- Кафедра журналістики - http://www.kafedrajourn.org.ua -

Рецензія на книгу Миколи Рябчука «Улюблений пістолет пані Сімпсон: хроніка помаранчевої поразки»

Микола Юрійович Рябчук — український журналіст, публіцист, поет, прозаїк, перекладач, колумніст. Опублікував кілька книжок та десятки статей в українських і зарубіжних журналах та наукових збірниках. Нарівні з літературними та культурологічними темами активно досліджує проблеми становлення національної ідентичності, формування громадянського суспільства та державонацієтворення.

Серед опублікованих Миколою Рябчуком книг є такі: «Потреба слова» (1985), «Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення» (2000), «Дві України: реальні межі, віртуальні ігри» (2003), «У ліжку зі слоном — українсько-російські асиметричні відносини: культурний аспект» (2006), «Четверта свобода: вільний рух людей між Україною та Європейським Союзом — проблеми і перспективи» (2006), «Постколоніальний синдром. Спостереження» (2011), «Долання амбівалентності. Дихотомія української національної ідентичності. Історичні причини та політичні наслідки» (2019), «Лексикон націоналіста та інші есеї» (2021).
«Улюблений пістолет пані Сімпсон: хроніка помаранчевої поразки» вперше видана у Києві в 2009 році видавництвом «К.І.С». Книга нараховує 240 сторінок, а цільовою авдиторією є всі охочі розібратися, чи провалився «помаранчевий проєкт».
Хроніку складають публіцистичні нариси, написані для українських та зарубіжних часописів у 2005-2009 роках, протягом більш-менш цілісного, з погляду політичного розвитку, періоду. Автор зазначає, що події, котрі спонукали його до написання того чи іншого тексту, були різними за вагою й важливістю, проте всі вони мали певне символічне значення.
І в цьому сенсі книга є не лише хронікою поразки Помаранчевої революції, але також аналізом об’єктивних і суб’єктивних чинників, котрі до цього призвели.
Автор роботи називає найголовніший із них – високий рівень «совєтизації» українського суспільства та національних еліт. Це стосується не лише традиційно «совєтофільського комуністично-«реґіонального» електорату», але й електорату «помаранчевого» та його разноманітних політичних репрезентатів.
Микола Рябчук пише: «Брак політичної волі щодо здійснення невідкладних реформ, кричуща некомпетентність і непотизм, самогубчі і руйнівні для країни міжусобиці політичних коаліціантів – усе це лише побічні наслідки загальної совковості українських лідерів, а заразом і суспільства, котре поки що не змогло породити чи, принаймні, привести до влади цілком інших провідників».
Головною причиною помаранчевої поразки автор вважає насамперед повсюдне нерозуміння, неприйняття й невизнання засад правової держави, невміння і небажання встановити чіткі правила гри і суворо їх дотримуватися: «Можна вбачати у цьому специфічну політичну культуру, сформовану не лише совєтчиною, а й російсько-імперською візантійщиною чи, навіть, золотоординством: переможець отримує все, мета виправдовує засоби, сила визначає право. Політична культура – це, безумовно, об’єктивний чинник: не можна її змінити за рік чи десятиліття та збудувати ліберальну демократію західного зразка там, де ніякого лібералізму ніколи не існувало».
В Україні по революції не відбулося належних інституційних змін і це вирішальною мірою зумовило поразку помаранчевого проєкту. У книзі відстежується цей процес хронологічно – від перших тривожних сигналів, зафіксованих у вступних статтях із січня та травня 2005 року, до останніх подій, схожих більше на політичний та економічний маразм. Симптоматично, що стаття, яка дала назву цій книжці, хоч і з’явилася друком у червні 2005, правдивого розголосу набула після відставки уряду Юлії Тимошенко: текст відразу ж переклали кількома європейськими мовами і зробили об’єктом інтенсивного цитування.
«Амністія, — пише автор, — добра річ, якщо їй передує усвідомлення злочину і публічне каяття; в іншому разі ми отримуємо амнезію — забуття скоєного, що стає одночасно індульгенцією на нові злочини… Головне тут, зрештою, не покарання, а визнання злочинців — злочинцями, акт, який тільки й може унеможливити відродження всіх цих незліченних драконячих голів під оранжевими прапорами». Інституційних змін, де засадничу роль мав би відіграти закон про люстрацію, в Україні не проведено. І всі ми опинилися у стані «колективної шизофренії», що є наслідком «безмірно високого рівня совєтизації українського суспільства». З «політичною культурою, сформованою не лише совєтчиною, а й російсько–імперською візантійщиною чи навіть золотоординством: переможець отримує все, мета виправдовує засоби, сила визначає право».
Микола Рябчук називає Україну «шантажистською державою», витвореною Леонідом Кучмою і не реформованою Віктором Ющенком — у цьому аналітик і вбачає поразку Помаранчевої революції. «Кучмівська «шантажистська держава» складалася з трьох¬ основних елементів. По–перше, це тотальна корупція, яку держава не просто толерувала, а й часто до неї сама заохочувала. По–друге, це тотальне стеження і накопичення компромату, насамперед пов’язаного з вищезгаданою корупцією. І, по–третє, вибіркове застосування законів — поблажливе до «своїх», до «лояльних», і, щонайнещадніше, до «чужих», «опозиційних». Склад і співвідношення цих чинників нині змінилися, але жодного із них не викорінено реальним (а не риторичним) законом, однаково безжальним як до «чужих», так і до «своїх». Коли ж нарешті утвердиться справжня «Україна без Кучми», М. Рябчук прогнозувати не береться. Принаймні у статті, писаній 2006 року, він сумно передбачав: «Цього не трапиться ані в 2009, ані в 2011 році».
Чимало сторінок книги присвячено анатомії ще одного ексклюзивного винаходу сучасних українців — так званій багатовекторності й віртуозній грі політиків на придуманому ними ж інструменті під назвою «центризм». Та моді на танцювальні па «і вашим, і нашим; і до Європи, і під руку Москви», гадає автор, настає кінець. І можливість розпрощатися з ідеологічним покручем з’явилася із геть несподіваного боку: «Москва агресією проти Грузії послала чіткий месидж: лояльність — це ніякий не вибір і не заслуга. Це ваш обов’язок. Відтепер ніяких особливих бонусів за лояльність не буде. Натомість за нелояльність буде шмагання за повною програмою… Російське вторгнення в Грузію фактично знищило ґрунт для центристських (чи псевдоцентристських) сил в Україні, котрі досі могли ефективно експлуатувати свою декларативну «проросійськість», продаючи її як у самій країні, так і на експорт. Сьогодні попит на неї падає. Москва вимагає справжнього товару, а не віртуального».
Пропонована «хроніка» – це не лише історія помилок і поразок, це ще й аналіз політичних процесів та механізмів, якими можна і треба навчитися керувати, а у передмові автор виказує сподівання, що ми нарешті знайдемо відповіді не лише на питання «хто винен?», а й на не менш важливе ¬– «що робити?».
Посилання https://www.facebook.com/valeriyayemets/posts/3057220101271085  [1]
Валерія Ємець, магістрантка відділення журналістики (6 курс)