Пономарев Н. Ф. Стратегии и технологии медиалегитимации
власти : монография / Н. Ф. Пономарев — Пермь : Перм. гос. ун-т, 2010. — 192 c.
Політична поведінка громадян багато в чому залежить від висвітлення та оцінки діяльності політика чи партії у ЗМІ. Саме тому в Росії пропаганда не тільки допускається та вітається, але й визнається обов’язковою. Автор монографії М. Пономарьов уже у вступі розставляє всі крапки над «і» у цьому питанні: «Органи державної влади та місцевого самоврядування вимушені й повинні активно брати участь у структуруванні медіа-сфери, що неможливо без співробітництва із засобами масової інформації. Цей імператив визнаний в Росії, принаймні, на федеральному рівні, важливим компонентом політичного управління» (с. 5). Дослідник пропонує «свідомо» адаптувати провладні повідомлення до медіалогіки «як системи принципів діяльності засобів масової інформації». До речі, автор Микола Пономарьов є членом Спілки журналістів Росії та викладачем кафедри журналістики Пермського державного технічного університету, тобто вчить майбутніх «акул пера». В анотації до монографії сказано, що вона призначена для наукових працівників, студентів, аспірантів, слухачів інститутів підвищення кваліфікації і професійної перепідготовки, політтехнологів та PR-менеджерів і відповідає підготовці за спеціальностями «Політологія», «Державне та муніципальне управління», «Зв’язки з громадськістю», «Журналістика», «Політична комунікативістика» та «Політична журналістика», тобто видання може бути використане для підготовки журналістів.
Стратегії й технології медіалегітимізації влади, зрозуміло, можуть стати предметом дослідження, але не з метою їх застосування. Пояснення автором актуальності спричиняє когнітивний дисонанс: «Медіаполітику як серію взаємопов’язаних комунікативних кампаній у публічній сфері для формування позитивних уявлень громадян про діяльність влади треба розглядати в якості найважливішої стратегії розвитку та становлення демократії на всіх рівнях політичної системи» (с. 5).
Монографія складається з трьох розділів: «Соціополітичні фактори медіаполітики влади», «Когнітивні механізми медіа політики влади» та «Стратегії і технології медіа політики влади».
Політичну легітимність науковець визначає як «здібність підтримувати віру громадян в те, що існуючі інститути максимально відповідають їх інтересам, а також морально виправдане право влади застосовувати силу до громадян». Перша частина визначення відповідає концепції дослідника Ліпсета, а друга належить самому Пономарьову. Автор визнає насильство влади щодо громадян нормою. Він розглядає проблему медіалегітимізації з позиції влади, а не суспільства, якому мають служити ЗМІ, якщо йдеться про демократію та соціальну відповідальності медіа. Якщо говорити про піарників та політтехнологів, які також можуть скористатися цим виданням, то для них ЗМІ можуть виступати засобом досягнення певних цілей, але їхнім завданням є переконати журналіста, що про політика чи партію потрібно написати, бо це важливо й цікаво, а не дати йому команду.
Розглянемо детальніше зміст монографії. У першому розділі подаються думки дослідників про легітимність влади, легітимацію та фактори соціального впливу ЗМІ.
Автор розглядає чотири фази медіатизації політики, виділені Стрьонбеком, остання з яких — «колонізація» політичної сфери засобами масової інформації. Читаючи описи цих фаз, розуміємо, що йдеться про важливість ЗМІ, але М. Пономарьов робить свій висновок — пресу (телебачення або радіо) повинні використовувати політики, аби отримати суспільне визнання, а медійники мають розуміти це самі й намагатися показувати державну владу в якомога кращому світлі. «Успішний політичний курс може бути реформований, якщо він негативно поданий в інформаційному просторі» (с. 42), — так вважає автор. Він також наводить приклад, коли впливовість медіа відіграла негативну роль: «Влада Сан-Франциско відмовилась від програми боротьби з підлітковою злочинністю під тиском мас-медіа, які зобразили цю програму як передвиборчі маніпуляції політиків» (с. 42).
Дослідник говорить і про «спіраль замовчування» — явище, яке полягає в тому, що «особи, які розглядають ЗМІ як достовірні та об’єктивні джерела повідомлень схильні не висловлювати публічно свою думку із суперечливого питання, якщо ця думка відрізняється від інтерпретації, яка домінує в ЗМІ» (с. 49).
М. Пономарьов акцентує увагу на негативних наслідках медіатизації, наводячи думки дослідників, і переконує читача, що враження про дієвість влади формується в громадянина не в залежності від реалізованих програм і вчинків, а від висвітлення її діяльності в ЗМІ. При цьому автор використовує концепції таких авторитетів, як Г. М. Маклюен, У. Ліппман.
Розглядаючи принцип об’єктивності, дослідник виокремив діяльність журналіста в часи війни, коли ЗМІ прагнуть бути патріотичними. Для ілюстрації цієї думки він звертається до американського досвіду: «ЗМІ концентруються на «належних жертвах» ворогів, ігноруючи «неналежні жертви» союзників». Хоча в пошукові такого прикладу так далеко можна було й не ходити — звернутися, наприклад, до висвітлення в СРСР Великої вітчизняної війни. Закінчується розділ міркуваннями про заангажованість будь-якого тексту.
У другій частині монографії йдеться про формування «порядку денного», праймінг (активізацію в ЗМІ однієї думки, яка викликає асоціації з іншими), «фрейми» (схеми інтерпретації, що формують контекст розуміння інформації) та менеджмент новин. Для проблематизації питання, як пише М. Пономарьов, акцентують увагу на «пагубності ігнорування проблеми», а для депроблематизації — кілька прийомів, як-от:
1. заперечення — демонстрація прикладів, що заперечують існування проблеми;
2. натуралізація — неможливість уникнення проблеми;
3. гіперболізація розриву між наявними й потрібними ресурсами;
4. антитипізація — трактування проблеми як окремого випадку;
5. детематизація — звернення уваги на некомпетентність «проблематизатора» (с. 93).
Третій розділ автор починає з того, що ЗМІ завжди були «сліпими літописцями», проте їм потрібні доступні джерела інформації, а владі — медіалегітимізація. За допомогою коротких цитат у цій частині видання формується негативний образ ЗМІ, які не транслюють ідей провладних політиків, а ті, в свою чергу, керуються виключно інтересами суспільства. М. Пономарьов заперечує функцію «сторожового собаки», констатує, що гроші та влада впливають на новини, перетворюючи їх на пропаганду, проте наголошує, що в демократичному суспільстві ЗМІ захищають інтереси «сильних», навіть «якщо з тактичних міркувань іноді критикують деякі аспекти урядового курсу». Для більш переконливого звучання цих думок автор додає порівняння: «на відміну від тоталітарних режимів, де журналісти слухняно повторюють репліки державних чиновників» (с. 101).
У монографії автор створює таку картину дійсності: уряд складається з людей, які керуються виключно інтересами суспільства й точно знають, що йому потрібно; ЗМІ мають свої корисливі цілі, що встановлюються власником, тому мас-медіа є професійними та відповідають потребам суспільства тільки в тому випадку, якщо є державними або створюють тільки позитивні матеріали про державну владу, дуже рідко допускають критику й роблять це виключно «з тактичних міркувань». Про особливу місію та мало не «богообраність» уряду свідчать і вирази, які автор застосовує до слова «влада», наприклад: «владі доводиться адаптуватись до світогляду суспільства, до політичної культури мас-медіа».
Редактори мають обирати обмежену кількість новин, тому потрібно визначити систему цінностей, ознаки, за якими здійснювати відбір. На думку автора, це вже пропаганда. А от позитивне трактування діяльності влади є ознакою демократичного суспільства і розцінюється як допомога державі в реалізації «найпотрібніших» населенню програм, користь яких визначає уряд.
М. Пономарьов звертається до робіт класиків соціальних комунікацій, майстерно організовує матеріал, викладає цікаві концепції, але ще у вступі пояснює актуальність свого дослідження потребою у медіалегітимізації влади. Науковця абсолютно не цікавить, як уряд визначає потреби суспільства, які має цілі. Це істотно знижує довіру до тексту й висновків автора, спричиняє негативну оцінку. По суті, монографія «узаконює» пропаганду.