“Була революція. Був народ. Були жертви. Були герої. А лишилися — тільки політики з безецно, поексгібіціоністському виваленими нам перед очі брудами своєї політичної кухні..” (О. Забужко)
Оксана Забужко – українська письменниця, поетеса, есеїстка і публічна інтелектуалка. З її ім’ям пов’язаний вихід сучасної української літератури на міжнародну арену (її твори перекладено понад 20 мовами). Однією з ключових у творчості письменниці є тема національної ідентичності. Найпопулярнішими у цій ніші є такі книги, як «Репортаж із 2000-го року», «Музей покинутих секретів», Український палімпсест: Оксана Забужко у розмові з Ізою Хруслінською, «І знов я влізаю в танк…. Вибрані тексти 2012—2016: статті, есе, інтерв’ю, спогади» та ін.
Книга “Let my people go” (2005) являє собою такий собі колаж з есеїв та статей про Помаранчеву революцію, написаних під час або відразу після неї, а також невеличкого оповідання знову ж таки на революційну тему, що відносимо вже до художньої прози.
Сама авторка акцентує увагу на тому, що видання не претендує на звання персональної письменницької “хроніки революції”. Як митець Оксана Забужка переймається тим, що мільйони людських історій можуть піти в забуття, як вірний громадянин своєї держави – стає невід’ємною часткою всеукраїнського руху та боїться пропустити бодай мить на той час найвизначнішої, найяскравішої сторінки української історії років незалежності.
Також Оксана Забужко говорить про те, що на той час вона відчувала відповідальність і перед сучасниками, чимало з яких так і не встигли розібратися, що таки сталося на тому майдані. “От уже й революція відбулася, а ми так нічого й не зрозуміли!… — сердито сказав навесні 2005го один розумний чоловік, перемикаючи телеканали. … Думаю, саме в той момент у мене й з’явилась думка випустити у світ цю книжку. Із виниклого тоді почуття вини за те, що в цьому «не зрозуміли» може бути й моя — хай і мимовільна — частка”, – писала Оксана Забужко.
Іншим приводом для виходу цієї книги у світ стала на той час відсутність на українському ринку видань про революційні події 2004 року. Авторка розповідає, що після революції до неї звернувся знайомий шведський видавець і запитав, яку книгу про революцію вона б радила йому перекласти. “Йому, бідаці, і в голові не клалося, що українські книгарні можуть бути досі не завалені десятками «пейпербекових» історій революції, — з усіма її драматичними людськими сюжетами, кожен із яких тягне на окреме оповідання, та з усіма дбайливо зафіксованими іменами її жертв і героїв”, -мпише Оксана Забужко. За її словами, причиною цього є “культурна й інтелектуальна окраденість”, яка для українців давно вже стала нормою. Письменниця переконана, для того, аби історія не залишилася лише “зоною для політичних спекуляцій”, вона має стати культурою (задокументованою в літературі чи кінематографі історією “про гнів і страждання, любов і віру” мільйонів небайдужих українців).
Згадує Оксана Забужко і про інформаційну ізоляцію України від решти “цивілізованого світу”, яка була моторошно глухою: “Сподіваюсь, коли-небудь нові покоління журналістів будуть щиро шоковані, дізнавшись, що 2004 року Україна не мала ані своїх кореспондентів на Заході, ані постійно акредитованих західних”.
Для мене як представниці “нового покоління” така ситуація дійсно видається дикою, але її можна пояснити. Як на мене, у ті часи керівництво держави та й переважна більшість українського народу до кінця не розуміли важливості інформації. Це зараз ми (хочеться сподіватися, що більшість) усвідомлюємо, що деколи інформаційні атаки можуть бути дедалі небезпечнішими для держави за бойові дії. Так, в рамках сучасного інформаційно-психологічного протистояння з Російською федерацією держава-агресор не гидує поширювати на весь світ фейки про Україну (про функціонування у нашій країні нацистських угрупувань, про звірячі вбивства дітей на Донбасі “украінскімі каратєлямі”, про те, що Україну хочуть зробити хабом для ісламського тероризму та ін). Єдиною метою російських пропагандистів є дискредитувати Україну на міжнародній арені, змусити нашу державу відмовитися від європейського шляху, обраного колись не на користь Росії.
Оксана Забужко акцентує увагу на тому, що до 2004 року українська влада була повністю керована східним сусідом. За її словами, президент Російської Федерації Володимир Путін давно вважав Україну чимось російським, що не в змозі існувати самостійно. Боячись втратити цю силу, всіма силами він підтримував Віктора Януковича – слухняного кандидата від слухняної влади. Прикро, що попри достатньо високий рівень національної усвідомленості українцям поки що не вистачає сил дати відсіч кривавим мріям сусіда.
Невдовзі Україна відзначатиме 17-ту річницю Помаранчевої революції. З екранів телевізорів говорять про те, що тоді зміна влади в Україні пройшла безкровно. Так, в переважній більшості документальних фільмів цю “безкровність” навіть видають досягненням. Звичайно, якщо порівнювати з Майданом 2013 року, який забрав життя більше сотні активістів, ця революція була майже безкровною. Тим не менше за цим “майже” стоять життя десятків українців, яким не пощастило разом з побратимами тріумфувати на головній площі країни після оголошення остаточних результатів виборів. Саме на це у своїй книзі і звертає увагу Оксана Забужко. Вона згадує жертв революції, про які, соромно зізнатися, я почула вперше. Самоспалений агітатор Віктора Ющенка та збитий нардепом після мітингу під ЦВК зоотехнік з Житомирщини, вбитий після другого туру міліціонер з Черкащини, “перша пряма жертва інформаційної війни” з Обухова, який, побачивши 24 листопада на телеекрані порожній Майдан Незалежності й почувши, що «беспорядки в Києве улеглись», покінчив із собою. А ще сотні тисяч заляканих українців, яких темними зимовими вечорами переслідували кремезні чолов’яги в кожаних куртках. “Була революція. Був народ. Були жертви. Були герої”, – пише Оксана Забужка.
Тим не менше аворка чомусь не згадує про журналістів, кров’ю яких були окроплені двері на шляху до перемоги Помаранчевої революції. Так, ще у 2005 році, одразу після обрання Міжнародна федерація журналістів закликала Віктора Ющенка довести до кінця розслідування справ 11 журналістів, серед яких був і Георгій Ґонґадзе.
Представник цієї організації Роберт Шоу вважав, що вбивство низки опозиційних журналістів призвело до політичного руху “Україна без Кучми”, який згодом переріс у Помаранчеву революцію. Тому, на його думку, неправильно говорити, що все відбулося “мирно і без крові”.
“В ейфорії перемоги Віктора Ющенка, в ейфорії перемоги Помаранчевої революції, що є дуже важливим і переломним моментом в історії України, дуже важливо, щоб Віктор Ющенко пам’ятав, кому він в першу чергу повинен завдячувати, що він досягнув такої перемоги. Важливо, щоб Віктор Ющенко не забував, що смерть Ґеоргія Ґонґадзе, мобілізувала націю по цілій Україні і привернула увагу до України цілого світу”, – зазначив він.
Прикро, що при майже стовідсотковій впевненості українців в причетності до вбивства тодішного очільника держави, справа Ґеоргія Ґонґадзе й досі залишається не закритою. Влада змінюється, а обіцянки довести справу до кінця, на жаль, залишаються лише обіцянками.
Як письменниця і обіцяла, ця книга не є “хронікою революції”. Вона дає не повну картину, а лише інформаційні штрихи до її загального портрету. Тим не менше ці штрихи яскраві, промовисті, спонукають до тотального занурення в представлену тематику. Тому, як на мене, ця книга “мастрід” для молодого українського читача, який про революцію чув лише із скупих згадок своїх батьків чи шкільного уроку історії. Для України майдан став початком довгої та важкої дороги до перемоги. Ми не знаємо, коли фінішуємо. Тому важливо, аби всі причетні до цієї боротьби розуміли, якою ціною країні давався кожен крок. Власне в цьому і визначається актуальність цієї книги та десятків інших, в яких українські інтелектуали, компонуючи письменницький та громадянський обов’язки, поповнюють арсенал культурної пам’яті народу.
Карина Тарасевич, магістрантка відділення журналістики (6 курс)