Відзив офіційного опонента
на дисертацію Колесникової Анни Юріївни
«Творчість Олеся Лупія: тематико-змістові, жанрові та семантико-стильові домінанти» на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук із спеціальності 10.01.01 — українська література
(Луганськ, 2014, 205 с.)
Творчість Олеся Лупія — цікава сторінка історії української літератури. Є певна парадоксальність у тому, що досі йому не присвячено окремого монографічного дослідження. Адже він шістдесятник, який блискуче дебютував у віці дев’ятнадцяти років, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка (1994), автор двадцяти поетичних книжок і біля десяти творів великої прози. А ще драматург і літературний критик. Сьогодні актуалізується його стаття з позитивною оцінкою «Собору» Олеся Гончара в «Літературній Україні» 29 березня 1968 року (за чотири дні до п’ятдесятилітнього ювілею письменника), за яку він був звільнений з посади. Це був, зрозуміло, вчинок не тільки письменника, але й лицаря, людини шляхетної, яка носить мораль у собі, а не навчається її праць партійних вождів. І раптом — така більш ніж скромна репрезентація в літературній критиці та історії літератури…
Думається, головною причиною тут є сама особистість, вдача Олеся Лупія — людини неголосної, яка передусім цінує насолоду творчої праці, а не винагороду за неї. Він не організовував рецензії на свої книжки, не влаштовував їх шумні презентації з висвітленням у пресі. Він усе життя сумлінно працював, видаючи «на гора» мало не щороку свої нові книжки. Анна Колесникова стала першим науковцем, який здійснив величний акт — відновлення історичної справедливості. Вона на наших очах вписує творчість О. Лупія в історію української літератури. Відзначимо принагідно: скільки в наші багатій літературі таких гідних імен і літературних доробків, сумірних із завданнями кандидатських, а то й докторських дисертацій і яке насправді вузьке коло реальних тем дисертаційних досліджень у нашій науці.
Анна Колесникова обґрунтовує актуальність теми дослідження через категорію відсутності «цілісних та системних розвідок літературної діяльності письменника» (с. 5). Ця «відсутність» така відчутна (чи посутня), що вона навіть не подає окремого параграфу про історіографію досліджень творчості О. Лупія, вмонтовуючи все ж оцінки поодиноких авторів у текст конкретних розділів — шлях цілком виправданий з огляду на реальну ситуацію.
Але, крім наукової актуальності, її дисертаційна праця має ще й безумовний громадсько-суспільний сенс — адже ті твори, які вона досліджує, беруть участь у відновленні історичної правди, допомагають українцям утвердитися на ґрунті своєї національної ідентичності, а відтак — відіграють свою націотвірну й державобудівну роль. І наша авторка досліджує доробок О. Лупія не в аспекті формальних чи структурних особливостей, а на рівні концептуальному, прагнучи вичерпати, передусім, змістові глибини творів.
За предмет дослідження обрано дуже цікаву й мало репрезентовану в наших дослідженнях категорію художньої домінанти. Сучасна синергетика стверджує, що функція з?являється набагато раніше за органи чи інститути, які її забезпечують, а термінологічне осмислення явища приходить часом ще пізніше. Висловлю гіпотезу, що літературна критика завжди користувалася методом пошуку художньої домінанти, відшукуючи в аналізованому творі головні аспекти, через які можна було збагнути «секрети поетичної творчості» письменника. Коли Іван Франко пише про І. Нечуя-Левицького, що «се великий артист зору, се колосальне, всеобіймаюче око України», то що ж це, як не пошук тієї самої художньої домінанти митця? Зрештою, пошук художньої домінанти зводиться до дуже простого правила — бачити в творі й у творчості головне.
Але сьогодні настав час теоретично осмислити цю функцію літературної критики та історії літератури, узагальнити напрацювання й запропонувати категорію художньої домінанти для загального користування.
Дисертація Анни Колеснікової сильна своїм теоретичним забезпеченням. Вона розуміє, що художні домінанти можуть виявитися на будь-якому рівні літературного твору, тому й декларує, що шукатиме їх у тематичному, жанровому та стильовому аспектах, які визначають специфіку художнього мислення та виражають авторський індивідуальний стиль. Як найважливішу методологічну настанову вона декларує системний підхід до літературних явищ.
Перед нею стояло складне завдання — охопити прозу, поезію і драматургію О. Лупія, у кожному роді літератури знайти оті художні домінанти. Розв’язати таке завдання можна було лише спираючись на методологічну засаду вибірковості. При цьому слід мати на увазі таке.
Творчі домінанти письменника, який тривалий час працює в літературі, засадничо не можуть залишатися незмінними. Особливо це стосується українських письменників і особливо ХХ і початку ХХІ століття. Вже навіть про І. Франка неможливо говорити як про цілісне, а швидше, — однорідне явище. У ранній творчості, позначеній впливами М. Драгоманова, — він соціаліст. Але вже покинувши недописаним роман «Борислав сміється», він засвідчив свій рух в іншому напрямку. Життя він закінчував в Українській національно-демократичній партії. Власне його рух від соціалізму до національної демократії став предметом осмислення ще в книжці Ярослава Грицака «Дух, що тіло рве до бою : Спроба політичного портрету Івана Франка» (Львів: Світ, 1990). Або візьмімо Олеся Гончара… Хіба не змінюються його творчі домінанти від «Прапороносців» до «Собору», а потім ще й до пізньої публіцистики, зібраної в книзі «Так живемо» (1991)?
У творчості О. Лупія Анна Колеснікова слушно побачила чотири періоди й цілком виправдано вибір зупинила на третьому й четвертому періодах, оскільки саме в цей час найбільш повновагомими були обставини свободи слова і творчості, письменники разом з усім народом дістали право й можливість бути самими собою, не криводушити в творчості, не потерпати над долею рукописів, з яких червона цензура, офіційно не визнана, виріз?ла цілі сюжетні лінії. Авторка зупинилася на романах «Падіння давньої столиці» і «Лицарі помсти» та повісті «Гетьманська булава», розглянула чотири драматургічні твори О. Лупія та низку циклів і віршів з пізніх збірок письменника. Вибірка завжди веде до деякого спрощення предмета дослідження. Не будемо говорити, що цього не сталося в праці Анни Колеснікової, але отриманий у дослідженні портрет письменника вийшов цілком достовірний саме завдяки обраному предметові — художній домінанті.
Авторка виявила інтенцію до звуження набору художніх домінант до двох-трьох репрезентантів. Але мені здається, що їх може бути більше. Авторка вказує на панорамність і динамізм як художні домінанти великої прози О. Лупія. Але хіба це і все? Хіба не можна не вказати на полемічність його творів, спрямовану проти російської історіографії та історичної художньої літератури? Відзначимо безперечну заслугу Анни Колеснікової: вона прекрасно знає контекст своєї теми, а також історичних творів О. Лупія, традицію зображення в літературі (причому: як художній, так і науковій) його головних подій і героїв. Як на приклад пошлемося на с. 90–91, де наведено широкий контекст і окреслена традиція зображення гетьмана Виговського в історіографії та романістиці. З цього й випливає безперечний полемічний пафос, яким пройняті історичні твори О. Лупія.
Або потужний внутрішній драматизм, який прямує до трагедійного естетичного пафосу? Письменник навмисне обирає найбільш контроверсійні епізоди та постаті нашої історії, очищає їх від бруду вимислів, приписуваних негативних значень. А в «Лицарях помсти» художня домінанта виявляється не тільки в хронотопі дороги, але й у хронотопі війни, походу, військової козацької ради. Цікаво, що Анна Колеснікова про це пише, але не наділяє ці ознаки творів семантикою художньої домінанти.
Оскільки авторка говорить про творчі художні домінанти, тобто надає поняттю «домінанта», як уже мовилося, категоріального значення, то логічно й шукати таку домінанту у творах, а не в текстах (с. 15, 16). Авторка вважає ці слова синонімами, легко чергуючи їх. Тимчасом текст — більше ідентифікується з формою твору. Це поняття більше притаманне журналістиці, де текст розглядається як носій інформації. Безглуздо говорити про поетику інформаційного повідомлення, хоча на рівні репортажу та публіцистики вона, поетика, вже набуває виразності. Як тільки в авторки заходить мова про тематико-змістові домінанти, то вона (можливо, стихійно) віддає перевагу поняттю «твір» (с. 17, 18, 20 і далі). Недарма в літературознавстві цілком прийнятним є поняття «текст твору» і не зустрічається «твір тексту».
Хочеться винести на дискусію й таке питання. Авторка пише: «Наративна технологія в повісті представлена зміною точок зору від недієгетичного, всезнаючого наратора до персонажів твору, що зумовлює поглиблену характеристику як історичної доби, так і історичних постатей» (с. 72). На мій погляд, точка зору якраз і не змінюється, вона залишається в того ж самого всезнаючого наратора, адже саме його всезнайство й дозволяє йому розповідати то про Виговського, то про Юрія Хмельницького, то про Олексія Михайловича. Це всього-на всього перенесення погляду при незмінній точці зору. Так, монолог — це вияв позиції героя. Але наратор слухає його й передає нам. Ми слухаємо разом з ним. Але це знову ж таки не зміна точки зору, це перенесення погляду.
Авторка навіть запроваджує розрізнення — «текст наратора і текст персонажів» (с. 79). Моє розуміння: у О. Лупія немає ніякого тексту персонажів; є тільки текст наратора і підслухане ним мовлення (зовнішнє і навіть внутрішнє) персонажів. Текстом персонажів може бути тільки їхнє мовлення. Передача точки зору від наратора до персонажа (краще говорити: героя) можлива лише тоді, коли, наприклад, Данило Романович став би сам розповідати про себе або те ж саме зробив би Батий. Але в романі все не так: там один оповідач, який просто переміщується в простір Данила або в простір Батия і сам розповідає про них, засадничо нічого не змінюючи в своїй позиції.
Наведу приклад, коли в одному творі справді існують тексти персонажів і змінюється оповідна точка зору. У повісті «Балада про Сластьона» (1983) В. Дрозд використав саме прийом зміни точки зору. Там немає всезнаючого наратора, оповідачами виступають персонажі, кожен з яких подає свою частинку художньої інформації, куди входить репрезентація подієвого плану й оцінки відображуваного. Тут не можна не говорити про текст персонажа й точку зору персонажа. Але О. Лупій до такого прийому не звертається.
Авторка цілком справедливо, хоча це стосується поезії, говорить про приналежність його до школи Максима Рильського. Я нагадаю, що в одному з пізніх віршів — «Поетичне мистецтво» (1960) — М. Рильський писав: «Лише дійшовши схилу віку, Поезію я зрозумів, Як простоту таку велику, Таке єднання точних слів…»; далі йшло пояснення. Але ми отримали формулу, яку шукали. Це — «велика простота», «єднання точних слів». У цій «великій простоті», якщо хочете, так само художня домінанта О. Лупія. Недарма його історичні твори виходять у світ у дитячому видавництві, бо вони — прекрасна література для дитячого читання; саме завдяки «великій простоті» і «єднанню точних слів».
Молодим науковцям завжди властиве захоплення предметом дослідження. Відтак авторка ніде не говорить про невдалі елементи в панорамних побудовах О. Лупія. Тимчасом у повісті «Гетьманська булава» зовсім «не спрацьовує» сюжетний хід, пов?язаний з шведським королем Карлом Х Густавом. Він (і сам король і його сюжет) стоїть осторонь цілого наративного плану, штучно розширюючи територіальні межі художнього простору, нібито «працює» на панорамність, але посутнього навантаження в змісті твору не несе.
Глибоким аналізом репрезентована драматургія О. Лупія. Його чотири драми розглянуті докладно, для кожної окреслена історична епоха, способи характеротворення, риторичні прийоми передачі мовлення. Звичайно, не варто було говорити про те, що жанровою домінантою історичних поем є драматичний конфлікт. А як же інакше, якщо йдеться про драматургічний твір? Але спостереження над ліричними відступами в драмі, ремінісцентними мотивами, репрезентацією авторської позиції в образах авторитетних персонажів: волхва, літописця — свідчать про те, що особі Анни Колеснікової маємо уважного читача й пильного дослідника мистецтва слова.
Шкода, що ми нічого не довідалися про сценічне життя п?єс О. Лупія.
У дискусії пропоную обговорити таке. Авторка називає історичні п?єси О. Лупія драматичними поемами. Вона дотримується традиції, яка вже в нас усталилася — оскільки драма написана віршами, то вона й проголошується драматичною поемою. Але насправді між драмою, написаною віршами, і драматичною поемою є істотна різниця. Драматична поема — витвір «нової драми». «Нова драма» характеризується тим, що зредуковує дію й максимально навантажує слово. Бернард Шоу позначив цю якість терміном «п?єса-дискусія». Класичні зразки такого типу творів дала Леся Українка: «В катакомбах», «На полі крові». У них нічого немає з погляду подієвого плану; зійшлися герої й розмовляють між собою. Але несила відірватися від логіки розгортання дискусії, аргументів сторін, сюжету їхньої думки.
Чи є такими п?єси О. Лупія? Авторка говорить про поему «Володар Високого замку»: «Жанровою домінантою твору є драматичний сюжет, пов’язаний із зображенням колізій особистого життя та військової діяльності князя. Крім цього, поема відзначається ліричним струменем, що полягає у використанні пісень, які виявляють розгортання провідного емоційного наповнення кожного з епізодів» (с. 116). А про «Присуд князя Кия» зазначено: «Головна увага письменника зосереджена на господарській та управлінській діяльності князя Кия» (с. 102–103).
Цей аналіз свідчить саме про те, що це не драматичні поеми. Я думаю, що О. Лупій якщо й не відкрив в українській драматургії, то був блискучим репрезентантом демонстраційної портретної драми. Її відкрив насправді Іван Кочерга в «Ярославі Мудрому» (1944). Алгоритм такого твору: сумлінно зображена драматична епоха, герой — потужна, видатна історична особа в ситуації вибору, щедро, наскільки це дозволяє драма, виписане його найближче довкілля. Завдання такого твору (тобто його художня домінанта) — подати на сцені портрет героя, розповісти про все його життя. Звідси епічні елементи, які конкурують з драматичними.
Вкажемо ще: історичні драми О. Лупія знаходяться під виразним впливом твору Юстинаса Марцинкявічуса «Міндаугас» (1968, рос. пер. О. Межирова 1972). Це так само портретна драма, написана віршами, у ній виведені образи білого й чорного літописців, які після кожної картини сперечаються: як саме подавати для нащадків події своєї сучасності. На мій погляд, літописець в О. Лупія підказаний литовським поетом. У підсумку відзначимо: маємо справу з віршованими драмами, а не драматичними поемами.
Поезію О. Лупія Анна Колеснікова репрезентує повстанськими баладами, націософськими творами, інтерпретацією пейзажного циклу «Кримські акварелі» та медитативною лірикою й рубаями. Авторка обіцяє багатоаспектну лірику поета розглянути в межах історичного, національного, державотворчого ракурсу (с. 140). Не вся поезія О. Лупія — лірика. І це прекрасно розуміє дослідниця. Балади — це взагалі ліро-епічний жанр, який ще й тримається на драматизмі ситуації.
Але авторка в своїх спостереженнях йде ще далі, відзначаючи: «Балади О. Лупія, зокрема „Сотня”, „Зелене весілля”, „Львівський легінь” зі збірки „Сотня” (1999), можна визначити як своєрідні поеми, бо в них міститься поширена епічна оповідь, саме такий розгорнутий виклад, за визначенням Г. Нудьги, уподібнює баладу до поеми» (с. 129).
Переконливо дослідниця формулює уявлення про художні домінанти цієї частини поетичної творчості О. Лупія: «Образ України в баладах постає в нерозривній єдності з людською долею, автор удається до метонімізації, створюючи узагальнений образ усього українського народу. Часто, за законами жанру, використовується гіперболізація вчинку та особистих якостей повстанців, стверджується образ ідеального вояка» (с. 132).
Авторка старанно підкреслює небайдужість поета до долі рідної землі, наголошує на його прагненні запалити в серці читача священне полум?я любові до України, її історії, героїв-захисників. Недарма вона в пошуках творчої домінанти поета говорить про зближення його віршів із жанром оди (с. 146). З цього знову випливає потяг О. Лупія до епічного бачення світу, до творення колективних («Сотня») та індивідуальних портретів.
Навряд чи треба поділяти сатиричний пафос поета у віршах кінця 1990-х–2000-х років: «Якесь нікчемне покоління», «Які ви герої? Які ви борці?». Так, в Україні, далі цитую Олеся Гончара: «винищувано — хвиля за хвилею українську інтелігенцію, винищувано поголовно, дуже послідовно — від академіка до сільського вчителя, винищувано тільки тому, що інтелігенція, творчий цвіт нації, зберігала вірність українському слову, українській духовності» (Гончар. О. Чим живемо? К., 1991, с. 72). Розуміючи це, тобто те, що російська держава — імперська й радянська — винищила лідерів, чи ж варто дорікати й насміхатися з масової людини, яка залишилась, що вона не здатна до оборони своїх національних інтересів? Так вона не здатна до цього, як говорять філософи, за визначенням. Проте в цьому так само національна риса українців — сміятися над собою.
В інтерпретації світу людини й природи в ліриці О. Лупія авторка показала себе як уважний спостерігач за архетипами води (талої або ріки), сонця, символами світла й темряви, дня і ночі. У ліричних віршах вона шукає художні домінанти на рівні мовленнєвому, річовому, аналізові піддається тропіка, поетичний синтаксис, за допомогою чого наголошуються індивідуальні оригінальні рецепції. В аналізу медитацій та рубаїв підкреслено їх афористичність, лаконізм, рідкісне уміння поета «увігнати» складні роздуми в стислі вербальні формули, відточені гостротою думки.
Стилістика роботи відзначається зрозумілістю, не перевантажена зайвою термінологією, а в окремих місцях тяжіє до афористичності. Під пером Анни Колеснікової Олесь Лупій постав як видатне й по-своєму величне явище української літератури й культури другої половини ХХ — початку ХХІ століття. Невтомною працею він завоював собі місце в історії української літератури.
Організованість Анни Колеснікової як дослідника виявилася в тому, що вона кожний розділ завершує обґрунтованими висновками, а загальні висновки за пунктами репрезентують усі здобутки роботи. Усе це підтверджує високий рівень запропонованого до захисту дослідження.
Зауважень до оформлення роботи немає.
Основні результати дисертації викладені в одинадцяти наукових працях здобувачки, сім з яких опубліковані у фахових виданнях.
Автореферат ідентичний змісту дисертації і відбиває її основні положення.
Дисертація Анни Юріївни Колеснікової «Творчість Олеся Лупія: тематико-змістові, жанрові та семантико-стильові домінанти» відповідає всім вимогам Департаменту Атестації кадрів Міністерства освіти і науки України до кандидатських дисертацій, а її автор заслуговує на присудження наукового ступеня кандидата філологічних наук із спеціальності 10.01.01 — українська література.
20 листопада 2014 року.
І. Л. Михайлин,
доктор філологічних наук, професор
кафедри журналістики Харківського
національного університету імені В. Н. Каразіна.