Якщо береш до рук зброю, то не називайся журналістом!

22.12.2014, Переглядів: 456

«Журналіст України» — щомісячний фаховий журнал для людей, які працюють у журналістиці — виходить уже майже сорок років. Тож цікаво роздивитись його ближче та з’ясувати, які матеріали він пропонує.
Січневий номер 2014 року присвячений темі захисту журналістів і журналістики. На обкладинці відповідні зображення: велике фото працівників спецпідрозділу «Беркут» та світлини постраждалих від його рук і палиць працівників медіа: Тетяни Чоновол, Олександра Перевозника, Гліба Гаранича, Павла Пеняжика. Обкладинка яскрава й привертає до себе увагу. Мабуть, через те саме «С» — страх, бо журналісти на ній — закривавлені й опухлі від побиття. Але, відкриваючи журнал, несподівано вже на другій сторінці бачимо фотографію з щасливими усміхненими обличчями. Редакція журналу вітає колектив райгазети «Обрії Ізюмщини» з дев’яностоп’ятилітнім ювілеєм. Такі казуси в журналі непоодинокі.
У традиційній рубриці «Від головного редактора» Віра Черемних пояснює, чому саме ця тема пронизує 56 сторінок журналу. Керуючись правилом: як зустрінеш рік, так його і проведеш, редакторка доводить, що після листопадових та грудневих подій саме тема безпеки журналістів є найбільш актуальною в наступному році. Журналістів і професію треба особливо охороняти, бо:
— журналістика — суспільна функція, без якої неможливий розвиток громадянського суспільства;
— журналістика скочується до банального інформування.
Далі йде ряд матеріалів, що відповідають заявленій темі номера. Власне, рубрика так і називається — «Тема номера». Перший матеріал голови спілки журналістів Олега Наливайка «Ми прокинулися в іншій країні», в якому він говорить про те, як швидко змінилася журналістика після кривавих подій на Майдані, розповідає про насилля над журналістами, тиск, важливість дотримання журналістських стандартів, не проминає можливості згадати активну діяльність Спілки журналістів у цій ситуації. Продовжує тему редакційне інтерв’ю з Тетяною Чорновол, яка й стала «ньюзмейкером» місяця. Журналістка розповіла про власні мотиви займатися розслідуваннями, які ставлять під загрозу не лише її власне життя, а й загрожують безпеці її рідних. Також у рубриці подані матеріали «Назвали лауреатом премії В. Симоненка», «Видеть мировые тенденции», «Наше право на вільне слово», які так чи інакше торкаються теми насильства над журналістами.
Головним матеріалом номера, вважаю, статтю Василя Кізка, що має назву «А якби Тетяна Чорновол дістала справжній пістолет». Як на мене, це один з найяскравіших та найбільш неоднозначних матеріалів цього числа. Саме тому, вважаю, варто його розглянути докладніше. Оскільки журнал розрахований на працівників медіасфери, то він повинен інформувати, давати поради й головне — викликати журналістів на дискусії. Адже в дискусії, як ми знаємо, народжується істина.
Матеріал починається з того, що Василь Кізка констатує: «Проти опозиційних до влади журналістів і активістів Майдану ведеться війна», справедливо зазначаючи, що втрати серед журналістів зіставимі з втратами бойового складу на війні. Він критикує дії НСЖУ, мовляв, у революційні часи зібраннями й обговореннями не допоможеш. Виражає скепсис до ідеї Ольги Мусафірової — одягти всіх журналістів у яскраво оранжеві жилети з написами «Преса». Автор вважає, що журналіст повинен мати можливість і вміти себе захистити. Тому пропонує дати йому до рук зброю та навчити нею користуватись. «Затія з жилетами зовсім не придатна в наших умовах… Де-факто ми не Європа, на жаль…» — говорить журналіст. Треба визнати, факти (побиття журналістів та їх беззахисність у цей момент) на його боці. Але, на мою думку, якщо жилет врятував життя хоча б одному журналісту, то він діє. А от якби журналістам справді видали зброю й вони б її застосовували, складно й уявити, чим би все закінчилось. «Не яскравий опізнавальний жилет рятує журналіста в останню смертну мить, а його особиста зброя» — зауважує журналіст. І далі з обуренням переказує діалог з Ольгою Мусафіровою, яка сказала, що «є така професія — жертвувати собою». «Це щось на зразок старозавітного — якщо тебе вдарили в праву щоку, то підстав ще й ліву» — обурюється автор. Але якщо пригадати, що сам по собі журналіст не є стороною конфлікту, а лише незалежний спостерігач, який має будь-якою ціною надати достовірну, збалансовану, об’єктивну інформацію, незважаючи ні на що, то в умовах війни він справді в якійсь мірі жертвує своєю безпекою заради виконання обов’язків перед суспільством. І робить це, хочеться вірити, свідомо.
Василь Кізка продовжує: «Іншими словами, якщо Тетяні Чорновол зламали носа, розбили голову, обличчя, то вона мала підставити ще й внутрішні органи серце, руки, ребра, щоб переламали…». Як на мене, наведений приклад, не підтверджує тези автора, бо Тетяну Чорновол били планомірно, знаючи хто вона така і чим займається. Журналістка активно працювала й до Майдану, тому в цій ситуації жилет її й справді б не врятував.
«Про які розпізнавальні жилети з написом преса можна говорити?» — запитує автор. І тут я з ним не можу погодитися. У ситуації, коли журналістів б’ють, а вони продовжують працювати, на мою думку, жилет є символом відданості професійним стандартам. Майдан, який за зразок мав європейські цінності, не міг їх зрадити. Це стосується й журналістів. Автор також розповів, як одного разу вирішив випробувати опізнавальний жилет. Одягши його, пішов на барикади і там зустрів воїна-афганця, який йому дорікнув, що свій жилет він носить, щоб людей захищати, а журналіст, щоб усіх били, а лише його не чіпали. «Після цих слів мені соромно стало навіть за свій експеримент». Так і хочеться запитати у автора, а чи не забув він часом головний обов’язок журналістів. Журналіст йде на місце події, щоб не захищати когось (хоча з людського погляду такий вчинок мені зрозумілий), а висвітлювати події. До речі, саме завдяки журналістам увесь світ побачив, як «беркут» знущався над студентами. Також виникає питання: наскільки етично одягати жилет заради експерименту, не за призначенням? Міжнародна спільнота довго боролася за те, щоб у жодної сторони конфлікту і в голову не прийшло стріляти у беззбройного журналіста у жилеті «Преса». Тож, видати українським журналістам зброю — означає дискваліфікувати їх на міжнародній арені. Бо тоді їх не можна називати журналістами, а у військових конфліктах можна вбивати як рядових солдатів.
Корисна інформація вміщена в рубриці «Документ», тут опублікований оновлений Кодекс етики українського журналіста, а також план заходів, які проводить Спілка в 2014 році.
Досить цікавою є рубрика «Технології». У матеріалі «Как одевать современную газету» розповідається як грамотно зверстати газету: структурувати інформацію, розбити матеріал на складові елементи — врізки, цитати, підзаголовки. Для прикладу надруковані наглядні ілюстрації — досвід успішних газет. Але варто зауважити, сам журнал зверстаний не дуже професійно. Часом здається, що над ним працював не професіонал, а студент-першокурсник. Це ж стосується і його дизайнерського оформлення: ілюстрацій, фотографій тощо.
До професійно корисних можна віднести рубрику «Медіабізнес», яка містить такі матеріали: «Рекламній Рінок Украин-2014», «Алгоритм создания опытной службы доставки». «Медіаправо» — «Як встановити кіоск з розповсюдження видавничої продукції?», «Як знайти дорогу до молодого читача?».
Кілька сторінок журналу присвячені 200-річчю з дня народження Т. Шевченка. Автор В. Лизанчук, професор Львівського національного університету імені І. Франка, у статті «Шевченкові візії в Україні» аналізує творчість поета, історичні умови, в яких йому довелося жити й працювати. Автор акцентує увагу на тому, що кожна нова влада вела ідеологічну боротьбу навколо його творчості. У рубриці «Книги на вашу полицю» друкуються рецензії та анотації. У цьому номері вийшли такі матеріали: «Прочитайте — не пошкодуєте», «Літературний місток між сходом і заходом».
Рубрика «Професія» пропонує до прочитання двосторонню дискусію на тему: якими критеріями керуються експерти, коли проводять моніторинги. Таким питанням задався головний редактор газети «Донбасс» Олександр Бриж. Відповідала йому керівник проекту з моніторингу регіональної преси Світлана Єременко.
Цікавою є публікація «Ольга Мусафірова: те, що зневажливо називають соціалкою, і є великою політикою». Матеріал являє собою звіт з майстер-класу, який організувала НСЖУ. У ньому коротко подається творча біографія Ольги Мусафірової, її роздуми про важливість у ЗМІ історій про «простих» людей, а також поради з приводу того, як розвиватись, якщо ти спеціалізуєшся на медичній темі.
Багато матеріалів присвячено діяльності Спілки журналістів. І це зрозуміло, бо видає журнал НСЖУ. Дописувачі в основному члени Спілки журналістів. Та незважаючи на це, їх публікації не завжди мають гідний рівень, їх не цікаво читати, вони містять стилістичні помилки, написані «мертвою» мовою, і взагалі нагадують публікації у районках. Журнал зберіг радянську традицію вітати колективи газет, журналістів на сторінках часопису. Багато питань виникає до структури журналу, матеріали розміщені не логічно, інколи, аби заповнити вільне місце редактори публікують замітки з Інтернету («Авторские колонки пишут мужчины в воздасте 60 лет»). Недопрацьовують редактори і з заголовками: «Назвали лауреатом премії імені Василя Симоненка», «Видеть мировые тенденции», «Кіностудія — на базі спілки», «Дискусія важлива й необхідна» тощо. Часом дивують «оригінальністю» врізки: «Інтелектуали світу останнім часом все частіше нагадують про важливість журналістики». Читаючи журнал, у мене часто виникало питання: на яку аудиторію він розрахований? На журналістів з районних газет (при всій повазі)? Бо професіонал, який робить якісний продукт, не читатиме те, що не має для нього цінності й користі.

Ярослава Трегубова





Друк цієї статті Друк цієї статті