Абсолютно неосвічена людина зможе
хіба що пограбувати товарний вагон,
тоді як випускник університету
зможе вкрасти залізницю.
Теодор Рузвельт
У-ні-вер-си-тет. Промовляю це слово по складах, їх п’ять; і я подумки смакую кожним роком життя, проведеним у ньому. Пригадую тітчині слова, сказані тоді ще новоспеченій першокурсниці: «Незчуєшся, як пролетять п’ять років…». Я не повірила, здавалося цей час тягнутиметься вічно, а він збіг, як хвилина у пісочному годиннику. Університет неможливо буде забути, адже саме тут навчилася бути свідомим громадянином, палким патріотом своєї країни, активним дослідником людського буття. Тут, за словами Рузвельта, дізналася, як «вкрасти залізницю»… І я буду вдячна Університетові до віку за те, що багато чого зрозуміла у цьому житті.
Для мене університет такий самий соціальний інститут, як сім’я і школа. Я б навіть назвала його школою дорослого життя, де вчишся жити без підтримки батьків, де сам розв’язуєш проблеми, де, нарешті, розумієш, яким має бути твоє місце в суспільстві. Розумні студенти будують на цих знаннях власне життя, інші ж залишаються вічними школярами.
Я вірю: після закінчення Каразінського університету зможу з впевненістю сказати, що стала людиною, якою пишатимуться не лише мої батьки, а й усе суспільство.
Тож – Університет. Для чого він потрібний насправді? І яка ж його місія, сьогодні, в сучасних реаліях? А головне: чи розуміємо ми цю місію і чи можемо бути причетними до її втілення?
Тема есе змусила мене справді глибоко замислитися над цим, адже п’ять років відлітає і вже через півроку доведеться йти у світ. А що чекає там на вчорашнього студента? І чи сприйме сучасність те, що здобув він у стінах вишу? Багато запитань, які породжують неоднозначні відповіді.
Не відкрию Америку, якщо скажу, що були часи, коли навчання в університеті вважалося елітарним заняттям і дозволити собі його могли переважно діти тих, хто сам закінчив Університет. Сьогодні ж освіта набула масового характеру. У стіни університету приходить молодь різних соціальних прошарків, після різних шкіл. І її, таку неоднакову й протилежну, треба сприймати й щось з нею робити.
Місія університету – а чи не в тому вона, щоб навчити азам майбутньої професії? Ні, за весь час існування інституту освіти його метою було не тільки навчити «читати-писати-рахувати», але й навчити студента бути свідомим громадянином, зростити ОСОБИСТІСТЬ, яка вміє самостійно ухвалювати рішення, нести відповідальність за своє життя, яка цінує і має мораль.
На мою думку, місія Університету набагато глибша, аніж задається. Університет – це не лише навчання та наука, це ще виховання, це пошук себе, свого місця у світі. І цим повинні займатися не лише викладачі, на яких частіше за все падають усі шишки і яким адресована більша кількість усіх нарікань, типу «неправильно навчають». Ні! У цьому вихованні мають брати участь дві сторони. Відповідальність повинна бути на обох. У кореляції і взаємодії Студента та Викладача можна знайти ще одну складову місії Університету – передавання досвіду поколінь, позаяк виш – це талмуд світу. Це такий неосяжний Всесвіт! Скільки знань щодень обертається у ньому. Скільки нових ідей народжується. В аудиторіях на лекціях щоразу ми помічаємо цей оберт і мимоволі беремо в ньому участь. А щоб від нього залишився слід, користь – потрібна взаємодія викладача і студента. Потрібен діалог.
Пригадаю чудових викладачів та захоплюючі заняття, які були у моєму студентському житті. Я ловила себе на думці, що не можу дочекатися улюбленої лекції, і що у п’ятницю на першу пару можна прийти лише заради цього. Заняття проходили надзвичайно плідно та цікаво. Для нас відкривалися нові знання, зривалися замки з брам, за якими таїлися ті частинки, з яких ми складали картину життя. Після лекції виходиш з аудиторії –– і тобі хочеться змінити життя, тобі хочеться теж бути таким, як твій викладач. Ми росли від того, хоча й самі цього не усвідомлювали.
А, бувало, після заняття переконаний, що ти негідний того, аби навчатися в університеті, що марно провів тут час, займаєшся не тим, чим треба, що ти ще дурний та нікчемний, і стільки всього не знаєш! І від того стає неприємно та нестерпно прикро. І в першу чергу перед викладачем, який покладає на тебе надії. Такі думки народжуються, коли усвідомлюєш: те, що говорить викладач (а він говорить справді потрібні, а часом геніальні речі), ти й твої одногрупники не розумієте, чи, якщо розумієте, то, на жаль, не використовуєте. Буває, викладач ставить елементарне запитання, а ти не знаєш відповіді або говориш якусь дурницю. Тоді розпач: «Та ти ж навчаєшся в Університеті, ти ж журналіст (у нашому випадку)!»
Ось така комунікація. Ми, студенти, часто користуємося так званим «правилом трьох З»: завчив, здав, забув. А так не повинно бути.
Я вже говорила, що місія Університету набагато глибша. Ми навіть не можемо усвідомити, яка вагома роль Університету в сучасному світі. Адже нове вино в старі міхи – це молоді спеціалісти, після навчання, які приходять у дорослий світ. Саме випускники можуть змінити сучасність на краще. Мені так здається, коли дивлюся на свою професію, яка найбільше причетна (ну хоча б повинно так бути) до суспільних перетворень.
Сьогодні на превеликий жаль ми часто можемо пересвідчитися в тому, що здобуті знання в університеті, – не потрібні або не ті, коли приходиш на робоче місце. Часто молодим спеціалістам говорять, що вас не тому навчали, або забудьте все, чому вас навчали, тепер починається справжнє життя. Я думаю, що практика часом може вносити свої корективи, але часто буває, що навпаки, коли ті ідеї та переконання, які маєш, ти не повинен втрачати. Як у пісні гурту «Машина времени»: «Не стоит прогибаться под изменчивый мир, пусть лучше он прогнется под нас».
Так може вже настав час, коли ми, студенти-журналісти, повинні знайти силу, щоб протистояти та змінити щось на краще? Щоб справді виконувати функції журналістики, бути організаторами суспільних перетворень, контролювати владу, бути чесними, об’єктивними, неупередженими, бути дійсно четвертою владою. Щоб нас називали не журналюгами чи зміюками, а Журналістами.
Тільки подумаймо: у свій час Університет народив Ренесанс та Відродження, Реформацію та Просвітництво та багато інших важливих явищ у житті світу. Якщо говорити про великі уми, кращих людей нашого часу, то вони також тим, чи іншим чином причетні до Університету: У. Еко, Ж. Деріда, М. Фуко, Х. Ортега-і-Гасет та інші.
То може й у наш час Університет здатний на доленосні перетворення? Випускники Університету готові та мають усе для цього, головне, не забувати про те, чому ти навчився в його стінах, бути вірним собі і не боятися змін, не боятися їх продукувати. Ми знаємо стільки усього! І Університет дав стільки всього, що нам під силу «викрасти залізницю»! Просто потрібно залишитися вірним тим істинам, які закладають у нас університетські викладачі, і які є єдино правильними в майбутній професії. Ми гідні того, щоб сіяти розумне, вічне, мудре!
Тетяна Василець, студентка 5 курсу