Журналістика — це щоденне чудо

26.11.2013, Переглядів: 551

Своє життя в журналістиці автор книги «Бесіди про журналістику» (М., 1985) В. Учонова починала кореспондентом в газеті «Комсомольська правда», потім працювала редактором у Телеграфному агентстві Радянського Союзу. Зараз вона — доктор філологічних та кандидат історичних наук. В.Учонова викладає журналістику в Московському державному університеті імені М. В. Ломоносова, продовжуючи наукову роботу з історії та теорії журналістської творчості. Одночасно автор книги продовжує виступати на сторінках періодичної преси.

У книзі «Бесіди про журналістику» зроблена спроба розповісти про головні особливості професії. Тим, хто готується зробити вибір, корисно дізнатися, що вимагає від своїх працівників журналістика. Схильним судити про неї лише за газетною сторінкою пропонується зазирнути в глибину рядка.

Як створюється газета? Чим відрізняється робота журналіста на телебаченні і в пресі? Що таке сенсація і чи завжди вона корисна? Про це та багато іншого розповідає у своїй книзі В. Учонова. Читач знайде в ній багато конкретних прикладів про роботу радянських і зарубіжних журналістів. Автор познайомить читача з романтикою журналістської праці, з її проблемами й труднощами, а головне — з величезною відповідальністю журналістів перед суспільством.

Починає Вікторія Василівна із того, що журналістика не завжди була така, якою ми її бачимо. Знаходячись в оточенні сучасних ЗМІ насправді є про що подискутувати. «Щоденне чудо» — говорить про журналістику К. Чапек, але й невимовна каторга, на думку В. Маяковського. Підтверджуючи слова К. Чапека, згадаймо, що головним критерієм успішної журналістики є оперативність, швидкість подачі матеріалів, а значить їх щоденне споживання  читачем. Але скільки важливих речей приносить у жертву той, хто подає новину: особистий час, повноцінні вихідні, письменницьку творчість…

На питання, чи можна журналістику назвати по-справжньому давньою, Вікторія Василівна відповідає, що корені її сягають далеко в міфологію, до богів. Здавна люди вірили в небесних вісників. У Одіна це ворони Хугін (той, що думає) і Мугін (той, що пам’ятає). Монтеск’є висміяв таке собі плем’я вісників у саду, що не приносять користі державі, лише плітки поширює, у «Божественній комедії» Данте Бог Саваоф звертається за новинами як до архангела, так і до сатани. В античній міфології найголовнішим вісником вважали Меркурія-Гермеса. Далі вже йдуть Геродот, Шахразада і т. д.

Крім того, Вікторія Василівна ілюструє історію творення журналістики від правління Цезаря до сучасності. Найбільше уваги професор приділила особі В. І. Леніна, створенню ним робітничої журналістики. І це зрозуміло з огляду на час написання книжки. Авторка докладно виклала шлях боротьби комуністів за визнання, за свободу друку. Вона щиро дотримується традиційної для російського більшовизму думки, що буржуазна преса, залежна від грошового мішка буржуазії, невільна, брехлива, а радянська, партійна журналістика заснована на свободі слова й друку. Вона ні слова не говорить про те, що впродовж кількох місяців російськими більшовиками була знищена вся вільна преса, а залишилася тільки та, що була підконтрольна владі. Відтак, народ був відрізаний від правдивої інформації, а мусив користуватися тільки тією, яку надавала йому влада.

Вікторія Учонова розгортає перед читачем улюблену концепцію комуністичної ідеології — вся правда у нас, незалежна журналістика — міф.

Чого ж вона навчає молодих журналістів? Які складники успіху виокремлює?

Першим чинником є уміло розставлені під час написання фільтри. Вони формуються поступово, як необхідні складові творчості в свідомості успішного журналіста. «Перед паном Фактом треба не тільки вміти вчасно зняти шляпу, але й вчасно надіти її».

А чого, в свою чергу, вимагає західне суспільство від журналіста? Не займатися пропагандою, бо присвячуючи цьому своє існування, професіонал перестає ним бути. Французький теоретик С. Лозанн зауважує, що у церкві суспільства журналіст — дзвонар, а вже ніяк не проповідник.

Але на думку Вікторії Учонової, журналіст не може відмовитися від пропаганди. Є попит на інформаційному ринку, і оплата цього попиту становить основу забезпечення переважної більшості видань. До таких золотих ресурсів пропаганди належить реклама. Вона часто займає 60 % видання і левову частку телеефіру. Знову ж таки, ціна на рекламу встановлюється залежно від рейтингу. І що тільки не робить  журналістика, щоб ці рейтинги тримати на відповідному рівні!.. Усім відомі своєю епатажністю такі газети як «Лакомство» — сторінки якої зроблені з вафель, «Хорошее самочувствие» за 40 років передплати обіцяла додаток до пенсії і безкоштовне поховання, «Носова хустка», аркуші якої зроблені з японського паперу (тонкі, як носовичок) і т. д., але всі рекорди в боротьбі за передплатника побив журнал «Ассассін», шокуючи читачів описаними в ньому способами вбивства і варіантами його здійснення.

На першому місці, зазначає В. Учонова, в буржуазній персі — завжди сенсація. Авторка описує часи, коли телебачення мало найбільший вплив на суспільство. Люди копіювали ситуації з кінофільмів у реальному житті. Найстрашніше те, що це часто були ідеї для злочинів. Якось у справі дочки мільйонера Л. Уїтлі з цим виникла трагедія. Її викрали і, вимагаючи викуп (за сценарієм фільму), пообіцяли залишити дівчині життя, якщо події не будуть висвітлені у пресі. Вибираючи між сенсацією і життям Уїтлі, ЗМІ обрали сенсацію. Як наслідок, убивця затягнув зашморг на шиї заручниці.

Найкраще сенсацію навчилась використовувати «жовта преса». Більше того, тільки на цьому й засноване її існування. Небувальщину, як пом’якшений термін журналістської брехні, стали називати герстовським кредо, на честь батька «жовтої преси» У. Герста. Навіщо писати правду, коли таку пікантну брехню можна пізніше майстерно спростувати? Цього й чекає суспільство. Це вже не говорячи про ефект вдало запущеної «качки».

Тож хіба не буває чесної журналістики, не залежної ні від кого? Кому довіряти, коли навіть образ чистоти «New York Times» спростовано?

Вікторія Учонова говорить про творчість політично незаангажованих журналістів, але їх чесне існування на довгому відрізку часу майже не можливе. Це імена таких людей, як Дж. Бігон, Д. Боллс, Г. Вольраф, М. Кольцов і т. д. Ці люди так чи інакше йшли проти системи, наперекір усьому говорили тільки правду. Журналістським ризиком для них було кожне слово. Дж. Бігона викрала мафія, довгий час катувала за його журналістські розслідування. У нагороду вимученого чоловіка звільнили з Ей-бі-сі. Д. Боллса підірвали у його власній машині. Останнє, що зміг сказати цей відчайдуха: «Нарешті вони мене дістали». Г. Вальраф зробив безліч хитрих журналістських прийомів (врятував Швейцарію від путчу, виступив проти фашизму в Греції, викрив монополіста преси Шпрингера), за що не раз був побитий, потрапляв за грати, став об’єктом анонімних переслідувань з боку ворогів.

Не забуває В. Учьонова згадати й тих, хто ризикував, ідучи на війну за матеріалом. Жахливо звучать зараз слова «У редакцію не повернулися…» як вічна згадка про тих, кому обойма замінила олівець.

В. Учонова підкреслила думку В. І. Леніна: «Газета – не только коллективный пропагандист и коллективный агитатор, но также и коллективный организатор». Вона вважає, що найважливіше в роботі журналіста — участь у житті суспільства, його дієвість. Так Вікторія Василівна підкреслює особливе значення листування з аудиторією. Журналіст має вважати своїм обов’язком відгукнутися на прохання про допомогу, не має права відвернутися від того, кому вона потрібна. На ділі важливо розібратися в ситуації, виявити її достовірність і, нарешті передбачити конфлікт.

Часто на листуванні з аудиторією будується рубрика, з’являється безліч нових тем, адже не дарма говорив В. І. Ленін: «К письмам нужно относиться бережно. Это подлинные человеческие документы».

Завершальною частиною книги є роздуми авторки на тему «муки слова» та вибір теми, а також помилки у цьому процесі. Часто журналіст плутається у понятті істини, ненароком створюються журналістські ляпи, майстер слова проявляє «избыточную цепкость».

Величезну роль В. Учонова відводить журналістському умінню спілкуватись. Кореспондент ніколи не буде майстром своєї справи, доки не навчиться знаходити з людьми спільну мову. Для цього треба завжди бути підготовленим до бесіди, вміти аналізувати свої помилки, ставити влучні, нестандартні питання, розуміти поняття етичного самоконтролю. Добре, коли винного береш на гарячому, але він мало що розповість, коли відчує, що його звинувачують. Вікторія Василівна наводить приклади, коли розмова «пересихала», заходила в глухий кут, коли тема не «вистрілювала». І це не випадковість. Частіше тут є вина журналіста.

Як висновок В. Учонова подає стислу характеристику панівних жанрів радянської преси, таких, як передова стаття, репортаж, нарис, рецензія, огляд, фейлетон (зрозуміло, ще на ті часи, коли вони були основними) і перспективи розвитку майбутньої журналістики.

Вся книга побудована у вигляді розширеного інтерв’ю. На кожне питання, дається доволі змістовна відповідь з обов’язковою ілюстрацією власного досвіду. Вікторія Василівна наводить приклади з життя знайомих, з історії. Вона цитує роботи багатьох авторів, не тільки журналістів, робить свою розповідь наочною, звертаючись до реальних подій. Часто бере за основу прецеденти тієї чи іншої епохи.

«Бесіди про журналістику» розкривають глибоку суть цієї професії, показують те, що не помітно на поверхні, стають своєрідною настановою творчості. З цієї книжки можна довідатись, якими були погляди на журналістику в радянську добу, коли вся реальність розглядалася з погляду комуністичної партійності. Але книзі властиве чітке розуміння певних реалій у суспільстві, політиці, мистецтві через ідеалізацію радянської системи, репрезентацію комуністичного романтизму минулої епохи.

Анастасія Мачужак

Науковий семінар професора І. Л. Михайлина

 





Друк цієї статті Друк цієї статті