Колізія з політичною журналістикою
Діана Д. Політична журналістика / Діана Дуцик. — К. :
Вид. дім «Києво-Могилянська акад.», 2005. — 138 с.
Діана Дуцик у книзі «Політична журналістика» розглянула особливості взаємодії суспільства, влади й медіа. Цей зв?язок, на думку дослідниці, є дуже складним. Вона стверджує, що діалог у сучасному суспільстві, принаймні його публічність, можливий лише за наявності засобів масової інформації, які сьогодні формують «парадигму мислення про світ». Це дуже голосна, проте, на мою думку, абсолютно виправдана заява. Світ в епоху глобалізації та розвитку транскордонного телебачення, інформаційних воєн та формування нових політичних спільнот увійшов у нову еру суспільних відносин. Усе це сильно пов?язано із засобами масової інформації, навіть подекуди надто тісно. Дослідниця говорить, що потреба свободи слова — характерний організуючий принцип сучасного європейського північно-американського світу, де теорія й практика публічного висловлення думок через ЗМІ розвинулася так, як у жодній іншій цивілізації. У демократично правовій державі, де має діяти верховенство права не має місця цензурним заборонам та обмеженням людських свобод. На підтвердження своєї позиції, Діана Дуцик звертається до законодавчою бази. Це Закони України та міжнародні Декларації. У ході свого дослідження свободи слова в контексті політичних прав і свобод, Діана Дуцик стверджує:
«Постулати справжньої демократії — права і свободи громадянина, свободи слова, верховенство закону — є наріжними і безумовними на шляху до громадянського суспільства в окремій країні й цивілізованого світового співтовариства. Принцип справжньої демократії — верховенство права та повага до прав людини — формують основу їх взаємодії».
Усі власні висловлювання дослідниці та цитування науковців утверджують головний постулат демократії: «людина — це найвища цінність». Насправді воно так і є, якщо взяти до уваги міжнародні документи, які регламентують права та свободи людини.
Ще один з атрибутів демократії — це громадянське суспільство. За словами дослідниці, задля його появи необхідні складові того ж ланцюжка «Влада — медіа — суспільство».
«Громадянське суспільство та правова держава не можуть існувати автономно, без взаємодії одне з одним. Така взаємодія можлива лише в рамках інформаційного простору. Медіа, які є одним із засобів передачі інформації, можуть і повинні грати важливу роль у процесі комунікації між громадянським суспільством та правовою державою».
Таким чином, відповідальність за зв?язок влада — суспільство лягає якраз на медіа, які виступають посередником у цьому взаємозв?язку. Проте ця взаємодія сьогодні, якщо говорити предметно про Україну являє собою не горизонтальний ланцюжок, а вертикальний, де вгорі знаходиться влада. Звертає на це увагу й дослідниця — вона зазначає, що ЗМІ сьогодні контролюються представниками влади, натомість існування цензури впливає на якість повідомлень, які потрапляють до інформаційного простору. Хоча за своєю природою медіа є демократичними.
«Сьогодні ЗМІ можуть служити не лише для маніпуляції масами, а й навпаки — бути допоміжним важелем у захисті прав чи цілих народів, так і окремих громадян, що дасть змогу говорити про їхню демократичну природу».
Велику увагу дослідниця приділяє теоріям свободи слова за Барендтом, серед яких найцікавішою мені видалась теорія під назвою «аргумент Мілля на основі істини». Джон Мілль вважав, що відкриті дискусії дуже важливі для з?ясування істини. Само собою випливає, що реалізувати дискусію неможливо сьогодні без ЗМІ, що ще раз наголошує на важливості їх існування та їх методів і принципів роботи. Але всі ми розуміємо, що відрита, публічна дискусія, на жаль, також може мати свої межі. У відповіді на питання щодо існування меж у дискусії Діана Дуцик стверджує таке:
«Межею свободи слова повинна бути свобода іншої людини, а також відповідальність, яку несе той, хто поширює слово».
Таким чином, дослідниця робить висновок, що рівень свободи слова залежить від рівня розвитку самого суспільства та окремої особистості. Ідея, закладена в книзі, що до свободи слова потрібно бути готовим, змусила мене якось по-іншому подивитись на такі явища, як суспільство, влада, ЗМІ. Кожне з явищ, гуртуючи в собі людей, має бути готовим до свободи слова. Влада має бути готовою до щирого діалогу із засобами масової інформації, які натомість мають бути готовими говорити правду, якою б гіркою чи незручною вона не була, а суспільство має бути готовим не лише прийняти гірку пілюлю, а й усвідомити, що великий пласт інформації, яку йому надавали, був напрочуд добре відфільтрований. Саме рівень розвитку суспільства, навіть, я б сказала, рівень розвитку окремої держави визначає, чи матиме своє законне місце в ній свобода слова. Для того, щоб загострити увагу читача на свободі слова Діана Дуцик наводить приклад десятків міжнародних Конвенцій, Декларацій, Положень та Пактів, які так чи інакше гарантують це право кожній людині.
Описуючи зміст того чи іншого явища, дослідниця апелює до стану цього явища в Україні. Візьмімо хоча б поняття «політична журналістика». Так, на думку Діани Дуцик, це поняття можна трактувати як:
«суспільну діяльність по збору, обробці та поширенню актуальної політичної інформації через пресу, радіо, телебачення тощо».
Політичну журналістику в Україні вона називає «підтасованою відкритістю». На жаль, з цим не можна не погодитись, якщо проаналізувати сучасні матеріали, розміщені в ЗМІ. За нескінченними посиланнями на інших авторів та журналістів, ховається власна позиція авторки. Вона ще вірить, що ЗМІ — це справді «четверта влада». Проте щодо вітчизняних медіа, то залишається тільки сподіватись, що політична журналістика в Україні скине з себе кайдани влади.
Головною причиною того, що політична журналістика підвладна зовнішнім чинникам, на думку дослідниці є історичне минуле України, зокрема радянські часи. Звісно, неможливо менш ніж за 100 років кардинально змінити менталітет держави. Говорю «менталітет держави», бо вважаю, що зміни — це колективна праця, це колективне бажання змінюватись. Чимало дослідників відводять чи не провідну роль засобами масової інформації в постанні нових держав, особливо коли мовиться про пострадянські країни. Діана Дуцик не апелює до цього, а лише засуджує вітчизняні ЗМІ за підпорядкування владі. При цьому вона не наводить достатньої кількості аргументів, а абстрактно звинувачує ЗМІ в маніпуляціях громадською думкою.
Звісно, як велике складається з деталей, так і суспільство складається з кожної окремої людини, позиція якої сьогодні неабияк залежить від того, що їй пропонують до уваги медіа (чи влада, підпорядкувавши собі медіа). Проте, судячи по собі та тих журналістах, що я знаю особисто, можу впевнено сказати, що кожен журналіст знає, якою журналістика має бути і дуже неоднозначно сприймає завдання «написати гарно про цього депутата», але часто виходить так, що журналіст не має вибору, якщо хоче залишитись працювати в тому чи іншому виданні, або ж має лише два виходи: піти з професії назавжди або піти з політичної журналістики. А от як піти проти цензури й не зникнути зовсім, дослідниця не пояснила. Її головна ідея в переосмисленні журналістом свого місця. Я дуже рада, що увійшла в журналістський світ практиків так рано, оскільки, ще навчаючись, побачила, що являє собою журналістика «по той бік екрану». На жаль, принципових людей (свідчу на підставі того, що бачила в Харкові) у ЗМІ не так вже й багато. Насправді це дуже страшно, адже відстояти правду наважуються не всі, а борсатися в цензурі й хвалити «гарних політиків» доводиться ледь не кожному. Дуже добре осмислити ці речі з самого початку і вирішити для себе, хто ти і чи готовий ти гнути свою лінію. Проте тих, хто готовий також дуже часто переломлюють необхідність годувати себе та сім?ю, неможливість змінити професію посеред життя і переорієнтуватись на іншу галузь. Звісно, це не виправдання. Як на мене, свою правду треба відстоювати до кінця чи просто йти, не перетворюючись на паразита. Але якщо розглянути особистий випадок тих журналістів, які вимушені так виживати, а не тих, хто хоче так жити, то можна знайти ще багато «але».
Повертаючись до книги Діани Дуцик, скажу, що з її боку звинувачувати журналістів у підпорядкуванні владі та в існуванні цензури не дуже коректно й розумно. Треба перекроїти не одні лише ЗМІ, а й владу та суспільство, аби вони були готові до свободи слова. До того ж, якщо брати сьогодення, можна навести приклади деяких ЗМІ, які відстоюють позицію народу, тобто є апріорі демократичними. Взяти хоча б не так давно створені канали масової комунікації «Еспресо» чи «Громадське ТБ». Звісно, автор не могла наводити ці приклади, коли писала монографію, адже тоді цих явищ ще не існувало, але це, так би мовити, живі приклади тієї політичної журналістики, творці якої вірять у свою справу й гнуть свою лінію свободи слова.
Марія Кузнецова
Виконано як модульна робота з навчальної дисципліни
«Журналістська освіта і наука»,
яку викладає для магістрів професор І. Л. Михайлин.