Журналістська освіта в Польщі

Робити перші кроки до мрії завжди буває складно. Але що робити, коли ти усвідомлюєш, що прямуєш в іншу сторону: продовжити шлях і дозволити обставинам створити нову мрію або почати крокувати в іншу сторону? У такій непростій ситуації опинилася Вікторія Калімбет, нині студентка-випускниця спеціальності “журналістика” Університету ім. Адама Міцкевича у Польщі.

Розкажи, де навчалася в Україні, в якому році закінчила?

Як і всі випускник я складала ЗНО у 2015 році, тоді ж вступила до  Харківського національного економічного університету імені Семена Кузнеця на менеджмент інноваційної діяльності, що мав поєднувати у собі гуманітарну та технічну освіту. Та ще на першому курсі стало зрозуміло, що  університет не дає мені того рівня знань, що я прагла.

Спочатку була ідея вивчити німецьку або французьку мову аби вступити на магістратуру до іншого навчального закладу, шукати інші шляхи.

Чому обрала журналістику і, головне, чому ж в Польщі? Як називається університет і за якими критеріями обирала його?

Журналістика була моєю мрією з дитинства. У голові був образ класного репортера, що стоїть перед камерою з мікрофоном та притримує чорний навушник. Звісно, образ журналіста еволюціонував. Мені почала подобатися інформаційна журналістика, подобалося писати просто популярні статті.

Чому журналістика саме в Польщі? В України вибір був лише між Харковом, Києвом та Львовом. Там я не знайшла тієї кількості соціології, психології, політології та історії, що була мені необхідною.

 Німецький менталітет мене трохи страшив, а із Польщею у нас багато схожого та спільного, вона здавалася рідною та близькою. Я бувала там в дитинстві, дуже запам’яталась їх гостинність. Я знову обирала між трьома містами: Вроцлав, Познань та Варшава.

 Університет ім. Адама Міцкевича в Познані, що я обрала, став лідером завдяки своїй інноваційній діяльності. Я подивилась віртуальні тури та зрозуміла, що закохалася.

Як відреагували твої батьки?

Мені доводилося пояснювати батькам знову і знову, чого саме я хочу. З’являлося непорозуміння та скептичне відношення до моїх потреб у закордонній освіті. Вони наполягали, щоб я спершу здобула бакалавра в Україні, затверджували, що не можна просто так залишати усе. Але я була дуже настирною у цьому питанні, тож вони погодилися майже в кінці – у серпні 2017 року, перед самим початком навчання в Польщі.

Що в першу чергу здивувало в процесі навчання?

В першу чергу мене здивувала відсутність дзвінків. Восьма година ранку, а навколо тиша. Спершу я гадала, що система зламалась. Через декілька тижнів зрозуміла, що дзвінків не буде.

Також мене здивувало, що в них нема п’ятихвилинних перерв. Тобто ніякої перерви після 45 хвилин. Ти повинен просидіти усі півтори години.

Дуже дивним чином у них відбувається заочне навчання. Не так, як у нас – проводиш декілька тижнів раз на півроку. Тут для студентів заочників пари проводяться у вихідні дні. Заочне навчання обирають не дуже часто, зазвичай, це люди що працюють або хочуть додаткову освіту. Або ті, що не встигли отримати освіту раніше, а зараз наздоганяють.

 Абсолютно дивне для мене – у тебе може бути нескінченна кількість вищих освіт, які ти можеш отримати. І більш того, ти можеш отримувати одночасно дві вищі денні освіти. Тобто, ти безкоштовно можеш вчитися в двох університетах або в одному університеті, але на двох спеціальностях – це, як на мене, абсолютно геніально і багато хто так робить. А найцікавіше, що викладачі завжди йдуть на зустріч і в таких випадках, і, наприклад, через зайнятість на роботі. Так, наприклад, якщо ти достатньо завантажений, то передбачений план індивідуального навчання. Тобто, ти можеш належати до якоїсь групи і теоретично ходити з ними на заняття, але з дозволу декана ти можеш не відвідувати заняття або домовлятися з кожним викладачем індивідуально, як ти хочеш скласти його предмет. Тобто, якщо у тебе немає можливості з’являтися на його парах, то ти можеш з’являтися на цих парах з іншою групою. Загалом, ця еластичність – це настільки зручно і демократично, що мене це завжди захоплювало. І кожен семестр все додається і додається студентів, які користуються цією, так би мовити, послугою. Це саме те, чого українській системі освіти не вистачає.

Ми маємо право на академічну відпустку і це працює не так, що це відпустка на рік або взагалі відрахування, як це було в моєму ЗВО в Україні. І це дуже кумедно, адже, як виявилося, у мене була опція взяти академічну відпустку, не втрачаючи бюджетного місця в Харкові, але мені сказали, що це неможливо, що академічну відпустку вони дають тільки вагітним, а я не збиралася ставати мамою, тому мені довелося відразу переходити на заочне навчання і платити за нього. А тут, в Польщі, ти можеш взяти академічну відпустку на два тижні. Можна прийти до декана і сказати «Пан Декан, я дуже втомилася, у мене проблеми з головою, я ходжу до психотерапевта, ось довідка, я не вивожу, тому, будь ласка, дайте мені відпустку.» Він запитає скільки тобі потрібно часу, ти скажеш «два тижні», а він відповість «та чого ти, візьми місяць, видужуй!» Або можна попрохати за сімейними обставинами. Часто саме українці цим користуються для того, щоб поїхати в Україну на свята. Просто приходять і кажуть «У нас Великдень, ми хочемо на свято» і … Без проблем, їдь, звичайно! І ще, ця відпустка означає, що всі пропущені заняття будуть вважатися пропущеними через поважну причину і тобі не потрібно буде їх відпрацьовувати.

Які основні відмінності в освіті ти помітила?

Ще, думаю, ключовою відмінністю від української освіти – в нас не намагаються «запхати» за семестр, а це в середньому 14 занять, професорську 10 томну збірку якихось теорій і змов. Тобі дають об’єктивний для розуміння і навчання обсяг знань. І це дуже круто, адже коли я вчилася в Харкові, то там у нас були програми, в яких за одну пару потрібно було пройти шість тем і все поверхнево і це буде складати лише 30% матеріалу, а решта 70% ти повинен був пройти вдома і це трохи неправильно.

Здивувало мене те, що всі перші пари в семестрі, за рідкісним винятком, – це знайомство з викладачем. І навіть якщо ви вже знайомі з цим викладачем, він приходить і нагадує, де його кабінет, дає свої контактні дані – пошту або телефон, він говорить про те, що ми будемо вивчати, бере контакти старости – в загалом, це така собі організаційна пара . Важливий момент – вони дають план наших занять, тобто розпорядок лекцій і практик – лекції, як правило, раз на тиждень, а практики – раз на два тижні.

Ще одна відмінність – це взаємоповага. По-перше, в Польській культурі і мові відсутнє ім’я по-батькові. В Україні ми повинні знати ім’я по батькові кожного викладача, а ось в Польщі потрібно знати наукову ступінь. Тобто, якщо ти звернешся до пана професора «пан доктор», то він може дуже сильно образитися і почати кричати і кидати якісь папірці і документи зі свого столу, мовляв «я не для того працював 26 років, щоб мене зараз називали доктором!».

В цілому, різниця величезна. Якщо говорити про журналістику, то оскільки моя спеціальність знаходиться на факультеті політичних наук та журналістики, то викладачі та декани не приховують  того факту, що нас готують і як політологів теж. І я це дуже ціную, адже я почала сприймати журналістику як інструмент влади, а не як інструмент для написання деяких творів. Це дає тобі зовсім іншу перспективу, дає деякі  знання про суспільство, розуміння певних всесвітніх процесів. У нас було дуже багато предметів, пов’язаних з політичними системами і конституційними пристроями держав. І польська система активно вивчалася теж. За неї я загриміла на повторний курс. До речі, про повторні курси. У нас в Україні ти здаєш «до переможного», потрапляєш на перездачі і до вересня ти повинен все здати і закрити свій «хвіст», а якщо не закриєш, то повинен будеш зробити це пізніше. У Польщі такого нема. Тут розуміють, що нових знань тобі не додасться, тому є таке поняття, як «Ворунок» – це означає повторний курс предмета. Поляки і всі, хто вчиться безкоштовно, за нього платять, я, на щастя, ні. Ось і виходить, що якщо ти не здаєш кілька разів предмет, то кожен викладач вирішує сам, адже все це індивідуально, чи переводити тебе на повторний курс – це значить, що якщо ти не можеш в цьому семестрі здати предмет, то тобі його переводять на рік пізніше і ти будеш ходити на заняття з наступним курсом або здавати його разом з ними.

Чим займаєшся у Польщі, крім навчання? Працюєш?

Я працюю, так. Підробляю. Не за фахом. Продаю квитки в кінотеатрі. Багато хто працює і підробляють. І це теж певна особливість, як мені здається, адже в Україні працювало менше людей паралельно з навчанням. Це пов’язано з тим, що польські працедавці зважають на те, що їх співробітники вчаться і є досить гнучкими в плані графіку роботи та умов праці.

Чим збираєшся займатися після закінчення університету? Повернешся додому або є бажання відправитися в іншу країну?

Протягом останніх двох років я жила з думкою, що повернуся, адже я так багато пропускаю в Харкові, стільки всього відбувається і я хочу влитися в усе це, адже я досить патріотично налаштована людина, але є багато особистих факторів, які можуть все змінити, тому поки не знаю навіть, як усе повернеться, не можу бути впевненою ні в чому. Поки нічого не зрозуміло, особливо в контексті коронавіруса все буде тільки важче і легше все це пережити буде в Польщі. Тому поки незрозуміло, адже можливо я буду поступати на магістратуру тут, в Польщі. Радує те, що я досить еластична в цьому питанні.

Що можеш порадити українським абітурієнтам і студентам, які не можуть визначитися між освітою в Україні і закордоном?

З приводу порад – якщо чесно, нічого не хочу радити і відображати  свій досвід на комусь. Єдине, що можу сказати, потрібна жорстка і чітка мотивація чому ти сюди їдеш і що ти хочеш робити, чим займатися і чому. Тобто ти повинен чітко розуміти, куди ти їдеш і навіщо. Ще нікому з моїх друзів і знайомих не допомогла поїздка «наосліп». Зазвичай, всі просто губилися на рік-два, відриваючись від батьків і йдучи в гульки, а це відстій. І вибираючи між Польщею та Україною – всюди можна чогось досягти, питання тільки в доданих зусиллях, якось так.

Запитання підготувала Калініна Ольга, студентка 5 курсу відділення журналістики