Науковий семінар «Українська та світова світоглядна публіцистика в проекціях соціальних комунікацій» Науковий керівник –– професор І. Л. Михайлин

21.03.2013, Переглядів: 1 204

Проспект

 

1. Публіцистика –– найвищий і найскладніший різновид журналістської творчості, покликаний розв’язувати одночасно завдання інформування й формування громадської думки. Вивчення теорії публіцистики не можна вважати завершеним. Потребують уваги сучасні трансформації публіцистичних жанрів; зокрема тих, що актуалізуються в новітній журналістиці: авторської колонки, есею. Мені не відомі окремі дослідження жанру листа, розмови (вечірньої), усмішки. Не зустрічав жодного дослідження такого жанру, як некролог (у його філософському сенсі та інструментальних прийомах створення). Бракує досліджень публіцистичних прийомів: нарації (розповіді) й риторики (способів переконання) та їх співвіднесення в творенні публіцистичної картини дійсності.

2. Історія світової публіцистики не створена. Ніхто не займався її періодизацією, визначенням корпусу класики. Тимчасом багато текстів залишаються навіть не перекладені ні українською, ні російською мовою і становлять неторкане поле для знавців мов. Наприклад, зовсім не перекладена публіцистика Даніеля Дефо, яка мала величезне значення для свого часу й спричинилася до виставлення автора до ганебного стовпа. Для знавця англійської мови зробити памфлети цього знаменитого автора надбанням українського читача –– суперпочесний обов’язок. Те ж саме можна сказати про знавця німецької мови. Як не дивно це говорити, але в нас існує одна перекладена по-російськи книжка Мартіна Лютера. І т. д.

3. Історія світової публіцистики починається задовго до виникнення журналістики й доходить до нас у вигляді так званих численних пражурналістських явищ. Публіцистика існувала до появи журналістики в античній риториці та історіографії, у посланнях апостолів та християнській проповідницькій прозі, у середньовічній публіцистиці («Листи темних людей»), публіцистиці доби Реформації, буржуазної революції в Англії тощо. Поява журналістики не змінила справу вирішально. Тривалий час газета складалася з коротких інформаційних повідомлень, які версталися підряд без заголовків, а журнали являли собою збірники наукових статей, які мали на меті пояснити читачам предмети газетних повідомлень. Публіцистика Д. Мільтона, Д. Дефо, Д. Свіфта –– це книжкова (брошурована) публіцистика, хоча свого часу ці автори (зокрема Дефо й Свіфт) працювали звичайними журналістами в газетах. Але оскільки журналістика була ще слабко розвинена й малоефективна, вони кидали працю в газетах і поверталися до формату книжкової публіцистики.

Мало що ми знаємо про зарубіжну журналістику ХХ століття. Ми маємо лише окремі публіцистичні книжки знаменитих письменників, як-от: «Старый газетчик пишет» Е. Гемінґуея. До нас прориваються окремі книжки зарубіжних публіцистів: «Гуляш із Турула» Кшиштофа Варги, «Готтленд» Маріуша Щигела. Знання мов тут так само могло б послужити велику службу для вибору теми та ознайомлення українського читача із світовими здобутками.

4. Історія російської журналістики так само не була предметом окремого наукового дослідження. Тимчасом у публіцистиці величезний слід залишили М. Є. Салтиков-Щедрін, Л. М. Толстой, Ф. М. Достоєвський, А. П. Чехов, Л. М. Андрєєв, Максим Горький, В. Г. Короленко. Публіцистами були всі російські критики так званого революційно-демократичного напрямку (В. Бєлінський, М. Чернишевський, М. Добролюбов, Д. Писарєв). Тобто, публіцистами були майже всі російські автори, яких ми знаємо як письменників і літературних критиків. Як про публіцистів про них практично нічого істотного не написано.

Наприкінці ХІХ століття у зв’язку з розвитком щоденної преси й товстих журналів, нарешті, виробився тип професійного публіциста. Це –– П. Струве, В. Дорошевич, В. Гіляровський, М. Михайловський, Ю. Говоруха-Отрок та купа інших авторів. Цікаво те, що в окремих цих авторів написано немало художніх творів (В. Дорошевич), але їх слава публіцистів стоїть незміримо вище за їх художню творчість і тому їх художні твори майже невідомі.

Безперечно, в межах вивчення публіцистики можливі роботи й про окремі літературні твори в контексті публіцистичної проблематики й суспільно-політичної боротьби. Наприклад, переважна більшість романів, повістей і казок М. Салтикова-Щедріна мають не менший публіцистичний потенціал, ніж журнальні статті, антинігілістичний роман у російській соціокультурній ситуації 1860-х років –– то, безперечно, більше публіцистичне, ніж літературне явище («Некуда» М. Лєскова, «Панургове стадо» В. Крестовського, ін.).

Російська публіцистика ХХ століття, попри всю свою партійну заангажованість, мала видатні явища з погляду загальнолюдського змісту. Більше того, російська публіцистика в цей час демонструє свої якості першопрохідця, який торує шляхи культурі, літературі, першою відгукується на потреби часу. Наприклад, публіцистична книжка В. Овєчкіна «Районні будні», опублікована вперше в журналі «Новий мир» (1952, № 9), відіграла епохальну роль у боротьбі з «теорією» безконфліктності й проклала шлях письменству до її подолання. Величезний вплив мала публіцистика на «деревенские» теми: Ю. Черниченко, М. Стрєляний. Існувала, нарешті, російська публіцистика поза межами Радянського Союзу, яка сьогодні цікава своїми настроями, ідеями й прийомами.

5. Історія української журналістики практично неторкане поле, бо в переважній більшості це публіцистика українського національного самоствердження, формулювання й захисту української національної ідеї, пропозицій шляхів для її реалізації. Як правило, українська публіцистика (на відміну від російської) ще й не зібрана навіть у зібраннях творів українських класиків. Це справедливо можна сказати про І. С. Нечуя-Левицького, Лесю Українку, В. Винниченка, С. Черкасенка, Олену Пчілку, навіть І. Франка. Причому, захованими від сучасних читачів є найкращі їхні твори, у яких вони висловлювали ідеї національної демократії, захищали право українського народу на свою державу.

Наприкінці ХІХ –– на початку ХХ століття прийшов час професійних публіцистів, тобто таких, які вже письменниками не були. Це –– С. Єфремов, О. Лотоцький, П. Стебницький, М. Славінський, С. Петлюра, М. Міхновський, А. Ніковський, ін. цікавим є публіцистичний доробок науковців цього часу: М. Грушевського, О. Грушевського, М. Сумцова, Д. Багалія, І. Огієнка, О. Русова, С. Русової, М. Порша, ін. Складність полягає в тому, що доробок цих авторів, зазвичай, не тільки не зібраний, але й не охоплений більш-менш достойними бібліографічними працями.

Українська журналістика ХХ століття цікава своїми класичними надбаннями. У 1920-х роках –– це памфлети Миколи Хвильового. У добу шістдесятництва –– це публіцистика І. Дзюби («Інтернаціоналізм чи русифікація?», 1965), Є. Сверстюка («Собор у риштуванні», «Перебудова вавилонської вежі»), В. Чорновола, М. Руденка, С. Плачинди та ін. Грандіозні явища дала еміграційна публіцистика: І. Багряний, Ю. Шерех (Шевельов), ін.

Публіцистика українських письменників радянської доби (передусім, М. Рильського, О. Гончара) є видатним пам’ятником боротьби української людини з тоталітаризмом.

Сучасна соціокультурна ситуація характеризується приходом у публіцистику багатьох авторитетних талановитих письменників, серед яких багато прагнуть до видання своїх публіцистичних творів у книжковому форматі: Ю. Андрухович («Диявол ховається в сирі»), О. Забужко («Хроніки від Фортінбраса»), С. Жадан. Заслуговують на увагу професійні публіцисти: Віталій Портников, Микола Рябчик, Петро Кралюк, ін.

Можливі теми, крім присвячених персоналіям публіцистів, про публіцистику якось газети, журналу, публіцистику на певну тематику (історична публіцистика, економічна публіцистика, релігійна публіцистика, екологічна публіцистика тощо).

Можливі творчі магістерські та дипломні роботи, засновані на власному публіцистичному доробкові студента.

6. Приклади вже виконаних та захищених робіт:

1) Терещенкова Т. О. «Інтерв’ю з письменником у художньо-публіцистичному просторі журналістики: техніка, психологія, стилістики (за матеріалами журналу «Березіль», газет «Україна молода» і «MediaPost»)»; творча магістерська робота;

2) Чепенко О. Л. «Вечірні розмови» М. Рильського як спроба діалогу в тоталітарній журналістиці : жанрова парадигма»;

3) Тімошенко Ю. В. «Образ автора в подорожніх нарисах Миколи Трублаїні»;

4) Курбанова А. Ш. «Кінодокументалістика ОДТРК «Лтава»: жанровий аспект (2005–2010 рр.)»;

5) Мусійчук Д. М. «Харківський драматичний театр імені Т. Г. Шевченка в театральній критиці»;

6) Найда Г. О. «Християнські мотиви в публіцистиці Євгена Сверстюка»;

7) Летик А. Ю. «Жанр журналістського розслідування у творах полтавського журналіста Олександра Кулика»;

8) Олефіренко Д. Г. «Публіцистика Г. Л. Олді : змістова парадигма»;

Приклади дисертацій захищених і таких, що досі пишуться:

1) Микитенко А. М. «Засоби публіцистичної виразності та дієвості (на матеріалах памфлетів і нарисів Миколи Хвильового)»;

2) Бондаренко Т. О. «Екологічна етика журналу «The Ecologist» у контексті глобальних процесів у соціальних комунікаціях»;

3) Ворона Н. О. «Публіцистика С. Єфремова на сторінках газети «Рада» (1906–1914)»;

4) Іванін О. М. «Український дискурс газети «Харьковские губернские ведомости»;

5) Ковальова Т. В. «Подорожній нарис в українській журналістиці 1920– початку 1930-х років»:

6) Драчова О. П. «Семіотика кіно в сучасній українській екранній публіцистиці».

Семінар надає можливість займатися розмаїтою тематикою з теорії та історії світоглядної публіцистики, вивчати не маргінальні, а центральні теми, пов’язані з публіцистичною творчістю знаменитих письменників, провідні публіцистичні твори, які істотно вплинули на свідомість громадянства, спричинилися до важливих зрушень у поглядах і поведінці цілих поколінь і національних спільнот.





Друк цієї статті Друк цієї статті