- Кафедра журналістики - http://www.kafedrajourn.org.ua -

Зупинка ціною у вічність

 

 

Упродовж усього життя ми повсякчас прагнемо віднайти таємниці в собі, пізнати щось дивовижне, невідоме нікому. Кожна людина хоче чогось досягти, має мрію, яку намагається втілити в життя. Для того, щоб наші бажання стали реальністю потрібно постійно вдосконалювати себе, свій світогляд, бо лише пізнавши щось нове для себе, можна йти далі, ставити все вищі планки, виходити за рамки минулого досвіду і сміливо крокувати вперед. Не в усіх вистачить сили, наснаги, віри, але натхнення завжди повертатиметься до нас, бо так важливо відчувати життя кожною клітинкою тіла, коли найкоротша зупинка буде здаватися вічною. Університет – це місце, ціною в дорогоцінний час, коли ти формуєш усі ідеали та цінності, рухаєшся в пошуках улюбленої справи, якій захочеться присвятити життя.

На жаль, сьогодні більшість людей сприймає навчальний заклад лише як спосіб отримання диплому, авторитет університету стрімко падає, він вже не викликає такого подиву й захвату, як раніше, коли тисячі студентів Сорбонни займали місця ще удосвіта, аби послухати довгоочікувану лекцію професора. Взагалі, якщо замислитись і перенестись у минулі роки, стає дивовижним і незрозумілим сьогоднішній стан речей.

У далекому 1880 році легендарна Лу Андреас Саломе вмовляла батьків відвезти її до Швейцарії, щоб вона могла навчатись у вищому навчальному закладі, яких тоді просто не існувало для жінок у царській Росії. Жінки того періоду прагнули навчатись, від’їжджали з домівок за тисячі кілометрів, видавали себе на загальний осуд, але не відступали від своїх мрій і ставали відомими вченими, письменницями, художниками, видатними діячами своїх епох.

Марія Башкірцева відома не лише своїм мистецьким талантом. Вона самотужки вивчала іноземні мови, історію, коли виходила з бібліотеки, то книжки везли за нею на тачанці, так їх було багато. Коли їй сказали, що живопис не її справа, – не послухалася чужої думки, ходила сама в студію, постійно вдосконалювала себе; і вже через рік її картини біли вивішені в салоні. Тяжко хвора на туберкульоз вона працювала вдома, тяжко переживаючи через те, що так і не досягла ідеалу.

Жінки того часу могли лише мріяти про те, що наразі дано кожній з нас, але, можливо, саме через оцю доступність втратило свою цінність. Якби це знали Емілі Девіс та Анна Клау, які в 1800-х роках боролися за право освіти для жінок та заснували власними зусиллями два коледжі в Англії, то, мабуть, дуже б засмутилися.

У чому ж проблема? Як донести молоді, що університет – це не синонім слову «диплом», а місце, де ти пізнаєш себе, витрачаючи на це ще вільний від усіх проблем час?!

Наразі університет як соціальний інститут втратив довіру в молоді, і це позначилось на глобальній міграції найкращих студентів у країни, де їм здатні надати гідні умови для повноцінного навчання та подальшої роботи. В України рівень освіченості людей різко знизився, адже в наших умовах існування багато хто змушений думати про те, як би лише прожити на мінімум, а для цього вчать зовсім не латину, а читають книжки на зразок «Маніпуляція свідомістю клієнта на переговорах» і тому подібне. Хочеться вірити, що не всі залишать нашу країну, бо лише в такому разі через років двадцять наше покоління зможе висловитись і щось змінити у своїй країні й на міжнародній арені, а поки до цього ще далеко. Нашу владу зовсім не турбують такі проблеми, її не цікавить думка молоді, світ кардинально змінюється з підвищеною швидкістю, а система освіти в Україні лишається все такою ж. Можливо, потрібно пильніше слідкувати за досягненнями студентів, надавати їм усі можливі варіанти для перспективного розвитку, більше мотивувати для того, щоб вони цінували свою державу й прагнули працювати на її благо. А для цього потрібно зовсім не багато – просто хоча б менше витрачати грошей на передвиборчі кампаніїї, а за ці кошти обладнати нові лабораторії, студії, бібліотеки та комп’ютерні зали.

Пишучи це, здається, ніби висловлюю утопічні думки, але ж тоді б університет став не пунктом передачі дипломів, а привілегією для талановитих дітей, які б мали змогу постійно вдосконалюватись, знали б для чого вони тут і, що чекатиме їх завтра. Сьогодні ніхто не впевнений у майбутньому, освіта втратила своє справжнє значення. Дуже хотілося б, щоб діти нашого покоління інакше все це сприймали, жили в кращих умовах і мали більше можливостей, щоб вони не вчились виживати, а мали змогу усебічно пізнавати світ. Адже що тоді таке університет, як не осередок молодих і ще таких спраглих до життя людей, які відкриті до усього нового й чекають, коли отримають бажане.

Особисто мене, час, проведений в університеті змінив кардинально, я ніби відкрила якісь двері, до яких довго не могла підібрати ключа. Я знаю, що попереду ще багато замків, поразок і сподівань, та упевнена, що перша перепона пройдена лише завдяки власним зусиллям, і саме це зробило мене впевненішою й більш вільною у власних поглядах та цілях. Зараз я абсолютно відверта, коли кажу, що відчуваю найменшу зупинку, яка здається вічністю, коли немає сил стояти на місці й постійно хочеться рухатись уперед задля подолання нездоланного, непідкореного поки мною. І щось же мене підштовхнуло до цього? Мабуть, саме оцей час, години очікувань у коридорі знань моєї життєвої освіти й бажання постійно виходити за колишні рамки, які я ще зовсім нещодавно так клопітливо майструвала.

Альона Короп, судентка групи ЛЖ – 51

Виконано в межах навчального курсу«Журналістська освіта і наука»

(викладач — професор І.Л. Михайлин)