Заслужений артист України Олександр Вірченко присвятив 40 років Харківському академічному драматичному театру. Зараз він задіяний у трьох виставах: «Возлюби ближнього свого», «Занадто одружений таксист» і «Політ над гніздом зозулі». А поза театром у «тандемі» з актором Анатолієм Лобановим викладає акторську майстерність у Харківському національному університеті імені І. П. Котляревського.
Пане Олександре, коли Ви вирішили стати актором?
Це було дуже давно, коли займався на курсах керівників вокально-інструментального ансамблю. Мені тоді тільки-тільки виповнилося 22 роки. Адміністрація цих занять спочатку подивилась на мене скептично. Я та мої колеги постійно збирались на якісь дні народження або свята. Саме в один із таких моментів керівник курсу сказав: «Ви б не хотіли займатися театральною діяльністю?». Я розумів, що в цій діяльності і без мене вистачає людей, але театр все одно вабив… Через деякий час мене познайомили з Людмилою Іванівною Іванченко, випускницею і театрального, і режисерського відділень Інституту мистецтв імені Котляревського. За її рекомендаціями, ми з нею зробили дуже швидко програму для мого вступу.
Але так вийшло, що у той рік я не зміг вступити — переплутав дату екзамену: замість «сьогодні» прийшов «завтра». Довелося ще рік займатися вокалом у вечірній музичній школі, Потім, на другий рік, зробили ще одну програму з Людмилою Іванівною. І в 1984 році вступив на курс театрального мистецтва до Леся Івановича Сердюка.
А де Ви працювали після інституту? Чи одразу після інституту потрапили в театр?
Після закінчення інституту я був керівником художньої самодіяльності в технікумі зелених насаджень. Там попрацював десь років вісім, якщо не більше. Працював у школі, в якій “підіймав” художню самодіяльність. На другому курсі мене запросив Олександр Сергійович Барсегян у стажистську трупу Харківського державного академічного російського драматичного театру імені О. С. Пушкіна. Нещодавно його перейменували на Харківський академічний драматичний театр. Виходить, що тут працюю з 1986 року. До речі, ні разу не пошкодував про свій вибір, адже театр – це моє життя…
Розкажіть про найулюбленішу і водночас найскладнішу виставу, в якій Ви грали.
Це, мабуть, вистава «Занадто одружений таксист». Вона підкорила глядачів не лише своєю ідеєю, а й різноплановістю сюжетних перипетій. Наприкінці 1980-х років трупа тільки починала працювати над нею. З Олексієм Фадєєвим у головній ролі. На жаль, через повномасштабне вторгнення Росії на територію України він виїхав до іншої країни. Цю виставу на початок січня 2022 року ми зіграли 326 разів не лише з Олексієм Фадєєвим, а й з Геннадієм Єременком. Вони обидва грають роль Джона Сміта, таксиста, який одружений одразу з двома жінками, що живуть неподалік одна від одної: з Мері він повінчався у церкві, а з Барбарою оформив цивільний шлюб. Головний герой суворо дотримується графіка відвідування дружин, тож обидві за три роки нічого не запідозрили. Проте одного разу Джон на своє лихо рятує стареньку від хуліганів, під час бійки якої отримує дамською сумочкою по голові, тому потрапляє до лікарні. Опинившись в обіймах Мері, персонаж із жахом розуміє, що збився з графіка. Чоловік у цей час мав бути у Барбари. Ситуація напружується! До того ж у справу втручаються поліціянти, репортер, сусіди Мері та Барбари… Загалом дуже цікава й різнопланова вистава. Цьогоріч ми повертаємо улюблений глядачами спектакль рідною мовою.
Чи хвилюєтеся Ви на сцені?
Я завжди дуже хвилююсь перед початком будь-якої вистави. Як казала Людмила Гурченко: «Не справжній актор той, хто під час виступу не переймається». Коли вже виходиш на сцену, вживаєшся в роль і образ, то дієш не ти, а певний персонаж, який перебуває у цих обставинах.
Чи відчуваєте Ви владу над аудиторією під час виступу?
Звичайно, відчуваю. Це відбувається надто просто для сприйняття. Взагалі хочу сказати, що професії педагога і актора дуже схожі. Коли заходиш до класу або виходиш на сцену, ти береш увагу і в тій, і в іншій аудиторіях. Якщо ти захоплюєш глядача ходом своєї думки, то вже ведеш його, а також учнів туди, куди тобі треба. Тобто до чого хочеш, до того і приведеш.
Скажіть, будь ласка, чи передаєте Ви свій досвід поза межами театру?
Так, тільки трошки в іншому сенсі. У 2013 році Леонід Вікторович Садовський, завідувач кафедри інституту, який я закінчив, запропонував працювати там педагогом. З того часу маю досвід роботи викладачем. Трохи згодом мене із заслуженим артистом України, Анатолієм Петровичем Лобановим, поставили у так званий «тандем». На сьогодні ми з ним маємо і заочне, і денне відділення студентів. Їх ми вчимо майбутній роботі за фахом.
У такий складний період для історії України як працюють театри?
Зараз, у період повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну, театри у неймовірно складному становищі. Коли в театрі велика кількість глядачів, треба думати не лише про власну безпеку, а й глядацьку. На адміністрації закладів культури лежить неабияка відповідальність за життя працівників і аудиторії. Попри всі складнощі обставин, театр все одно живе: актори хочуть грати, глядачі – ходити до улюблених театрів, аби побачити тих, хто їм так подобається.
І все ж таки, що для вас таке театр?
Театр – це живий організм, який проповідує тут і зараз. Тобто це не кіно, яке зняли один раз, а всі його сцени повторюються без кінця і краю, тобто скільки його не показуй, все одно нічого не зміниться. А ось з театром дещо інакше: він живе від настрою, погоди, ситуації в країні та навіть того, що зараз у кожного актора в душі та його сім’ї.
Матеріал створено в рамках навчально-ознайомчої практики
Марія Кальченко, 1 курс