У США та країнах Європи процес включення принципів інклюзивної освіти почався після Другої світової війни, коли ідеї гуманізму активно поширювали свій вплив. На Заході діти з інвалідністю вже тоді зрівнялися у правах з усіма іншими в освітній системі й почали отримувати якісну та доступну освіту. Українські школи відрізняються від закордонних не тільки менш підготовленими умовами та достатнім фінансуванням, а й низькою обізнаністю і підтримкою вчителів у питанні інклюзії.
Інклюзивна освіта заснована на принципах «включення», тобто забороняється будь-яка дискримінація дітей. Відношення до них у навчальних закладах будується на засадах рівності з усіма іншими, їм забезпечують необхідні умови й особливі освітні потреби у навчальному процесі. Адже дітям вкрай необхідний соціальний розвиток, спілкування з однолітками й найголовніше – відчувати себе частиною суспільства. Навчання вдома не сприятиме розвитку дітей так, як у колективі. Тому завдання інклюзивної освіти – побудувати систему, здатну задовольнити потреби кожного учня. Усі школярі повинні бути забезпечені підтримкою, яка дозволить їм бути однаково успішними, відчувати безпеку та доречність. Іноді, таке нелегке завдання повністю лягає на плечі вчителя, який стикається з проблемами, які не терплять зволікання.
В системі інклюзивних шкіл багато проблем, в основному вони носять системний характер, тому «особливі» діти навчаються в звичайних школах все частіше, завдяки професійному підходу вчителів, які намагаються включити дитину в клас, без спеціальних знань та засобів.
Загалом, в інклюзивній освіті можна виділити наступні проблеми:
– Компетенція вчителя та обізнаність у даному питанні
– Непідготовленість середовища
– Невміла співпраця школи та батьків
– Нестача коштів
– Недостатня робота ЗМІ по ознайомленню суспільства з питанням інклюзії
Вчитель один на один з процесом «включення»?
Часто буває, що не кожен вчитель професійно та морально готовий до задачі, яку він отримує. Не вистачає спеціалізованих знань, підготовки до роботи з «особливими» дітьми. Що робити? Як вчити? – питання, які педагог ставить собі, як виклик. Викладачу доводиться не тільки стикатися з невідомістю, а й навчатися новим методикам, щоб ефективно взаємодіяти з дітьми за програмою інклюзивності. В першу чергу, вчитель повинен проявляти готовність до роботи з «особливими» дітьми, ґрунтуючись на наступних аспектах:
– Необхідно приймати таку дитину емоційно і морально
– Вміти взаємодіяти з дитиною і вибудовувати комунікацію між учнями
– Знати важливі подробиці про дитину: особливості розвитку, діагноз, протипоказання, емоційний стан
Працювати один на один з ситуацією інклюзії вчитель не повинен, у такому випадку необхідно залучати логопеда, дефектолога та психологів. Важливо поширювати інформацію про правильне ставлення до інклюзивності та принципи роботи з такими ситуаціями не тільки серед вчителів, а й серед учнів, аби зруйнувати психологічний бар’єр нерівності та створити однаково комфортні умови навчання для всіх. Основні проблеми, з якими зустрічається вчитель, в процесі реалізації інклюзивної освіти в школі – це страх шкоди такого методу для інших учасників навчального процесу, негативні установки та упередження, професійна невпевненість вчителя, психологічна неготовність до роботи з «особливими» дітьми. Вирішити цю непросту задачу вчителю можуть допомогти лише спеціалісти з корекційної педагогіки та педагогічної психології, які разом зможуть розробити підходи до індивідуалізації навчання дітей з особливими освітніми потребами. Адже, основне завдання – навчитися працювати з дітьми, які мають різні можливості, бо кожен з них потребує унікального педагогічного підходу. У роботі за принципами інклюзивної освіти розроблено наступні способи включення дітей в загальну роботу класу:
– Необхідно сприймати учнів з інвалідністю, як будь-яких інших дітей у класі
– Включати їх у ті ж активності, але ставити різні завдання, згідно з можливостями дитини
– Залучати учнів до групової форми роботи та спільного вирішення завдань
– Використовувати активні форми навчання – ігри, проекти, лабораторні досліди, вивчення навколишнього середовища, де діти зможуть вчитися допомагати один одному
Урок стає інклюзивним лише тоді, коли вчитель вміє організовувати спільну діяльність учнів, дає всім завдання і бачить кожного. Важливо, щоб вчитель розвивав дітей, а не тільки знав предметний матеріал, адже у школі не тільки передають знання, а й вчать, як ставитися до себе, до оточуючих та до світу. У цьому процесі чимало завдань має брати на себе й директор: простір школи має бути мобільним, навчальні програми повинні бути гнучкими та адаптуватися під можливості різних дітей. Для того, щоб методики інклюзії у школах були дієвими, необхідна присутність окремих спеціалістів: психологів, дефектологів, логопедів, які можуть скласти програму психологічної підтримки дітей з інвалідністю та допоможуть вчителю знайти правильний підхід до «особливих» учнів. Для того, аби педагоги мали змогу ділитися досвідом та краще взаємодіяти з дітьми, можна влаштовувати консиліуми в стінах школи. За можливості можна об’єднувати роботу вчителів та спеціалістів вузького профілю прямо на уроці – це один з механізмів «включення», який забезпечує повноцінний урок та ефективну співпрацю.
Непідготовленість середовища
Одна з серйозних проблем у процесі реалізації принципів інклюзивної освіти в школах – це непідготовленість середовища. Школи не відповідають сучасним стандартам, бо на це немає ресурсів, неправильно побудована робота з батьками дітей, які навчаються за нестандартною програмою та найголовніше – низький рівень поінформованості суспільства про дану методику, яка не тільки має право на існування, а й повинна активно розвиватися.
Для того, щоб включити дитину в освітній процес, батьки та школа повинні ефективно співпрацювати, потрібен постійний діалог та контакти. Про усі особливості дитини: настрій, емоційний, психологічний стан, звички, можливості, стадії розвитку, навіть про загальні відносини та ситуації у сім’ї батьки повинні повідомляти вчителя, бо без цього він не зможе знайти вірний шлях для комунікації з дитиною та залучення її довіри. Так само і школа має повідомляти про настрій дитини, її успіхи, вдалі та невдалі спроби у навчанні, динаміку розвитку, бо вплив сім’ї має велике значення, і лише при суспільній наполегливій праці учня можна мотивувати, переконати в тому, що він знаходиться у захищеному середовищі, може й повинен досягати успіхів. Інколи, у сторін комунікації з’являються конфлікти, які завжди заважають роботі й загальному стану школяра. Тому вміння школи працювати з батьками і розділяти з ними відповідальність за включення «особливих» дітей в процес освіти є вкрай важливим. Недовіра у відносинах між батьками та школою завдають великої шкоди впровадженню практики інклюзивної освіти.
Крім того, погіршує ситуацію брак фінансування. Не всі школи однаково можуть виконати принципи та гарантії щодо інклюзії, бо в одному регіоні навчальним закладам можуть допомагати спонсори та влада, а в іншому адміністрація школи залишається один на один з проблемами. А для втілення в життя програми «включення» потрібно створити необхідні умови: за потреби обладнати будівлю навчального закладу, прийняти на роботу додаткових педагогів, які будуть коригувати навчальний процес, подбати про те, щоб вчителі, які працюватимуть з дітьми, пройшли усі необхідні курси підвищення кваліфікації та ознайомились з методиками інклюзивної освіти. Аби вирішити дану проблему, школі необхідно провести ряд заходів: знайти спонсора чи благодійний фонд, які зможуть допомогти, звернутися до влади за додатковим фінансуванням чи грантами, можна проводити акції та марафони у межах міста та в рамках соціальних мереж, аби більшість людей були обізнані у цьому питанні й мали змогу зробити освітній процес кращим за допомогою вільних пожертв.
Окрема проблема у питанні інклюзивної освіти – це недостатня робота засобів масової інформації, щодо поінформованості суспільства. Журналісти сьогодні мало та не завжди правильно розповідають про інклюзивну школу, але це історія не про інвалідів, а про суспільство, яке має розвиватися, ставати кращим і процес «включення» дітей із будь-якими можливостями у звичайні школи – один з шляхів до змін на краще. Адже, завдяки постійним публікаціям у соціальних мережах, на сторінках різноманітних ЗМІ покращиться не тільки стан поінформованості суспільства з даного питання, а й відношення людей до цієї ситуації: оточуючі почнуть позитивно сприймати програму інклюзії у школах, влада та спонсори будуть зацікавлені у фінансуванні навчальних закладів, які провадять такі методики, а батьки «особливих» дітей почнуть з довірою ставитися до «включення» і більшість хлопців та дівчат змінять навчання вдома на класно-урочну систему.
Необхідно пам’ятати, що всі діти, незважаючи на фізичні, соціальні, інтелектуальні та інші особливості, повинні бути включені в систему освіти, де вони зможуть спілкуватися з однолітками та відчувати себе частиною великого суспільства, цілої країни. Звичайно, як показує досвід Заходу для реалізації цілей інклюзивної освіти потрібно багато часу, а головне – участь і взаємодія всіх дорослих учасників процесу, які працюють з дитиною, яка має особливі навчальні потреби. Тому що тільки за такої умови можливе викорінення проблем та сприйняття програми «включення» на всіх рівнях. Інклюзивна освіта – це прогресивний спосіб навчання, який має великі перспективи в нашому сучасному суспільстві, яке активно розвивається. Така програма дає можливість кожній дитині з обмеженими можливостями отримати якісну освіту, адаптуватися до навколишнього середовища та реалізувати свій потенціал.
Посилання https://doseofcontent.blogspot.com/2021/10/blog-post_96.html
Лілія Пасмурова, магістрантка відділення журналістики (6 курс)