Відгук на автореферат дисертації Лисенко Лесі Іванівни

23.03.2012, Переглядів: 8 153

Відгук

на автореферат дисертації Лисенко Лесі Іванівни «Образна система публіцистики Євгена Сверстюка як чинник оптимізації соціокультурної комунікації українства» на здобуття наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій за спеціальністю 27.00.04 – теорія та історія журналістики (Київ, 2012, 18 с.)

Дослідження творчості провідних українських публіцистів – священний обов’язок нашої науки про журналістику. Євген Сверстюк, безумовно, належить до числа українських інтелектуалів світового масштабу, що й виправдовує звертання до його спадщини, про яку можна написати не одну кандидатську дисертацію. Творчість українських публіцистів, на жаль, ще досліджується недостатньо повно й вичерпно. Не є винятком у цьому сенсі і Є. Сверстюк. Наскільки нам відомо, він не здобувся жодного разу на монографічне дослідження, а всі присвячені йому праці, обмежуються рецензіями на його книжки та ювілейними статтями. Л. Лисенко вперше поставила цього видатного публіциста в центр свого дослідження, і в цьому полягає актуальність її наукового дослідження.

Леся Лисенко належить до тих авторів, які свідомі того, що в публіцистиці автор не вмер і ніколи не помре, а дослідження творчої індивідуальності публіциста складає одне з найцікавіших завдань медіастудій, а в межах цього завдання важливе значення має вивчення індивідуального стилю публіцистів. Творчість публіциста може реалізуватися тільки в його публіцистичних працях, які постають як тексти. Робота про Є. Сверстюка має виразно текстоцентричний характер. Після такого вибору природним чином постало питання про те, наскільки глибоко і яким чином необхідно досліджувати класичні публіцистичні тексти. Леся Лисенко відповідає на це запитання своєю дисертацією так: вони повинні досліджуватися вичерпно, в єдності змісту і форми, в заглибленні в поетику творів, у розгляд безпосередніх прийомів публіцистичної майстерності. Наукова новизна її роботи полягає в обранні для свого дослідження такого предмета, як образна система публіцистики Є. Сверстюка.

Формулюючи теоретико-методологічні засади дослідження, авторка розглянула концепцію світоглядної публіцистики, яка активно опрацьовується останнім часом в українських медіадослідженнях, розкрила специфіку публіцистичного мислення та, зокрема, особливого поєднання в ньому поняття та образу, специфіку образної системи в ній. Зокрема, слушними є зауваження про образ-факт, який шляхом типізації та інтерпретації модифікується в документальний образ. Відзначимо, що природа самої публіцистичної творчості недостатньо осмислена. Думається, що в певному сенсі можна говорити і про такий специфічний елемент публіцистичного мислення, як образ-думка (образ думки), образ-оцінка (образ оцінки), які реалізують когнітивно-пізнавальні та соціокомунікативні стратегії публіцистики. А втім, дійшовши до конкретного аналізу творчості Є. Сверстюка, авторка узагальнила ці явища в понятті образу-ідеї (с. 8), «мислеобразу» (с. 9), ще й підкресливши лейтмотивність цього феномену для публіцистичних текстів Є. Сверстюка. Іншими словами, авторка цілком слушно сприймає образну систему не як формальний чинник, не як прийом, а як концептуальну домінанту його публіцистичного методу, поза якою неможлива ні думка, ні оцінка, ні висловлення певної ідеї. Думається, що розвиток досліджень у цьому напрямкові, може привести до відкриття поняття сюжету думки (ідеї, оцінки) та формулювання більш чітких уявлень про поетику публіцистичного мислення.

Концептуальним змістом наповнені проаналізовані в дисертації образи простору й часу, персонажної структури, архетипні образи. Авторка виходить з того неспростовного положення, що в публіцистичній творчості величезну вагу відіграє біографізм, який служить для публіциста безкінечним джерелом життєвих прикладів, аргументів, концептуальних розв’язань. З цього погляду як певна недооцінка виглядає витлумачення біографізму лише як концептуально-образної фігури (с. 10). Думається термін фігура невдалий і не виражає того змістового багатства яке криється за поняттям біографізму. Не варто ставити поруч внутрішній і зовнішній біографізм. Перший належить до базових (підмурівкових, основоположних) категорій публіцистики, вона будується на цьому внутрішньому біографізмі точно так, як і лірика, у якій автор просто вкладає самого себе в свою творчість. І в публіцистиці, і в ліриці внутрішній біографізм реалізується в образі авторського Я. Другий (біографізм героїв) –– явище більш локальне, можливо навіть факультативне, реалізується переважно в жанрі портретного нарису (некрологу) в образах персонажів. Таких творів у публіцистиці Є. Сверстюка чимало, особливо в книзі «Блудні сини України».

У цілому ж варто відзначити високий теоретико-методологічний рівень дослідження. Воно є цінним внеском в теорію та історію української журналістики, уперше висвітлює образну систему публіцистики Євгена Сверстюка як чинник оптимізації соціокультурної комунікації українства. Це дозволяє говорити про те, що Леся Лисенко створила актуальну, потрібну працю, яка є вагомим внеском у науку, а відтак її авторка заслуговує на надання їй наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій за спеціальністю 27.00.04 – теорія та історія журналістики.

 

6 березня 2012 р.

І. Л. Михайлин,

доктор філологічних наук професор,

завідувач кафедри журналістики Харківського

національного університету імені В.Н. Каразіна





Друк цієї статті Друк цієї статті