- Кафедра журналістики - http://www.kafedrajourn.org.ua -

Ігор Михайлин. Відзив офіційного опонента на дисертацію Веретюк Тетяни Володимирівни «Ігор Муратов: творчість письменника у контексті українського літературного процесу 30—70-х років ХХ століття»

Відзив офіційного опонента
на дисертацію Веретюк Тетяни Володимирівни
«Ігор Муратов: творчість письменника у контексті українського літературного процесу 30—70-х років ХХ століття» на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук із спеціальності 10.01.01 — українська література
(Харків, 2014, 221 с.)

Ігор Муратов — поетичний бренд Харкова. Можливо, не тільки поетичний, але й у цілому — літературний. Насправді універсальних, усебічно обдарованих письменників у літературі не так і багато. А сказати відверто, то й зовсім мало. Таких, які залишили б однаково помітний слід у ліриці, епічний творчості, драматургії, писали змістовну публіцистику й літературну критику. Але саме таким був Ігор Муратов. Обрання його творчості для цілісного вивчення — річ ніби самозрозуміла, потрібна, корисна для філологічної науки. З цього погляду дисертаційне дослідження Тетяни Веретюк по-справжньому актуальне, оскільки це перша синтетична праця з намаганням охопити, так би мовити, «усього Муратова».
Дещо дивним виглядає факт, що за сорок років, які минули від його смерті цього ніхто не зробив, не написав елементарного літературного портрета. А в радянський час у видавництві «Дніпро» існувала ціла серія книжок, яка називалася «Літературний портрет». Книжки в ній виходили накладом 12 — 20 і більше тисяч примірників. Через цю серію відбувалося впровадження в класики таких письменників, як Петро Панч, Юрій Смолич, Степан Тудор і навіть Петро Козланюк. Але до Ігоря Муратова справа не дійшла.
Коли я замислююся, чому, то знаходжу нескладну, але цілком вірогідну відповідь: Муратов вимагав універсального дослідника, якого не було. Не секрет, що спеціалізуються не тільки письменники в рольовій функції поетів, прозаїків, драматургів, публіцистів і літературних критиків. Спеціалізуються й дослідники в галузі вивчення поезії, прози, драматургії, значно рідкісніше — публіцистики й літературної критики. Потрібна була сміливість Тетяни Веретюк (підтриманої, певна річ, своїм науковим керівником професором Іваном Степановичем Масловим) для того, щоб узятися за опанування багатогранного доробку Ігоря Муратова. Мені вже доводилося говорити про школу професора Івана Маслова, у якій уже з?явилися поважні дослідження творчості видатних письменників-харків?ян: Юрія Шовкопляса, Роберта Третьякова, Радія Полонського. З огляду на складність предмета, дослідження доробку І. Муратова було найскладнішим, потребувало особливої сміливості, знань, кваліфікації, уміння аналізувати як ліричні, так і епічні твори.
Тетяна Веретюк виявила себе як сумлінний історіограф. Повз її увагу не пройшов жодний текст, присвячений Муратову зокрема чи навіть такий, який містив побіжні згадки про нього. Особливу увагу авторка приділила мемуарним працям, які дозволяли створити наукову біографію письменника. Нормативним вважається, що предметом дослідження в дисертаціях повинна бути літературна творчість, а не біографія автора. При цьому розуміється, що біографія вже відома, описана в якихось джерелах. А для радянського письменника вона ще й часто була безбарвною або подавалася такою: народився, ходив у дитсадок, учився в радянській школі, був прийнятий у піонери, став комсомольцем, вчився в університеті, пішов працювати в газету… Це готовий типовий варіант біографії радянського письменника. Що тут вивчати?

Але з Ігорем Муратовим усе інакше. Його біографія — це пригодницький роман. Ще й нескінченний. Роман з багатьма загадками, які невідомо, чи й будуть розгадані остаточно. Тож цілком виправдано, що Тетяна Веретюк розпочала дослідження із створення наукової біографії І. Муратова. Вона намагалася дістатися до всіх наявних, уприступнених документів і джерел, за першоджерелами встановила події його життя. Їй вдалося зібрати наявні відомості, виструнчити лінійно події. Хоча загадки лишилися. І в біографії, і в творчості.
У біографії, наприклад: ким і в який спосіб відбулося запрошення письменника на посаду редактора газети «За возвращение на родину» аж у 1955 році й чому через два роки ця праця була перервана й І. Муратова повернено до Харкова?
У творчості загадок ще більше. Традиційно його творчість позначають роками 1925—1973. Це прірва часу! Мало не півстоліття. Але читати в творчості Муратова до початку 1960-х років нічого. І навіть його «Буковинська повість», увінчана Сталінською премією третього ступеня 1952 року, поділила долю усіх лауреатів цієї премії, тобто канула в Лету. Хто сьогодні пам?ятає повість «Золототисячник» Івана Рябокляча — лауреата Сталінської премії третього ступеня 1949 року? І хто поважно може говорити про такі твори як про факти історії літератури? Хто сьогодні їх читає? І переклади на численні мови країн соціалістичного табору тут не допомагають.
Мені довелося в 1987 році брати інтерв?ю для журналу «Прапор» у Володимира Добровольського з нагоди його сімдесятиліття — теж лауреата Сталінської премії третього ступеня 1949 року. Коли ми згадали про цей епізод, то Володимир Анатолійович сказав: «Це був щасливий квиток, який випав на мою долю випадково. Насправді повість з художнього боку була слабкою; і мені її соромно, я її не перевидавав від 1952 року й не включав у зібрання своїх творів».
Так і для Муратова «Буковинська повість» стала щасливим квитком, але аж ніяк не творчим успіхом. Та й яка могла бути творча перемога в добу панування «теорії» безконфліктності? Але 1960-ті й початок 1970-х — то зовсім інший І. Муратов. Не тільки тому, що він уже мислитель, філософ, а тому, що він справжній митець, художник, особливо в поезії.
Як стався цей вибух? Наша авторка в одному місці дуже обережно пише про смертельну хворобу Ігоря Муратова, яка усунула з його свідомості внутрішнього цензора. Додамо, очевидно, приспала й зовнішнього цензора. Письменникові, який завтра помре, можна будо дозволити перед смертю сказати своє останнє слово. А І. Муратов обманув цих цензорів; з діагнозом смертельної хвороби жив і жив і писав вибухово небезпечні речі, які дихали вічністю, а не ужитковою буденністю.
Не можна промовчати й про другу таємницю. Вона полягала в тому, що проживши пригодницьке життя, якого б вистачило на три успішні письменницькі долі, І. Муратов не писав (у прозі) творів, які б спиралися саме на його життєвий досвід. Нагадаю, що є письменники, які мають таку творчу вдачу, що не можуть вийти за межі свого життєвого досвіду в творчості. Наприклад, таким був Ернест Гемінґуей, який писав тільки про ті події, які сам пережив. І. Муратов, навпаки, не писав про те, що пережив. І це величезна таємниця його творчості.
Угорський письменник єврейського походження Імре Кертес в 1975 році написав роман, назва якого українською мовою перекладається як «Знедоленість» або «Знедолені», а російською — «Без судьбы», про те, як у п’ятнадцять років він був заарештований у Будапешті, а потім перевезений на примусові роботи в Німеччину й опинився спочатку в Освенцімі, а потім у Бухенвальді. Роман має виразне імпресіоністичне забарвлення. У ньому світ побачений очима підлітка. Відповідний рівень й осмислення подій. Незважаючи на це, Імре Кертеса «наздогнала» Нобелівська премія в 2002 році за цей загалом слабенький, мало чим прикметний з художнього погляду роман.
І. Муратов потрапив у концтабір у тридцять років. Це інший рівень зрілості й розуміння життя. Можна тільки уявити, який би твір вийшов з-під пера письменника, якби він узявся за таку тему. Але він її старанно обминав. Обминав навіть тоді, коли його побратим по перу Василь Бондар написав дві повісті — «Листя летить проти вітру» (1963) і «Все — правда» (1964) — про своє перебування в Дахау.
До першого розділу дисертації можна подати хіба що таке зауваження: у ньому виразно присутні дві теми; і їх слід було розщепити на два параграфи: перший — з висвітленням історіографії творчості І. Муратова, другий — з викладом його біографії. Реально в тексті матеріалу вистачає, щоб наповнити їх обидва щільним змістом.
У другому розділі йдеться про теоретичні засади дослідження. Наша система дисертаційних досліджень організована так, що прагнучи написати дисертацію, яка б за змістом відповідала жанровому призначенню літературного портрета, автор все одно мусить шукати якийсь особливий предмет для аналізу. У нашому випадку сталася взагалі дивовижна річ — потроєння предмета. Для поезії Ігоря Муратова обрано за предмет репрезентацію в ній історичного часу. Для прози обрано за предмет концепцію людини і світу. А в заголовок роботи винесено творчість у контексті українського літературного процесу. А реальність роботи така: аналізуючи поезію І. Муратова, авторка раз у раз мусить говорити й про людину і світ, а в розгляді прози вдаватися до аналізу історичного часу. А контекст українського літературного процесу поданий лише у вигляді загальних культурологічних спостережень. Без деталізації й реальних зіставлень з іншими творами. Максимальне досягнення тут — імена письменників і назви кількох творів. Але логіка розгортання теми вимагала подання теоретичних розділів про історичний час та концепцію людини й світу. У цьому розділі, за моїми спостереженнями, лише один раз у другому параграфі йдеться про творчість Ігоря Муратова. А взагалі, це суто теоретичний розділ. Висловлю таке спостереження: мені здається, що робота б виграла, якби цей матеріал було приєднано до відповідних розділів; параграф 2. 1 — до третього, а параграф 2. 2 — до четвертого. Але я розумію, наскільки мені легше радити, ніж авторові виконувати, та ще й враховувати такі деталі на етапі планування дослідження.
Отже, третій розділ репрезентує Муратова-поета. Чи був він лірик? Не завжди. Є в нього поеми та епічні вірші. Є речі геніальні. Або мовою академічного відзиву, — високохудожні. Як-от, поема «Сповідь солдата». Якщо поглянути в ретроспективу світової літератури, то знайдемо дуже небагато творів, кваліфікованих як сповіді. Я схильний вважати, що це особливий жанровий різновид мемуарної літератури, коли її суб?єктність (чи суб?єктивність) спрямована на всебічне розкриття внутрішньої людини, а не просто розповідь про себе на тлі епохи.
Але Муратов і неперевершений лірик. Дисертація наповнена багатьма цікавими спостереженнями над його майстерністю. Наприклад, в аналізі вірша «Кваліфікація» авторка наполягає на тому, що Ігор Муратов прагнув бути й був «просто поетом». Розгляд вірша «Даю нащадкам інтерв?ю» супроводжується такими спостереженнями: багато радянських поетів, услід за Маяковським, заверталися до нащадків. Муратов був перший, хто «переінакшив ситуацію», «примусив» нащадків розпитувати його про життєвий і творчий шлях.
Предметом лірики є все таж сама (за В. Бєлінським) внутрішня людина. Внутрішній світ людини складається усього з двох складників: із світогляду й світобачення або простіше — з почуттів і думок. Але в ліриці переважна більшість творів належить до відображення почуттів. Для тієї ж, яка репрезентує думку, навіть терміну однозначного не придумано й тут використовуються поняття: «філософська лірика», медитативна лірика», «мислиннєва лірика».
Цілком справедливо Тетяна Веретюк вважає вершиною творчості Муратова-лірика збірки 1960-х років, вважаючи їх домінантою «єдність автора зі світом, філософське бачення світу в його реальності, органічне злиття суто індивідуального з народним і загальнолюдським» (с. 105).
Закінчував творчий шлях Муратов майстром ліричної поеми, бо саме за таку слід мати «Серце Тичини». Не розум, не думи, а «серце» стає в ній предметом відображення й осмислення. Я пам’ятаю потужний струс від першого мого прочитання цієї поеми в журналі «Прапор». Той емоційний спогад не гасне в мені багато років. Перечитуючи цю поему сьогодні, я вже не відчуваю такого потужного зворушення. Це привело навіть до зіставлення того, журнального, варіанту й пізнішого, опублікованого в чотиритомнику І. Муратова. Виявилося, що текст ідентичний, а враження, яке він справив у різний час, відмінне. Власне поема — це низка ліричних сповідальних віршів на мотиви тичининської поезії. Тим вони й приголомшують. І. Муратов не тільки зумів розкрити красу тичининського слова в численних ремінісцентних образах, але й додати до них свою частку, своє розуміння, розкрив їх, оголивши їхню сутність і чарівність.
Уже після смерті Ігоря Муратова його вдова Наталя Білецька-Муратова підготувала й опублікувала переважно в журналі «Прапор» і «Березіль» кілька великих добірок його віршів з незібраного й неопублікованого. Вони істотно розширили уявлення про Муратова-поета. Немає чого говорити, що поетичні збірки радянського часу не могли виходити в світ без так званих ритуальних «паровозиків». У деяких збірках, як-от: «Жовтневі мажори», їх було аж забагато. Посмертні добірки показали «чистого» Муратова. Шкода, що аналізу цих посмертних добірок немає в дисертації. Як це було зроблено з посмертно опублікованим романом «Саксаганські портрети». Щоправда, він, цей роман, вийшов у світ окремою книжкою.
Проза письменника розглянута крізь призму концепції людини й світу. Це дало можливість говорити про головне — героїв та репрезентовану в них історичну епоху. Так в аналіз неминуче потрапляла й категорія художнього часу. І. Муратова цікавив передусім моральний світ людини. На перше місце висувалася категорія байдужості/небайдужості. А далі: користолюбства, егоїзму, яким протистоять вроджена, природна чесність, працьовитість, чуйність до людського горя.
Можливо, це несподівано прозвучить, але мені здається, що І. Муратов займався в зрілій прозі (не залучаю сюди «Буковинську повість») винниченківською проблематикою «чесності з собою». Він показав безґрунтовність концепції радянської людини й радянського способу життя, які тільки через те, що були радянські, вже мали б відзначатися виключними чеснотами. А радянська людина Муратова зраджує, краде, бреше, інтригує. І. Муратов показав поразку усієї системи виховання нової людини соціалістичного майбутнього й самого сподівання на те, що така людина може народитися. Добра людина перемагає в його романах не тому, що вона радянська, а тому, що вона людина. Понад те, він показав, як соціалістичний спосіб життя, відчужуючи людину від власності й достойного заробітку, породжував у ній користолюбство, байдужість до праці, ігнорування норм моралі, яка заміняється вірнопідданством ідеології, партії, її представникам.
Тетяна Веретюк виправдано практично ніде не згадує про соціалістичний реалізм і не співвідносить з ним творчість І. Муратова. Як автор побутово-родинних романів і повістей він зручно втікав від канонів панівного методу радянської літератури у відображення родинних стосунків, моральних проблем, як це робили Анатолій Дімаров у романах «Ідол» і «Його сім?я», Борис Антоненко-Давидович у романі «За ширмою». Мало хто тоді наважувався писати про життя не в його революційному розвитку, а навпаки, у його буденно-традиційних формах перебігу. Про те життя, яким жили мільйони простих, звичайних людей.
Ніби порушують цю тенденцію повість «Довга дорога до сина» й роман «Сповідь на вершині». Але тільки на перший погляд, тільки формально. Вимір людини залишається головним для І. Муратова. І в образі Примакова його цікавить не воєначальник, а людина. Авторка справедливо відзначила: «Важливе місце в романі посідають теми кохання, творчості й добра» (с. 184). Примаков І. Муратову потрібен як творець українського війська, Червоного козацтва. Він не втомлюється підкреслювати його українську сутність, наповнює роман картинами дитинства, школярської юності, побутом родини Коцюбинських.
І що надзвичайно важливо: він скрізь намагається знайти свіжі, нетрадиційні, ексклюзивні художні прийоми, які дозволяли йому максимально виразно репрезентувати свій задум і без яких ці твори не відбулися б. Але це не ті художні прийоми, які затьмарюють зміст і примушують читача сидіти над твором як, над ребусом. А такі прийоми, які торують шлях читачеві до змісту, проливають світло сучасності на віддалені в часі події.
А найбільш виробничий із своїх романів — «Саксаганські портрети» — І. Муратов не дописав, залишив незавершеним, хоча дати під ним у підсумку стоять «1953—1973». Теж загадка. Чому твір на виробничу тему, страшенно популярну в ті радянські часи, безпрограшну, він «мучить» двадцять років і, зрештою, не видає цей твір за життя? У цілому майже завершений роман? Його не вдовольняла саме його виробнича сутність? І ще загадка: навіщо було вихованцю ХТЗ, мешканцю промислового Харкова, їхати до Кривого Рогу, щоб зібрати матеріал для виробничого роману?
Відтак, бачимо ми, загадок залишається достатньо ще й для майбутніх дослідників творчості й життєвого шляху І. Муратова.
Не лишилися поза увагою Тетяни Веретюк драматургія та критика й публіцистика І. Муратова. Драматургічні твори вона розглянула в розділі про поезію, сприйнявши їх як драматичні поеми. І такий шлях можливий, хоча, за великим рахунком, драматургія заслуговую на окрему розмову. Літературна критика залучається до створення портрету письменника в першому розділі. Так само це можливий варіант, хоча матеріал давав підстави й для іншого — подати параграф про естетичні погляди І. Муратова. Про публіцистику висловлю припущення, що вона не вся й зібрана й що пильне око дослідника ще знайде там не одну перлину.
Стилістика роботи відзначається зрозумілістю, не перевантажена зайвою термінологією, а в окремих місцях тяжіє до афористичності. Рідко яка робота починається такими людяними словами: «Українська література ХХ століття багата на оригінальні таланти, щоправда, не всі вони відомі сучасному читачеві» (с. 3). Благородну мету — ознайомлення «сучасного читача» з достоїнствами творчого доробку І. Муратова — й поставила перед собою молода дослідниця. Можна переконливо сказати: і цієї мети досягла. Дисертація, безумовно, заслуговує на те, щоб з часом перетворитися на книжку про життя та творчість І. Муратова.
Організованість Тетяни Веретюк як дослідника виявилася в тому, що вона кожний розділ завершує обґрунтованими висновками, а загальні висновки за пунктами репрезентують усі здобутки роботи. Усе це підтверджує високий рівень запропонованого до захисту дослідження.
Зауважень до оформлення роботи немає.
Основні результати дисертації викладені у двадцяти двох (!!!) наукових працях здобувачки, шістнадцять з яких опубліковані у фахових виданнях.
Автореферат ідентичний змісту дисертації і відбиває її основні положення.
Дисертація Тетяни Володимирівни Веретюк «Ігор Муратов: творчість письменника у контексті українського літературного процесу 30—70-х років ХХ століття» відповідає всім вимогам Департаменту Атестації кадрів Міністерства освіти і науки України до кандидатських дисертацій, а її автор заслуговує на присудження наукового ступеня кандидата філологічних наук із спеціальності 10.01.01 — українська література.

13 жовтня 2014 року.
І. Л. Михайлин,
доктор філологічних наук, професор
кафедри журналістики Харківського
національного університету імені В. Н. Каразіна.