- Кафедра журналістики - http://www.kafedrajourn.org.ua -

Рецензія видання « Говорить Радіо Свобода. Історія української редакції» (Олена Ремовська)

Повна назва книги: Говорить Радіо Свобода. Історія української редакції. Книга видана  «Києво-Могилянською академією» у 2014. Видання налічує 163 сторінки + 32 сторінки додатків. Автором дослідження є Олена Ремовська. Олена співпрацює з Радіо Свобода з 2009 року, тому має безпосередній доступ до більшої кількості інформації. Останнім часом професійно займається дослідженням історії редакції.

Книга починається з передмови. У ній звертаються до читача та у короткій формі інформують про вивчення та дослідження першого українського радіомовлення – Радіо Свобода.

Далі у виданні наявні окремі теми, що розташовані у хронологічній послідовності.

Перший розділ – Початок «Свободи». Тут читача ознайомлюють з двома організаціями, та акцентують на тому, що початок їхньої історії варто розмежовувати. Цими організаціям є: Радіо Вільна Європа і Радіо Свобода.

У другому розділі розповідають про початок мовлення української редакції радіо «Визволення». На меті було досягнути найвищого рівня сприймання інформації, сказаної диктором, тому було прийняте рішення вести мовлення рідною для слухача мовою. ««Брати і сестри! Українці! Ми живемо за кордоном, та наші серця й думки завжди з вами. Жодна “залізна завіса” не розділить нас і не стане на перешкоді», – з цих слів розпочалося мовлення української редакції радіо «Визволення» 16 серпня 1954 року» [1].

Наступний розділ присвячений першим українським передачам. Редакція виготовляла випуски тривалістю приблизно 20 хвилин. Вони повторювалися 36 разів за добу. Крім цього були годинні випуски, які виходили двічі на тиждень. На початку та в кінці програм виконувався український гімн. У програмах намагалися заторкнути як можна більше тем. Провідною з них була тема трагедії голодомору. Також, багато часу приділяли читанню творів українських письменників.

У виданні також є інформація про співробітництво, або певну взаємодію Радіо Свободи з Центральним розвідувальним управлінням США (ЦРУ). Хоча співробітники максимально заперечували вплив на них ЦРУ.

Наступні розділи є більш об’ємними. Вони містять об’єднані підрозділи, які пов’язані спільною темою.

«СРСР проти Радіо Свобода». У ньому йдеться про заборону та перешкоди мовлення радіостанцій. Раніше західні радіопередачі піддавалися ефірній цензурі – на їх частотах створювалися активні перешкоди у вигляді шумів, скрипів, потріскувань та інших звуків. Офіційно це називалося радіозахистом, радіозаглушенням, радіопротидією. Бо, на думку влади, «ворожі голоси» розповідали про те, про що не писали радянські газети. Зрештою боротьба з іноземними радіостанціями фактично була визнана неефективною і поступово почала завершуватися. Далі автор розглядає як Радіо Свободу висвітлювали у радянських засобах масової інформації. Такими каналами висвітлення були: радіо; преса; художня література/кіно; партійна та наукова література; вища освіта. Крім цих, були немедійні методи боротьби: загадкові обставини смерті співробітників Радіо Свобода; тиск на родини журналістів Радіо Свободи та ін.

Радіо Свобода у боротьбі за Україну. Тут автор повідомляє про відвертість Радіо Свобода. Так само позиціонує себе і редакція Радіо Свобода. На даний момент про це можна дізнатися з офіційного сайту редакції: «Місія Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода (РСЕ / РС) підтримує просування демократичних цінностей та інститутів, а також захисту прав людини шляхом поширення інформації в країнах, в яких діяльність вільної преси заборонена владою або принципи її роботи ще не вкоренилися.

Журналісти РСЕ / РС надають своїй аудиторії те, чого вона не може отримати в своїх країнах і в місцевих засобах масової інформації: новини без цензури і відкриту дискусію.

РСЕ / РС прагне дотримуватися найвищих стандартів об’єктивної журналістики, не піддаючись тиску і спробам вплинути на редакційну політику корпорації» [2]. Розділ починається інформацією про матеріали, які надходили до редакції з усього СРСР. Створювалися вони неофіційно, не підлягали цензуруванню. Такими були документи, твори українських культурних та політичних діячів, таємні листи та інше. Далі Олена Ремовська у своєму дослідженні розповідає чим оберталися згадування творів «шістдесятників» у ефірі. Письменників чекало багато запитань, обурення або навіть арешт.

Цікавим пунктом видання є, знову ж таки, оприлюднення інформації стосовно катастрофи у Чорнобилі, яка була не доступною для радянської аудиторії. Автор акцентує увагу на тому, що саме «Радіо Свобода стало першим засобом інформації, який повідомив про аварію на ЧАЕС» [1] (1986р.), а диктори відразу інформували людей про те, як поводити себе в таких умовах, як обробляти овочі та фрукти перед споживанням, та диктували заходи безпеки. Тоді як радянські ЗМІ просто оприлюднили факт вибуху, і те через певний час. Таким чином, дослідниця хоче донести важливість функціонування редакції Радіо Свобода та користь, яку вона могла надати людям.

Тема до цього дня залишається актуальною. Тому, що людям завжди цікаво дізнаватися про те, що не до кінця вивчено, про те, що було, з якоїсь причини, колись під забороною. Тому, актуальність теми, в даному випадку, не буде залежати від часу і зміни поколінь.

Автор ставить перед собою завдання повідомити про існування, деталі функціонування, співробітництво з іншими службами, перешкоди мовлення української редакції Радіо Свобода.

Весь текст та позиція дослідниці є нейтрально. Майже до самого кінця вона просто повідомляє інформацію, що стосується редакції, і лише у після мові простежується певна захопленість та піднесення Радіо Свободи.

Олена Ремовська (автор) є об’єктивною. У тексті використовує цитати з посиланнями. Кінець видання автор доповнює додатками, у яких містяться: витяги з кодексів та законів (витяг із професійного кодексу журналістів); матеріали з архіву редакції; архівні інтерв’ю з редакції; також наданий ілюстративний матеріал.

Про рамки (період) дослідження автор інформує читача у кінці видання у післямові, конкретно прописує число у роках (60 років). Про це також можна дізнатися з датованих подій, які описуються у хронологічній послідовності.

Мова автора є зрозумілою,  думки викладені послідовно, проте не дуже чітко відокремлені назви редакцій, видань та інших організацій, що у подальшому змушує повторно перечитувати певні фрагменти тексту.

На мою думку, автор досягає своїх цілей, бо книга створена, власне проінформувати, читача, що зацікавився даною темою.

Висновок

Після прочитання можна зробити висновок, шо редакція Радіо Свобода є досить витривалим. З роками воно пройшло через численні перепони, заборони мовлення, зміну влади та керівництва, але припинило виходити в ефір.

Звичайно, книга має свою цільову аудиторію. Перш за все, вона обмежена віком. Через науковий виклад тексту, видання не розраховане на дітей.

Дане дослідження можна використовувати у якості інформаційного матеріалу. Книга буде цікавою як для профільного навчання, так і просто для любителів історії, хоча останніх вона може зацікавити лише фрагментарно. На мою думку, автор міг би додати трохи власних роздумів, суб’єктивного погляду, бо важко зрозуміти позицію дослідниці та її ставлення до певних подій.

ПОСИЛАННЯ

  1. Говорить Радіо Свобода. Історія української редакції. –К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2014. – 163 с. + 32 вкл.
  2. https://www.svoboda.org/contact [1]

Посилання https://ilnytskamaryna.blogspot.com/2021/10/blog-post.html  [2]

Марина Ільницька, магістрантка відділення журналістики (6 курс)