Ігор Михайлин. Запізніла рецензія, або Про наративну науку та інші дивні речі

12.12.2012, Переглядів: 782

Ігор Михайлин


Хейлз Кетрін Н. Як ми стали пост людством : Віртуальні тіла в кібернетиці, літературі та інформатиці / Н. Кетрін Хейлз; пер. з англ. –– К. : Ніка-Центр, 2002. –– 430 с.

Фрідман Т. Л. Світ плаский! Глобалізований світ у ХХІ столітті / Томас Л. Фрідман; пер. з англ. Марічки Руденко. –– Х.: Акта, 2008. –– 676 с.

У системі наук про журналістику, масову інформацію та соціальну комунікацію можна зустріти найрізноманітніші праці, що цілком природно з огляду на міждисциплінарних характер самої цієї науки. Дехто, удаючи втаємниченого, стверджує, що справжня наука про комунікативні процеси існує лише на Заході, у найбільш інформаційно просунутих країнах, а ми, мовляв, на Сході Європи безнадійно відстали від передових ідей і концепцій. Ця інтенція викликала в мене необхідність поділитися враженнями й міркуваннями з приводу читання двох книжок, які були перекладені в нас українською мовою як провідні взірці західної науки. Мені здалося, що ці дві книжки репрезентують насправді одну тенденцію, про яку й хотілося б поговорити.

На цю розмову мене наштовхнула свіжо прочитана книжка, яка викликала в пам’яті іншу. Я буду дотримуватися лінійного принципу свого ознайомлення з цими книжками, а не хронології виходу в світ цих книжок, щоб не зруйнувати сюжету їхнього сприйняття.

Перша з них – це книжка Н. Кетрін Хейлз «Як ми стали постлюдством» [4]. Я випадково знайшов на неї посилання й страшенно здивувався, чому я її й досі не читав (книжка вийшла в українському перекладі 2002 року, а на батьківщині авторки, в Чикаго – 1999 року) і чому впродовж десяти років, відколи вона вийшла в Україні, ніхто в світі соціальних комунікацій не посилався на неї й не розглядав концепцію постлюдини. Що, власне відбувається, подумав я, в науку запроваджуються нові поняття «постлюдства», «постлюдини», але слідів цього не видно в наших студіях?

Читання книжки дало відповідь на мої запитання. Принаймні, почасти. Я мало що розумів у прочитаному. Головна ідея книжки, про яку (ідею) трошки згодом, викладена була в такий спосіб, що годі дістатися до її сутності. Зате авторка старанно переповідала різноманітні автобіографічні або чужі біографічні події й ситуації, які, на її думку, мали відношення до її (ідеї) формування й формулювання.

«У березні 1976 р., – розповідала вона, – два десятиліття по тому, як закінчилися Конференції Мейсі, Маргарет Міл і Григорі Бейтсон сиділи зі Стюартом Брендом у Бейтсона за кухонним столом. На цій рідкісній зустрічі Бренд розпитував про минулі Конференції. Його співрозмовник погодився, що включення спостерігача було однією з центральних проблем, піднятою кібернетичної парадигмою. На клаптику паперу Бейтсон намалював схему (яку Бренд вмістив в опублікований звіт про зустріч) системи комунікації, як вона бачилася до кібернетики. На малюнку зображений чорний ящик зі входом, виходом і контурами зворотного зв’язку в ящику. За межами ящика знаходиться простір, позначений назвою „Інженер”. Другий малюнок зображує те, як Бейтсон став розуміти кібернетику пізніше. На ньому його перший чорний ящик з написаними зверху іменами „Вінер, Бейтсон, Мід” уміщений в ящик, більший за розміром. На цьому малюнку спостерігачі включені в систему, а не дивляться на неї іззовні» [4, с. 110; курсив тут і далі Н. К. Хейлз. – І. М.].

У такий спосіб авторка прагне розтлумачити читачеві «рефлексивний погляд на кібернетику» [4, с. 111]. Г. Бейтсон у липні 1968 р. скликав нову конференцію для розгляду наслідків рефлексивної ідеї для «нової епістемології» [4, с. 111]. У конференції брала участь і дочка Г. Бейтсона – Мері Кетрін; «батько звав її „Кеп”» [4, с. 112] (поспішила повідомити нам авторка), яка видала в 1972 році за матеріалами конференції книжку «Наша власна метафора». Її концепція відрізнялася від позиції інших учасників. «Найкраще пояснення цієї різниці, – розповідає авторка, – на мою думку, буде епістемологічним. Кетрін припускає, що, звичайно, спостерігач впливає на те, що бачить, і тому вона описує читачеві свій стан розуму і ситуацію в часі. Вона згадує, наприклад, як за кілька місяців до Конференції була вагітною, з яким трепетом вона відчувала те живе, що незалежно від її волі поступово зростало в ній, яке спустошення охопило її, коли дитина народилася передчасно й наступного дня померла. Її горе було ще живе, коли вона приїхала на Конференцію, і, природно, як вона відчувала, позначилося на її сприйнятті почутого» [4, с. 112].

Розповівши нам про Мері Кетрін Бейтсон, Н. Кетрін Хейлз здивувалася, чому це вона досі сама не стала частиною історії рефлексивного сприйняття кібернетики, і виправила ситуацію. «Я сиджу березневого дня 1996 р. за своїм кухонним столом, – написала вона, –– як колись таким самим березневим ранком 1976 р. сиділи на кухні Бейтсон, Мід і Бренд. Переглядаю сторінки з надрукованою їхньою бесідою. Особливо цікавить мене фото, вміщене там Трендом, яке напевно передали йому Мід або Бейтсон. Це – великий знімок, надто великий, щоб уміститися в одній рамці, і тому він надрукований на двох сторінках» [4, с. 117]. Щоб не втомлювати читача суцільною цитатою, перекажу далі зміст своїми словами. Авторка виявила невідповідність підпису й зображення. За її версією, хтось з присутніх неправильно ідентифікував подію. «Уявляю, як Бейтсон дістає звідкись фотографію і дає її Брендові, як вони з Мід розказують Брендові, хто на ній зображений, і як Бренд нашвидкуруч записує імена, поки вони всі ще сидять на кухні» [4, с. 117].

Далі Н. Кетрін Хейлз «спіймала» С. Бренда на ще одній помилці: він назвав жінку на світлині, що сиділа спиною до фотографа, «Дженет Фройд», тимчасом коли її насправді звали Дженет Фрід. Вона була технічним секретарем конференції; у її обов’язки входило розшифровувати магнітофонні записи виступів й перекладати на мову письма. Цю описку авторка витлумачила з погляду фрейдизму, «оскільки це була жінка, в якої, подібно до пацієнтів Фройда, не було голосу в стенограмах, хоча самі стенограми заговорили до нас тільки завдяки їй» [4, с. 118].

Здавалося б можна закінчувати з мемуарами. Але як же бути з кібернетичним гуру – Нобертом Вінером. Незабаром він так само з’явився на сторінках книжки. «В автобіографії „Я – математик” Вінер розповідає, як колись приїхав на вихідні на родинну ферму після суперечки з двома впливовими гарвардськими математиками. Він приїхав додому застуджений, захворів і впав у марення» [4, с. 131]. Далі описано зміст цих марень. Прокинувшись Н. Вінер зрозумів «можливість того, що майже кожний досвід може діяти як тимчасовий символ для математичної ситуації, яка ще чітко не сформульована і не з’ясована» [4, с. 131].

Про що свідчать усі ці місця з книжки Н. Кетрін Хейлз? Для мене вони просто несподівані в науковій праці. Це якісь мемуари з приводу науки, а не сама наука. Їх можна назвати наукова нарація, а можливо й ще сміливіше – білянаукова (позанаукова) нарація. Н. Кетрін Хейлз творить якусь наративну науку, де повідомляються не самі наукові факти, умовиводи, відкриття й визначення, а щось зовсім інше – події й ситуації, обставини й психічні стани дослідників, учасників наукового пошуку. Але це вже не сама наука, а наратив про науку, наративна наука. Через такі наративні хащі, м’яко кажучи, важко пробитися до наукової сутності повідомлення, яке міститься в книзі.

Але ось, здається, я його знайшов. «Вінер зауважує, – відзначила Н. Кертін Хейлз, – що мова завжди аналогічна в тому сенсі, що вона пропонує твердження, які слухачі повинні тлумачити згідно з власним досвідом, а досвід цей ніколи не буває таким самим, як у того, хто говорить» [4, с. 138]. Далі вона вже не переказуючи Н. Вінера, а від себе подала таку думку: «Сприйняття не відбиває дійсність прямо, а скоріше залежить від трансформацій, які зберігають шаблон через численні чуттєві модальності та нервові взаємодії» [4, с. 138].

Що ж це виходить? До чого все звелося? У чому ж виявився рефлексивний погляд у кібернетиці? У тому, що результати спостереження залежать не тільки від спостережуваного, але й від спостерігача. Пробачте, хочеться вигукнути мені, але для чого треба було цей город городити, коли ця істина опанована наукою приблизно століття тому! У праці Олександра Потебні «Думка і мова» (1862) якраз і йдеться про те, що мовець не передає слухачеві повідомлення в готовому вигляді, але лише збуджує в ньому підстави для активності його власної думки, яка відповідним чином це повідомлення обробляє у відповідності з індивідуальним досвідом слухача. Унаслідок цього вони можуть порозумітися, а можуть і ні. О. Потебня розглянув це на прикладі сприйняття літератури, відзначивши: «Один і той самий художній твір, один і той же образ відмінно діють на різних людей, і на одну особу в різний час, точно так, як одне й те ж саме слово кожним розуміється інакше» [2, c. 23].

Що ж нам довела Н. Кетрін Хейлз? Те, що вже сто років є набутком (української) науки? Чого б цим особам, про яких вона пише, і їй самій не прочитати О. О. Потебню, замість скликати десять конференцій і розмовляти на них про загальновідомі речі, удаючи, що про них ніхто не знає.

З погляду організації наукового тексту книжка, так само м’яко кажучи, залишає бажати кращого. У ній немає виокремлених визначень, винесених у рамки дефініцій, висновків до параграфів і розділів, де б можна прочитати про підсумки проведеного аналізу, графіків і схем, які б давали уявлення про структуру описуваних (досліджуваних) явищ, ін.

Тепер час повернутися до тієї думки, яка є головною в книзі й задля якої Н. Кетрін Хейлз її писала. У вигляді сухого залишку вона може бути репрезентована так. Людство незабаром буде заміщене розумними машинами. «Людський вид колись правив на землі, а нині втрачає свої позиції. Люди можуть або тихо зійти слідом за динозаврами в небуття, або ж протриматися ще трохи, самим перетворившись на машини» [4, с. 367]. Ера людини наближається до кінця.

«Але ж людина залишається? – скажете ви. – Постлюдською стає цивілізація, яка може обійтися без людини, але нам-то нічого не загрожує!»

Насправді це не так. Постлюдське постає як антилюдське, оскільки передбачається зведення людини до маленької підсистеми, якій непотрібний свідомий самостійний розум, – за неї думають машини; людині непотрібні самопобудова й самоствердження, для неї виключається бути особистістю; не передбачається її відповідальність за свої вчинки й долю світу, людства й Землі, оскільки все відтепер робиться без неї. «Постлюдина не означає насправді кінця людства», – заспокоює Н. Кетрін Хейлз. – Вона вказує на кінець певної концепції людини» [4, c. 371]. Заспокоює цілком даремно, бо нова концепція людини передбачає поступову деградацію людини до тваринного рівня. І якщо раніше ми лише на карикатурах могли побачити втілення ідеї регресу – перетворення людини на мавпу, то тепер ця ідея завдяки праці Н. К. Хейлз здобула наукове підґрунтя, виглядає як цілком виправдана картина майбутнього людства. Недалекого майбутнього.

Але для втілення цієї ідеї достатньо було б жанру статті, а не наукової монографії на 430 сторінок. Захотівши написати монографію, авторка й мусила перетворити її на мемуарний твір, подати як наукову нарацію, бо писати їй було ні про що й сам предмет викладу на монографію «не тягнув».

Читаючи книжку Н. Кетрін Хейлз «Як ми стали пост людством», я пригадав, що це не вперше я познайомився з наративною наукою. Два роки тому я прочитав книжку американського автора Томаса Л. Фрідмана «Світ плаский! Глобалізований світ у ХХІ столітті» [3]. І вже тоді склав про неї враження, що книжка затягнута, містить купу зайвого матеріалу, який можна безболісно для змісту викинути й залишити в книзі, замість нинішніх 670 сторінок, усього від сили 150–170. Причому через це книжка виграла б. Тепер я розумію, що зустрівся вже тоді з явищем наукової нарації. Дещо виправдовувало Т. Л. Фрідмана те, що він був за фахом журналіст і його книжка кваліфікувалася як науково-популярне видання.

Зміст книжки – новітня інформаційна ситуація в світі, пов’язана з поширенням інформаційних технологій, наслідком чого є дедалі більша можливість підключатися до потужних баз даних, вільно пересуватися, конкурувати, зав’язувати контакти і співпрацювати з іншими людьми чи спільнотами. Чи це нова ідея? Чи не те ж саме мав на увазі Г. М. Маклюен, коли створював у 1962 році поняття «всесвітнього селища» [див. про це в кн.: 1]?

Зрозуміло, що вторинність ідеї сама по собі не може бути перешкодою для створення книжки, особливо тоді, коли автор розширює поняття світової співпраці, демонструє його на численних прикладах. Сильною стороною книжки є розгляд в ній десятьох способів «сплощення світу». Але він чомусь назвав їх чинниками. Але чинник –– це те, що спричинює явище, породжує його. У Т. Л. Фрідмана мова йде про структуру явища, але не про його причини, яких він, взагалі, не торкається.

Ці десять складників виглядають у його версії так.

На першому місці він ставить політичну подію – падіння Берлінського муру. Для нього це означає падіння «залізної завіси», яка розділяла світ мало не все ХХ століття на два антагоністичні соціальні табори. Їх більше немає. Світ відтоді виглядає більш цілісним, налаштованим на співпрацю. Лише друге місце віддане технологічній можливості забезпечити інформаційну єдність світу – створенню мережі Інтернет.

Далі розглядаються переважно економічні чинники. Третій: завдяки загальнодоступній інформації здійснюється переміщення робітничих потоків; у пошуках більш вигідних умов праці та вищої оплати люди вільно переміщаються світом. Четвертий складник – вивантаження – означає те, що завдяки електронній мережі на будь-який персональний комп’ютер може бути здійснене вивантаження будь-якої інформації; це забезпечує кожній людині можливість брати участь і бути почутою. П’ятий складник – аутсорсинг – «передбачає передоручення деяких спеціальних, але обмежених функцій, які виконувалися всередині вашої компанії – дослідження, кол-центри чи бухгалтерський супровід, – іншій компанії, що виконуватиме ці функції для вас, а результати потім будуть реінтегровані до вашого повного циклу» [3, с. 140]. Шостий складник – офширинг; смисл його в перенесенні виробництва в такі країни й регіони, де існують вигідніші економічні умови – дешевша робоча сила, нижчі податки, субсидовано електроенергію, менші витрати на охорону здоров’я, ін. Сьомий полягає у створенні потужними корпорація світових мереж постачання та збуту товарів. Восьмий – інсоринг; його зміст у тому, що й для малих компаній відкриваються такі ж самі можливості, як і для великих. Дев’ятий складник – інфо-порядкування – полягає в інформаційному забезпеченні діяльності будь-якої людини, за допомогою якого вона вмить може довідатися про те, що її цікавить. Складник десятий – цифрові технології, які дозволяють сьогодні миттєво обмінюватися повідомленнями, вводити й виводити дані, розмовляти через супутниковий зв’язок, ін. Попри деякі повтори, у цілому Т. Л. Фрідман досить докладно описав новітню інформаційну ситуації та продуктивні способи її використання.

Завдяки цьому в світі відбувається процес великого поєднання, який автор назвав явищем горизанталізації. Горизонталізація, за Т. Л. Фрідманом, – це спосіб мислення, а на мій погляд – світовідчуття, головна засада картини світу. «Горизонтальне мислення, – говорить він, – можна застосувати до будь-чого: від бізнесу, до освіти і розробки високих стратегій» [3, с. 215]. Горизонтальне бачення світу протистоїть вертикальному, яке панувало в минулому, коли вертикальний світ був поруч, а горизонтальний так далеко, що його нібито й не існувало зовсім.

У наступних розділах своєї книги Т. Л. Фрідман розглянув творення плаского світу в країнах – лідерах технічного й суспільного прогресу, зокрема в США; набагато скромніше висвітлив становище країн, що розвиваються. Він розгорнув картину діяльності світових виробничих і торгівельних компаній на тлі новітніх технологічних інформаційних можливостей та показав становище професійної та приватної людини в нових умовах. Насамкінець він висвітлив особливості сучасної геополітики, яка так само не може не враховувати сплощення світу.

Він ніби написав дослідження, яке перевело метафору «всесвітнього селища» Г. М. Маклюена в план реальності, показало структуру цього явища, його реалізацію в різних регіонах світу, вплив на виробництво, людську особистість, політичні процеси.

Книжка вперше вийшла в 2005 році, була перевидана наступного й уже третім виданням – 2007 року. З цього третього видання й зроблений український переклад, який вийшов у світ 2008 року. З усього видно, що книжка Т. Л. Фрідмана має великий успіх, перекладена багатьма світовими мовами. Цим і зумовлена увага до неї українського видавця.

Що я мав на увазі, коли говорив, що в книзі багато зайвого? Особливістю книжки є те, що вона так само, як і книжка Н. К. Хейлз, збудована як наукова нарація. Над автором тяжіє журналістська звичка все пізнавати методом спостереження або інтерв’ю, створювати неприйнятну для наукового дискурсу «Я»-дійсність, уводити в текст не тільки свій авторський образ як основного оповідача, наратора, але й усіх своїх родичів, колег, знайомих та навіть випадкових зустрічних. Книжка розгорнута як грандіозний подорожній нарис з багатьма сюжетами, співрозмовниками, здогадами, які спершу висловлюються як гіпотези, а потім дістають своє підтвердження.

Починається книжка з розповіді про Х. Колумба, який вирушив до Індії на захід, а не на схід, припустивши кулеподібність землі. «Колумб мандрував на кораблях „Ніна”, „Пінта” і „Санта Марія”, – розповідає Т. Л. Фрідман, – намагаючись відкрити коротший шлях до Індії, рухаючись на захід через Атлантику, як він уважав, відкритим морським шляхом до Східної Індії – замість того, щоб попрямувати на південь і схід уздовж Африки, як це намагалися вчинити тогочасні португальські дослідники. Індія і чарівні східні Острови прянощів славилися тоді своїм золотом, перлами, коштовним камінням і шовком – джерелами невимовних статків» [3, с. 2–3]. Далі розповідається докладно про подорож і повернення, після якого «Колумб розповів своїм покровителям, королю Фердінандові та королеві Ізабеллі, що хоча він так і не знайшов Індію, але таки зміг довести, що земля дійсно кругла» [3, с. 3].

У вигляді паралелі до Колумба автор виводить самого себе. Він так само вирушив у подорож до Індії. Але східним шляхом, із Франкфурта. «У мене був квиток бізнес-класу на літак Lufthansa, – розповідає він. – Я точно знав, у якому напрямку рухаюся завдяки мапі GPS на екрані, що кріпився до підлокітника сидіння. Я долетів без пригод і за розкладом» [3, с. 3]. І т. д., з усіма подробицями подорожі.

Намітивши зіставлення в прийомі паралелізму, автор влучно завершив його жирною крапкою в кінці епізоду: «Колумб доповів королю й королеві, що земля кругла, і таким чином увійшов до історії як людина, яка першою зробила це відкриття. Я повернувся додому й поділився своїм відкриттям лише з власною дружиною, і то тільки пошепки.

– Люба, – мовив я нишком. – Я гадаю, що земля є пласкою» [3, с. 4].

Автор припускає, що читачі йому не повірять відразу, тому веде їх шляхами власного відкриття. «Як я дійшов такого висновку? – ставить він риторичне запитання й розповідає: – Мабуть, усе почалось із розмови з Нанданом Нілекані у конференц-залі Infosys Technologies Limited. Infosys є однією з перлин індійського світу інформаційних технологій, а Нілекані, директор компанії, – одним з найрозумніших і найповажніших індійських бізнесовців» [3, с. 4]. Далі викладається в деталях перебіг міжособистісної комунікації автора з Н. Нілекані, не тільки в сенсі переказу сказаного й почутого, але й обставин бесіди. Наприклад, автор повідомляє: «Ми сиділи на дивані у приймальні Нілекані (прекрасні, до слава сказати, вірші), чекаючи, поки люди з групи налагодять камери» [3, с. 6].

Я навмисне переповів початок книжки, не пішовши в своїх викладах її змісту далі шостої сторінки. Якщо ви подумали, що це дотепний прийом залучення читача до читання, а далі автор зредукував нарацію на користь наукового викладу, то глибоко помиляєтесь. Розгорнімо навмання книжку ближче до середини й прочитаймо дві–три сторінки.

«Ця історія сталася у березні 2004 року, – розповідає захоплено автор. – Я збирався до своєї доньки Орлі, яка навчається у Нью-Гейвені, штат Коннектикут, і планував летіти з Балтимора до Хартфорда рейсом Soutwest Airlines. Як людина, що знається на техніці, я не обтяжував себе купівлею звичайного паперового квитка, а замовив електронний квиток через Ameerican Express» [3, с. 206]. От, з’явилася й донька. Далі автор розповів, що прибувши на літак, отримав квиток класу В, хоча сподівався на клас А. Він внутрішньо обурився, але став чекати за лінією В, на забувши сповістити нам, що «купив собі булочку Cinndabon і похмуро сидів» [3, с. 206]. Раптом він спостеріг (от Вам і метод спостереження. – І. М.), що квитки класу А мають ті пасажири, хто скачав їх удома й роздрукував на домашніх принтерах. «Фрідмане, – мовив я до себе, споглядаючи цю сцену, ––ти досі живеш у ХХ столітті… Ти досі під впливом глобалізації 2.0» [3, с. 207] (от вам і внутрішній монолог. – І. М.).

Насправді ж автор хотів сказати, що й сам проґавив перехід світу на наступний щабель інформаційних технологій, що, очевидно, випливає з його викладу$ стежити за їх рухом важко, тому що вони стрімко змінюються мало не щодня. Але замість того, щоб повідомити нам про це лінійно й подати фактичні приклади технологічного розвитку, він закидає нас прикладами з власного життя, уводить у сюжет свою доньку, свою поїздку до неї, розповідає про булочку й похмуре чекання, подає свій внутрішній монолог, на щастя, короткий.

У такий спосіб викладається будь-який науковий постулат. Замість того, щоб просто подати визначення поняття, викласти структуру явища, автор занурює читача в купу непотрібних дрібниць і подробиць, через що дістатися до наукового повідомлення буває або дуже важко або й неможливо. Особливо, якщо врахувати відмінний рівень підготовки в читачів, відсутність у багатьох з них навичок просіювати текст у пошуку безсумнівно важливого. Більше того, у книжці, побудованій як нарація, науковий складник починає сприйматися як другорядний матеріал, підстава для автора розповісти про самого себе.

Якщо розглянути науковий матеріал книжки Т. Л. Фрідмана, то він так само, як і у випадку з Н. Кетрін Хейлз, може бути викладений у жанрі статті. Розширити до меж книжки (монографії) його можна було лише за рахунок штучного розсування («роздування») за допомогою позанаукової нарації. Сутність же наукових спостережень Т. Л. Фрідмана не можна не вважати вторинною.

Безумовно, західна наука ще не відмовилася від наукового дискурсу; там виходить багато змістовних наукових праць, виконаних цілком за науковою методологією й методикою, написані науковим стилем. Але нова тенденція творення наративної науки простежується вже цілком виразно. Вона дає можливість авторові без глибоких знань і наукових студій створити власний текст, обсягом з пристойну книжку, яка буде складатися з мемуарних фрагментів, переказу загальновідомих історичних фактів, оповідань про сучасне наукове життя, але з погляду наукової актуальності викладатиме вам вторинний матеріал, відомий з праць інших дослідників.

Для популяризації новинок наративна наука може бути навіть корисною. Але слід виразно розуміти, що наукова нарація – то власне не є наука і не спокушатися на цей легкий шлях її творення, а так само не тішитися мріями про те, що з таких праць можна отримати якісь ґрунтовні наукові знання.

P. S. Років три–чотири–п’ять тому я звернувся до одного з київських видавництв з пропозицією видати наступне видання одного з моїх підручників, які вже мали гриф мінвузу. У відповідь від головного редактора я вислухав таке: «Ми не видаємо українських авторів; наш університет орієнтується на західні взірці; ми видаємо з вашої спеціальності тільки перекладну літературу». Невже на думку шановного редактора така література, приклад якої розглянуто тут, справді збагачує український науковий і освітній простір?

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Маклюэн М. Г. Понимание Медиа : Внешнее расширение человека / Маршалл Маклюэн; пер. с англ. В. Николаева; закл. ст. М. Вавилова. –– М.; Жуковский: КАНОН Пресс-Ц; Кучково поле, 2003. –– 464 с.

2. Потебня А. А. Теоретическая поэтика / А. А. Потебня. –– М. : Высшая школа, 1990. –– С. 23.

3. Фрідман Т. Л. Світ плаский! Глобалізований світ у ХХІ столітті / Томас Л. Фрідман; пер. з англ. Марічки Руденко. –– Х.: Акта, 2008. –– 676 с.

4. Хейлз Кетрін Н. Як ми стали пост людством : Віртуальні тіла в кібернетиці, літературі та інформатиці / Н. Кетрін Хейлз; пер. з англ. –– К. : Ніка-Центр, 2002. –– 430 с.





Друк цієї статті Друк цієї статті