Журналістика в книжковому форматі. Зустріч з Брігітте Шульце

28.10.2014, Переглядів: 455

Брігітте ШульцеУ клубі «Журналіст» 27 жовтня 2014 року відбулася зустріч студентів з німецькою журналісткою Брігітте Шульце (Brigitte Sghulze). Брігітте — відома журналістка, яка тривалий час працювала в одній з провідних газет Німеччини «Frankfurter Algemeine Zeitung», разом з професором В. Ф. Івановим створювала Академію Української Преси і кілька років співробітничала з нею. Зустріч зі студентами була присвячена темі створення в журналістиці міжнародного іміджу України.
Брігітта отримала освіту в Гессенському університеті із спеціальності «Російська мова і спорт», а потім здобула другу вищу освіту, ставши магістром музикознавства. Музична критика й стала на багато років її тематичною спеціалізацією в медіа. Журналістка нічого не знала про навчальний процес і розпочала з опитування студентів, чи існує в українських журналістів етичний кодекс, які відомі студентам стандарти журналістської діяльності, у якій галузі спеціалізуються студенти. Отримавши відповіді, вона запропонувала, щоб студенти усно сформулювали для неї, чим для них позначений образ України. Але не задовольнившись усним опитуванням, зажадала, щоб студенти письмово відповіли їй на запитання: що б вони розповіли іноземцеві про Україну.
На це була потрачена перша година пари. На другій годині стало ясно, що Брігітте не знає способів творення іміджу й не збирається про це говорити й навчати студентів створенню міжнародного іміджу України, тому організатори взяли ініціативу в свої руки й запропонували Брігітте відповідати на поставлені запитання.
Брігітте попросили розповісти про свій шлях у журналістику.
— У Німеччині, — розповіла вона, — журналістика — вільна галузь творчої діяльності. Спочатку йде тематична спеціалізація, людина вивчає економіку, політику, банківську справу, а потім приходить у журналістику із своїми знаннями, за рік відбувається її до навчання з журналістики.
Я прийшла в журналістику за порадою подруги. Вона сказала: ти добре знаєш цього композитора, візьми в неї інтерв’ю. Це була моя перша публікація в місцевій газеті. Я нею страшенно пишалася. А потім я подала заявку в газету «Frankfurter Algemeine Zeitung»; її пообіцяли розглянути. Я чекала два тижні, а потім сама зателефонувала в редакцію. Мені сказали: як добре, що ви звернулися, бо ми загубили ваш номер телефону, ви зараховані, приходьте працювати».
Спочатку я писала про музичні фестивалі, концерти. Потім у редакції довідалися, що я знаю російську мову й посилали мене на виступи російських виконавців. Потім з’явилася можливість побувати в СРСР. Там проходив фестиваль німецької музики. З’явилися нові знайомства. Я вже спеціалізувалася на СРСР. Після його розпаду я стала кореспондентом у Києві.
Запитання: що приємно здивувало в Україні і що неприємно здивувало?Аудиторія
— Приємно здивували люди — це головне багатство України. Неприємно здивувало те, що у вас все робиться дуже довго. Будь-яка справа застряє в бюрократичних глибинах і невідомо, чому не рухається до розв’язання.
Запитання: із знанням російської мови для праці ви могли б обрати безмежну Росію, Білорусію, країни Прибалтики. Але ви обрали Україну. Чому?
— А чому певна людина залишається на одному місці? — Брігітте довго формулювала відповідь, поки все-таки зізналася: — Я закохалася. Це було потужне почуття, яке прив’язало мене до України. Йшлося про одруження. Але на заваді стали численні непереборні побутові обставини. Двадцять років тому я не могла прийняти України. Це була країна порожніх крамниць, холодних приміщень, поганого освітлення. А мій коханий не міг переїхати просто так до Німеччини. Він не знав мови, а отже, не міг би знайти собі працю…
Запитання: розкажіть про своє видавництво. Ви пишете журналістські книжки, які можна за жанром кваліфікувати як книжки про міста. Хто ваші читачі? Яким накладом виходять книжки? Чи приносять прибуток?
— Першу книжку я написала про Одесу. Тоді ми отримали кошти від німецького уряду на її видання. Книжка вийшла тиражем 3 тис. прим. німецькою мовою. Але потім був виготовлений ще й англійський наклад з вищим тиражем. Книжка гарно продавалася. Але от я повернулася в Німеччину й написала таку ж універсальну книжку про Україну. Я пропонувала її видавцям, але вони крутили носом: що таке Україна? Вони мені відмовляли. Тоді я створила своє видавництво. Спочатку я назвала його «Укрін», що означало «Українська інформація» або «Інформація про Україну». А потім зрозуміла, що така назва не зрозуміла для читачів. Назвала видавництво просто «Brigitte Sghulze-Ferlag» («Видавництво Брігітте Шульце»). Воно існує з 2005 року. Я видала в ньому книжку про Україну, про Львів і про своє містечко Велхем.
Запитання: Скільки треба часу для створення такої книжки?
— Це не просте питання, як здається на перший погляд. 20 років творчого досвіду стоїть за кожною книжкою. Необхідно, щоб тема визріла, щоб писалося від душі. Хоча власне текст я пишу приблизно чотири місяці. Але цьому передує тривалий час збирання матеріалу. Я ілюструю книжки власними світлинами. Це здешевлює книжку. Я сама забезпечую всю роботу видавництва. Але повірте: це дуже складно — стосунки з книгарнями, щоб вони прийняли ваші книжки до продажу, щоб потім отримати від них кошти за продані книжки…
Запитання: які відгуки про ваші книжки?
— Хороші… Міністр закордонних справ України Павло Клімкін, який працював послом України в Берліні, сказав мені: відчувається Україна, особистісне ставлення до неї.
Запитання: чи існує традиційна структура книжки про місто?
— Ні, такої структури немає… Структура — це так само творчість, як і створення тексту. Я починаю з того, як потрапити в місто… транспорт… комунікації… Потім опис внутрішнього життя. Де можна зупинитися. Скільки й що коштує… Потім пам’ятні місця, туристичні маршрути. У книжці про Україну, наприклад, описано десять туристичних маршрутів.
— Що ви скажете на прощання?
— Любіть Україну…
Оплесками студенти дякували Брігітте Шульце за розповідь.

Ігор Михайлин





Друк цієї статті Друк цієї статті