Жанна Олійник закінчила відділення журналістики ХНУ імені В. Н. Каразіна 2008 року. Є ведучою ток-шоу “Батьківські збори” на харківському “7 каналі”. Навесні взяла участь у київському тренінгу «Телевізійний репортаж. Динаміка і контент». З цієї нагоди розповіла про свій шлях у практичній журналістиці.
Цей тренінг передбачав 14 учасників. Його організатор — міжнародна громадська організація «Інтерньюз Україна». Тренінг зібрав представників засобів масової інформації з різних регіонів України, зокрема телевізійних, а також співробітників ТРК «Україна» й СТБ.
Конкурс становив десять осіб на місце, що для організаторів було дивовижею, тому що зазвичай подібні заходи не викликають подібного ажіотажу. Тренери Ігор Куляс і Олександр Макаренко доволі компетентні. Працювали в новинарних службах “Нового каналу” і “1+1”.
Програма тренінгу, по суті, систематизувала знання, які ми отримали в університеті й упродовж роботи на телеканалі. Якісь речі забуваються, відходять на другий план, а насправді вони є важливими й простими водночас.
Тренери акцентували аспекти, які треба враховувати в телерепортажі. Картинка й інтершум — найважливіша його складова. Ідеально, якщо він подається в прямому ефірі. Далі йдуть синхрони, тобто розповіді причетних до сюжету. Після цього другого за важливістю тексту йде стендап, де журналіст пояснює обставини події. На останнє місце ставлять текст за кадром. Найкраще зовсім обійтися без нього. Фаховий репортаж побудований за принципами драматургії, враховує всі точки зору учасників.
Застерігали в першу чергу від того, щоб у стендапі журналіст не перетворював себе на “клоуна” — не одягався як рятувальник, міліціонер, лікар, тощо. У такій “візуалізації” немає потреби. Медійник не може бути учасником події. Він повинен передати, що бачить, нічого не вигадуючи.
Ще момент. Реконструкція події — це не постановка, а розповідь про неї в минулому всіма доступними знімальній групі способами. На перший план тут виходять розповіді очевидців і синхрони, далі можемо показати місце події, і саме на цьому місці пишеться обов’язковий стендап. У ньому може бути розповідь про ключовий фрагмент з обов’язковою прив’язкою до певних об’єктів. Саме тут ми можемо шукати яскравий заявочний план сюжету. І особливо ретельно в даному випадку слід поставитися до розкадровки.
Коли в реконструкції говоримо, наприклад, про злочин, не можемо твердити, що “саме з цього пістолета пролунав постріл”. Насправді ми маємо зброю такої моделі чи подібну, й глядач має це розуміти.
Важливими є панорами й суб’єктивна камера, але вони використовуються лише тоді, коли нам треба прослідкувати певний порядок, маршрут руху якоїсь особи.
На тренінгу застерігали, аби журналісти не захоплювалися самомилуванням: не включали в сюжет два або більше стендапів. Не робили стендап, коли медійник робить проходку, сидить або повертається. Стендап має бути красномовним не в плані того, як виглядає й подає себе журналіст, а яку інформацію донесе, яка картинка за ним, наскільки виправдане те місце, де він перебуває. При цьому треба пам’ятати про свій одяг і про те, що жести повинні бути стриманими.
Заняття мали діалогічну форму. Спочатку подача теми, далі обговорення «Як робите ви?», потім завершальні рекомендації.
Для мене було відкриттям, що в телевізійному репортажі прийнятна тривалість кадру — не менше трьох секунд. Коли ми почали розбирати з монтажером наші телевізійні матеріали, то побачили, що в нас кадр триває десь дві секунди, а то й менше. Тренер сказав, що це калейдоскопічний монтаж, який б’є по очах, тому тривалість кадру має бути три секунди, й він повинен бути максимально заповненим.
Одним з практичних завдань було таке: показують сюжет, який ти маєш по ходу озвучувати відповідно до відеоряду. Там була ситуація з прикордонниками: очерет, собаки… Цим тренери хотіли показати, що телевізійний репортаж має бути дуже ілюстративним, у ньому картинка відіграє першочергову роль. Якщо людина вимкне звук, коли буде йти ваш репортаж, основне вона повинна зрозуміти.
Ще одним завданням була розкадровка, коли задавалася певна тема, і за конкретний час потрібно було промалювати кожен план сюжету. Умієш малювати чи ні, ти повинен схематично, але зрозуміло передати, що ж бачитиме людина на екрані.
Після кількох днів насиченого тренінгу мозок функціює активніше. Неначе очі відкриваються, тому що з часом починаєш працювати за певним шаблоном, а такі тренінги дозволяють подивитися на свою роботу збоку, обговорити тенденції або проблеми з колегами з різних регіонів.
УНІВЕРСИТЕТ І ПРОФЕСІЙНЕ СТАНОВЛЕННЯ
Я вступала на журналістику, тому що здавалося, що це найкоротший шлях у політику. Політика мене завжди вабила. Попрацювавши на виборах, зрозуміла, однак, що політика — це не моє. Коли прийшла на телеканал, виявила, що знань, які мені дав університет, а я на той час закінчувала четвертий курс, для стартової позиції — кореспондента телекомпанії — було більш ніж достатньо.
Ніколи не втомлюся говорити, що університет дає дуже гарний загальний рівень знань. Університет виховує інтелігентну, освічену особистість. А це надзвичайно багато: через півроку на посаді кореспондента мені запропонували стати режисером каналу. Це та галузь, до якої я абсолютно не мала відношення, абсолютно не мала уявлення про неї, бо навчалася як журналіст і необхідних технічних нюансів не знала. Але коли є жадання знати, розуміння основ телевиробництва, яке закладається саме в університетському навчанні, то можна в принципі опанувати будь-яку телевізійну професію.
Ще через півроку, може, трошки більше, я отримала посаду відповідального редактора, яку суміщала з режисерською, тому що мені одразу дали цілий проект — психологічну програму «Тут і зараз».
Редакторська робота — це взагалі те, що я знала. Мала дуже багато знань. Університет дає, як на мене, більше ніж потрібно, тому що коли здобуваєш конкретну спеціальність, зосереджуєшся на значно вужчому коридорчику знань, які вживаєш щодень. Пізніше вела «Аргумент» — аналітичну програму з політичним нахилом. Там мені пощастило спілкуватися з Володимиром Литвином, коли готувала його інтерв’ю-портрет.
Мене завжди виручало й давало змогу спілкуватися з людьми різного статусу оте необхідне, “інтелігентне” коло знань, яке маю. З теплотою згадую свою студентську групу. Це культурні, освічені особи. Пишаюся, що такі знання в мене є, що я обрала правильний шлях, вступивши до університету Каразіна.
Уже рік працюю головним редактором програм “7 каналу”, і трошки більше — ведучою ток-шоу “Батьківські збори”, знову таки суміщаючи все це з режисерською діяльністю. Тобто я і редактор, і ведуча, і режисер, інколи й журналіст. Час від часу відвідую різні тренінги. Другої вищої освіти здобувати не планую.
Основні нарікання на підготовку студентів торкаються їх володіння технічними засобами. Говорю з власного досвіду: до мене приходить до п’яти студентів на практику. Для мене ці технічні особливості є другорядними, тому що розуміння технічного процесу настає, коли приходиш до конкретної телекомпанії. Цього можна навчитися за кілька годин буквально. До того ж у різних ЗМІ відрізняються алгоритми зйомок, монтажу. Будь-який колектив діє за корпоративними правилами. Але коли можеш писати нормальні тексти, коли розумієш, що таке розкриття теми, об’єктивність, адекватна подача інформації, то й знімеш, і змонтуєш, і начитаєш.
Коли ж до мене приходять зі сторони й кажуть: «Хочу працювати телеведучою», то пройти шлях від кореспондента, помічника, асистента режисера до якоїсь ключової ланки зараз чомусь мало хто бажає. Запитую: «Що ж Ви можете запропонувати? Які знання? Чи займалися Ви, можливо, дикцією? Чи є у Вас розуміння журналістських матеріалів?» «Ні, просто хочу».
От такі безпідставні бажання лякають. З цими особами я можу порівняти тих людей, які приходять до мене на практику. В абсолютній більшості студенти розуміють специфіку своєї професії, усвідомлюють, що завжди треба пройти непростий шлях, аби досягти результатів.
Розмовляв доцент М. А. Балаклицький