Лоїк Лапор із Choeur de Radio France [1] 15 жовтня написав, що мене беруть стажисткою на цю радіостанцію. Ніколи не забуду 5 грудня: о 10:30 я сиділа в аеропорту Бориспіль, у терміналі F, чекаючи на літак до Парижа.
Щороку на цьому радіо набирають стажистів з різних країн світу. Щоб подати заявку на стажування, необхідно навчатися на факультеті журналістики будь-якого університету. Я дізналася про стажування на радіо через Google. Кошти на поїздку виділив тато.
Радіостанція створена 1947 року. Транслює класичну музику. Не створює програм політичної тематики. Має філії у восьми містах: Бордо, Ліллі, Ліоні, Нанті, Ніцці, Парижі, Страсбургу, Тулузі. Штаб-квартира перебуває в Парижі.
Це приватне радіо. Набирає стажистів у грудні й липні, бо штатні журналісти в цей час ідуть у відпустку, а трансляцію перервати не можна.
Я приїхала до паризького аеропорту Руассі – Шарль де Голль. Було мінус шість градусів, сонячно, зривався сухий вітер. Пейзаж міста – це, в основному, чудові будівлі і гігантські статуї, пам’ятники і магазини, певна річ. У французькій столиці мешкає більше 2,2 млн. жителів.
Ділити квартиру довелося із чотирма студентами з різних країн: Франції, Малі, Китаю, Тунісу. Витрати за помешкання радіо взяло на себе. Радіостудія знаходилася в п’яти хвилинах ходи. Наступного дня, згідно з підписаною домовленістю, я повинна була почати працювати: від 6 грудня 2012 по 30 січня 2013 року.
Перший робочий день почався з редакційної наради, яка відбувалася завжди о 9.00 ранку. Тут редактори різних відділів (економічний, суспільний, культурний, спорту і політики) звітують Лорану Дефуа, головному редактору радіостанції.
Редактор Жорж Франк розповідає план збору новин на сьогодні. До дискусії підключаються інші журналісти.
У кінці конференції, головний редактор представляє новоприбулих бійців, які роблять свої перші кроки в журналістиці: Балла Пріска. Я ніби прокинулася. Невже це я? Тоді Франк говорить: “Не соромтесь. Назвіться, будь ласка. Ви журналіст, і не повинні боятися говорити з людьми”.
Я розповіла, як мене звуть, де моя батьківщина, де я в даний час живу, навчаюся. Всі, хто був присутній на засіданні, були вражені, коли я сказала їм, що навчалася в Україні чотири роки: «Нічого собі!», «У… добре!» Дивувалися і запитували, чому я вибрала Україну? Як українці ставляться до іноземців, чи не вороже? Як вивчала їх мову? Вчуся українською чи російською?
Після цього редактор покликав мене у свій кабінет, щоб дати мені документи на підпис щодо працевлаштування. Тому що тут мені платили зарплатню: 432 євро на місяць. У Франції це дуже мало. Особливо, якщо вам треба платити податки, харчуватись, сплачувати за транспорт.
У перший день не було чого робити. Я провела день, спілкуючись по інтернету з друзями, які залишилися в Україні. Розповіла, який гарний Париж, що цікавого я вже встигла побачити у новій для мене країні. О 17.00, в кінці робочого дня, Марсель, журналіст газети «Слюсар-сантехнік» попросив мене написати коротку замітку на основі тієї інформації, яку він озвучував в останньому випуску новин. Текст я віддала через 20 хвилин.
Другого дня після редакційної наради я пішла з іншими студентами до Будинку для пенсіонерів. Ми повинні були взяти інтерв’ю у директора цього закладу Поля Пульо з приводу смерті одного чоловіка, який помер у віці 75 років. Після повернення в редакцію, ми повинні були опрацьовувати зібрану інформацію. Я слідкувала за роботою інших, більш досвідчених практикантів, і намагалася робити все так, як вони. Усі вони були студентами спеціальності радіожурналістика у французькому університеті (школа журналіста ла Рош-сюр-Юн). Тому я трохи відрізнялася від них, бо я навчаюся на газетному відділенні.
У редакції була одна людина, яка постійно піклувалася про нас. Жан-Люк Рішар учив підбирати звукоряд, працювати з аудіодоріжками, комп’ютерними аудіопрограмами.
Щодня на вулиці ми брали інтерв’ю в перехожих, писали відповіді на диктофон, а потім на основі цього створювали письмовий варіант. Я написала близько десяти репортажів для радіо. Під час роботи над ними, певна річ, у мене виникали деякі труднощі.
Я подорожувала з GPS, щоб можна було знайти мене. А потім для мене і моїх колег створили програму, яка називалася “Міжнародний студентський мішок”. В ефір цієї передачі щопонеділка запрошували іноземних студентів, які розповідали про своє життя, труднощі, з якими вони стикаються у Франції. Особливістю цієї передачі було те, що ми самі обирали теми, які будемо обговорювати. Одними з перших ми запропонували тему імміграції, навчання у Франції, проблеми студентів без документів, можливості підпрацювання для студентів, та багато інших.
Нашим головним завданням було працювати над розробкою ідеї передачі, програми випусків, вибір музики, як розпочати ефір, як завершити. Найбільшою проблемою для нас було увійти в контакт зі студентами Парижа. Ми, як і раніше, продовжували спостерігати за професіоналами, досвідченими журналістами, як вони готуються до ефіру, кого запрошують. Опираючись на ці знання, ми створювали нашу передачу. Оскільки програма виходила раз на тиждень по понеділкам, у нас був час, щоб добре підготуватися до кожного випуску. Це було не важко, адже у Парижі повно студентів з усього світу. Вони були налаштовані скептично при першій зустрічі з нами, але врешті-решт погоджувались взяти участь у нашій передачі. Кожного понеділка ми запрошували до студії трьох студентів різних національностей, щоб обговорити конкретну тему. Вони були дуже схвильовані, що їм надали можливість розповісти про труднощі, з якими вони стикаються, публічно, у прямому ефірі Radio France: “Часто нам необхідно висловитися, розповісти про те, що відчуваємо, живучи у Парижі. Студентське життя – це питання цікаве, тут є широке поле для роздумів не тільки для самих студентів, але і для всього суспільства,” – говорить Ян Хуан, студент з Китаю, який навчається на першому курсі географічного факультету в паризькому університеті Пантеон-Сорбонна.
Я вдячна за нагоду працювати в динамічній команді з інтенсивним графіком роботи.
Балла Меконго Пріска, студентка 4 курсу