Рецензія на книгу: Черный PR Адольфа Гитлера: документы и материалы. Составитель Александр Гогун. – М., 2004.

Книга О. С. Гогуна підсумовує вивчення дослідником нацистської ідеології та
антирадянської пропаганди напередодні і під час Другої світової війни. Сам автор обґрунтовує актуальність дослідження розповсюдженістю уявлень про нацизм на
пострадянському просторі й водночас прогалинами у науковій літературі стосовно аналогічної позиції нацистів. Своєю чергою, дослідник А. Б. Гехт, рецензуючи працю, підкреслює «важливість вивчення пропагандистських методів нацистської Німеччини, ідеологи якої багато в чому заклали основи сучасних інформаційних війн і пропагандистських кампаній». Мета роботи полягає в упровадженні в науковий обіг зразків нацистської пропаганди, які, з точки зору автора, заслуговують на увагу. Праця складається з п’яти розділів, останній з яких, на жаль, не відповідає заявленій назві, – йдеться про «Білий піар: нацистські агітаційні матеріали про Третій Рейх». Утім, якщо останній розділ дещо виходить за межі, визначені автором дослідження, то інші чотири розділи цілком у них вписуються.

Перший з них, присвячений методам нацистської пропаганди в психологічній війні, єдиний відповідає потребам читача в інтелектуальному діалозі з автором і розкриває його особисту позицію, решта є добіркою історичних документів.У главі «Агітація на ворога: тріумф чи провал?» дослідник намагається спростувати точку зору Р. Герцштейна, Ю. Орлова, Г. Болсун на нацистську пропаганду як малоефективну стосовно ворожих країн.

Відстоюючи свою позицію, О. Гогун згадує про десятки тисяч перебіжчиків із Червоної армії (в 1942 році – 79 779 чоловік, в 1943 – 26 108 чоловік, а в 1944 – 9 207 чоловік), найвищу міру покарання, яка застосовувалася військовими трибуналами за знайдену ворожу листівку, понад 1 млн. радянських колабораціоністів, а також вступ представників європейських народів у легіони СС.

При цьому автор припускається явної неточності, стверджуючи, що за знайдену ворожу листівку «військові трибунали (зрозуміло, не тільки через випадки з екземплярами ворожої пропаганди) винесли 167 000 смертних вироків». Переконливою є точка зору історика А. Гехта на даний аргумент як на «прийом наведення грізної цифри» через відсутність розмежування серед людей, які були засуджені до розстрілу з тих чи інших причин (приміром, за мародерство, за боягузтво, а зокрема і за знайдену ворожу листівку). Автором необґрунтовано стверджується, що представники європейських народів вступали до військ СС під впливом пропаганди нацистської Німеччини. Нацистський рух був поширений у Європі (Нідерланди, Данія, Албанія, Румунія) ще до початку Другої світової війни і
вступ його прихильників до легіонів СС міг бути зумовлений боротьбою за спільні ідеї.

Тим не менше, в цілому наведені факти (про перебіжчиків іколабораціоністів) переконують у тому, що нацистська пропаганда стосовно ворожих країн була дійсно успішною. У цьому зв’язку зрозуміло, чому автор услід за Р. Герцштейном називає її «війною, яку виграв Гітлер». Глава «Єврейський світ і царство Ангроманьї» присвячена опису головних векторів «чорного PR Адольфа Гітлера» – антисемітського та антирадянського. Доцільно взяти до уваги, що з точки зору О. Гогуна, ці
вектори доволі щільно перепліталися, оскільки міністр народної освіти та пропаганди Й. Геббельс у промові про тотальну війну назвав євреїв «цементом ворожої коаліції», що зокрема стоїть за спиною більшовиків у Москві. Автор вважає, що в нацистській пропаганді, спрямованій проти Радянського Союзу, на відміну від США та Великої Британії, не було відтінків кольорів. На його думку, нацисти демонізували свого головного супротивника, розповсюджуючи уявлення про СРСР мало не як про царство Ангроманьї, або царство темряви.

Насамкінець шельмування комуністів стало щитом, який дозволяв нацистам позбутися будь-яких конкурентів на шляху до влади, будь то ліберали, консерватори чи націоналісти, – всі вони підпадали під визначення пособників. Загалом у главі виділяються складники нацистської пропаганди, спрямованої на широкі маси, що може становити інтерес для істориків, науковців у галузі соціальних комунікацій тощо. У главі «Спокуса антикомунізму і політтехнології Третього Рейху» розглядаються принципи нацистської пропаганди та публікація російського емігранта архімандрита Іоанна Шаховського в газеті «Нове слово» як приклад її ефективності. Навряд чи можна погодитися з думкою автора.

По- перше, недоречно розглядати антикомунізм представників духовенства суто як результат зовнішнього впливу. Загальновідомо, що їхня непримиреннапозиція витікає з проголошених В. І. Леніним принципів атеїзму, а також зі знищення храмів і монастирів, арештів і переслідувань державними органами впродовж 1920-1930-х років.По-друге, необачно висувати твердження про ефективність німецької пропаганди стосовно іноземних громадян, аргументуючи це єдиним
прикладом.  По-третє, є підстави дорікати автору в непослідовності. Впевнена в тому, що теорія має передувати аргументам, а не навпаки. Свої висновки О. Гогун не підтверджує фактами. Крім того, складається враження, що автор намагається підігнати під прокрустове ложе власної концепції будь-яку зачіпку. Загалом викладені О. Гогуном принципи пропаганди та закони тенденційної публіцистики стануть у пригоді дослідникам інформаційної війни та слугуватимуть підспір’ям для
медіакритиків.
Засобам, які застосовувала націонал-соціалістична партія проти німецького народу, присвячена глава «Мозкопральня для своїх». Побіжно в ній наводиться думка психолога Е. Фрома щодо внутрішніх садистських мотивів фюрера, які просочувалися крізь декларовану раціоналізацію панування над іншими народами.

Чи не найбільш пізнавальною та інформаційно насиченою є глава «Державні механізми вдовблювання ідей», де розглядається структура нацистської пропагандистської машини в Німеччини. Звідси дізнаємося, що під контролем департаментів Міністерства народної освіти та пропаганди опинилися не тільки преса та радіомовлення, а й театр, кінематограф, живопис та музика. Згідно даних О. Гогуна, «за весь час правління нацистів кількість газет в Німеччині скоротилося вп’ятеро». Знання цих фактів для сучасних журналістів є своєрідним щепленням від коричневої чуми й застереженням від повторення помилок минулого.

У главі «Новації і протиріччя військової та окупаційної пропаганди» робиться спроба розмежувати ці поняття, але не зіставляються їх функції. У контексті новацій О. Гогун розглядає «війська пропаганди», що виникли у Вермахті, як безпрецедентне явище в історії військової пропаганди. Говорячи про суперечності, автор відзначає, що на території СРСР обробку населення здійснювали Вермахт, СС, Міністерство народної освіти та пропаганди, Міністерство окупованих східних територій
та багато інших відомств. На його думку, незважаючи на величезні людські Нацистський тижневик «Штурмовик» ресурси, кинуті на задурювання населення окупованих областей, хитромудрість нацистів часто грала проти них самих, створюючи плутанину в компетенціях відомств, які заважали роботі одне одного. Дослідник побіжно торкається питання окупаційної преси, однак, на жаль, нехтує фактичними та статистичними даними із цього приводу.

Глави «На крутих поворотах миру і війни» і «Від “стада дегенератів” до “фанатичних орд”» цікаві відображенням образу Радянського Союзу та Червоної армії в загальній лінії нацистської пропаганди та трансформації цього образу під впливом німецько- радянського пакту про ненапад (від 23 серпня 1939 року) і перелому, який намітився у війні після Сталінградської битви (1942-1943 роки). Автор береться виділяти етапи трансформації образу СРСР та радянського солдата, але робить це непослідовно. Перший етап визначається як «період боротьби» до захоплення влади нацистами 1933 року, коли Радянський Союз поставав червоною чумою, яка загрожує знищити європейську цивілізацію. Другий – як «період соціалістичного будівництва» протягом 1933-1939 років, коли СРСР набув статусу ворога Німеччини і зображувався як держава недолюдей. І наступний, судячи з усього, період після 1939 року (бо автор не доводить свою періодизацію до логічного завершення), коли пакт про ненапад змусив нацистських пропагандистів розцінювати СРСР як східного союзника. Далі – маємо розрізнені непослідовні дані щодо образу радянської держави, а також дещо ясніше уявлення про образ червоноармійця, необґрунтовано розкидане сторінками двох глав. Імовірно, варто було б запропонувати дві різні
періодизації – для СРСР і для радянського солдата, приділивши кожній із них своє місце. У цілому можна прослідкувати, як із так званих “пасивних дегенератів” червоноармійці в нацистському кривому дзеркалі перетворилися на непримиренних ворогів, або ж, за виразом А. Розенберга, на “новітній тип диких орд”.

Решта чотири розділи книги  присвячені історичним джерелам – довоєнним документам, репрезентованим уривками з автобіографії фюрера
та промовами нацистських лідерів, урядовому листуванню у зв’язку з оголошенням війни 22 червня 1941 року, антирадянській агітаційній літературі, яка видавалася під час війни, та агітаційним матеріалам про Третій Рейх. Ці історичні документи, швидше за все, мали переконати читача у справедливості викладеної вище авторської думки. Оприлюднені першоджерела є благодатним ґрунтом для досліджень істориків, науковців у галузі соціальних комунікацій, а також для опрацювання журналістами, які пишуть аналітико-публіцистичні матеріали про Другу світову війну, сучасні пропагандистські кампанії та інформаційні війни. Таким чином, книга неординарна у двох аспектах: по-перше, завдяки публікації історичних джерел, більшість із яких оприлюднена вперше після 1945 року, по-друге, завдяки відображенню динаміки розвитку образу ворога в нацистській пропаганді протягом війни. Проте автору можна дорікати в непослідовності викладу власної концепції та неповноті представлення фактів та статистичних даних.

У книзі використовуються настільки розлогі цитати із нацистських документів, читач так довго чує соло нацистського голосу, що мимоволі починає себе з ним ідентифікувати. І це, безумовно, недбалість автора. Доречними були б вступні глави до кожного з розділів книги, щоб читач міг зіставити солодку отруту нацистської пропаганди зі звірствами, які вчинили нацисти на наших землях. Натомість дослідник залишає часом непідготовленого читача з нацистською пропагандою наодинці. Ураховуючи те, що історик А. Б. Гехт називає книгу хрестоматією, зауваження до хрестоматії є доволі серйозними. Упорядник має володіти професійною підготовкою та фундаментальними знаннями зі своєї наукової галузі.

Богдана Кужильна, студентка 2 курсу магістратури відділення
журналістики, в межах курсу «Нові та альтернативні медіа»