Відзив офіційного опонента
на дисертацію Куцевол Ольги Вікторівни
«Творчість Юрія Шовкопляса і соцреалістичний канон в українській літературі 30–60-х рр. ХХ століття» на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук із спеціальності 10.01.01 – українська література
Двадцять років тому, коли впали перешкоди для дослідження літератури розстріляного Ренесансу та діаспори, наукові сили українського літературознавства були спрямовані на вивчення творчості тих письменників, які вперше проривалися в материкову Україну після тривалого замовчування: І. Багряного, М. Хвильового, Б. Антоненка-Давидовича, Є. Маланюка, У. Самчука, І. Костецького, Н. Королевої, І. Чолгана, В. Барки та ін. Тоді здавалося: література соціалістичного реалізму ніколи не повернеться до кола гуманітарних наукових зацікавлень. І лише окремі далекоглядні вчені мудро зауважували: пройде десять –– двадцять років і літературу тоталітарної доби будуть досліджувати так само, як і будь-якої іншої. Цей процес ми й спостерігаємо зараз.
В останнє десятиліття (власне, навіть п’ятиріччя) значно посилився інтерес до соціалістичного реалізму, радянської літератури. Приходить усвідомлення, що, попри ідеологічну заангажованість і причетність до маніпулятивних технологій, радянська література мала величезну читацьку аудиторію, колосальний вплив на читача, а відтак хоча б з огляду на це її було б необачно ігнорувати. Зрештою, справа навіть не в предметі дослідження, а в його методології. Зорієнтовані на оптику об’єктивності наукові дослідження мусять опановувати будь-який предмет.
Соціалістичний реалізм досі вивчався переважно в теоретичному аспекті, створювалася теоретична модель цього творчого методу, вивчалися технології творення масової радянської літератури. Значно менше говорилося про соціалістичний реалізм в історико-літературному аспекті. Тимчасом дослідження його найвидатніших представників, найважливіших процесів і репрезентативних явищ висунулося в число найважливіших завдань філологічної науки.
Тут саме час сказати про школу професора Івана Маслова, спрямовану на осмислення харківського внеску у всеукраїнські духовні надбання, на дослідження творчості тих авторів, які ідентифікуються як харків’яни, але без яких неможливо уявити українську цілісну духовну культуру. До числа таких письменників. безперечно, належить і Юрій Шовкопляс. Попри виразну не регіональну, а всеукраїнську значимість, його творчий доробок ніколи не ставав предметом окремого наукового дослідження. Актуальність теми дисертаційного дослідження Ольги Куцевол полягає в тому, що це перше в історії української літератури окреме комплексне дослідження творчості видатного українського письменника ХХ століття Юрія Шовкопляса, здійснене на тлі доби і в контексті художніх пошуків його сучасників.
Можна вважати, що в дисертації два історіографічні розділи: перший –– присвячений рецепції в літературній критиці та історії літератури творчості Ю. Шовкопляса і другий –– канонові соцреалізму.
Перший відзначається особливою сумлінністю й вичерпністю. Навряд чи можна знайти якусь працю, істотну і неістотну для розуміння творчості Ю. Шовкопляса, яку б не врахувала авторка роботи. Вона старанно працювала з журналістикою й літературною критикою, а потім так само й з історико-літературними працями. Унаслідок цього до її огляду увійшли й окремі рецензії й статті, але й книжки, де його ім’я згадане лише побіжно. З усього цього матеріалу виникає враження про недооцінку творчих надбань Ю. Шовкопляса, який, поза всяким сумнівом, був талановитим письменником (і журналістом), старанно підходив до літературної творчості ще на початковому етапі роботи над твором –– збирання матеріалу, розробки сюжету, розбудови художнього конфлікту, репрезентованого в характерах, колоритних людських образах.
Безумовно, для письменника жити в суспільстві і бути вільним від суспільства неможливо. Ю. Шовкопляс був дитиною своєї епохи, цілковито належав їй, тому його талановиті твори виконані в межах естетичного канону його епохи і його країни. Логіка дослідження вела авторку до репрезентації методу соціалістичного реалізму як канону, якому мав підлягати кожний твір радянської літератури. У цьому розділі багато посилань, авторка (зрештою, як і належить у кандидатській дисертації, яка є перепусткою в науку) суворо дотримується принципу –– кожне своє припущення перевіряти посиланнями на ваговиті авторитети.
Тут варто поділитися певними міркуваннями з приводу піднятих питань, розпочинаючи наукову дискусію, яка має бути невід’ємним складником захисту дисертації.
Ольга Куцевол використовує поняття методу як цілком нормативне. Тимчасом до появи самого соцреалізму цього поняття в теорії літературі не існувало. Без нього легко обходилися, використовуючи на позначення епохальних літературних явищ поняття літературного напрямку, стилю. Тому й кілька цитованих нею авторів «зриваються» в термінологічний релятивізм і називають і соцреалізм не методом, а стилем. Думаю, що ці термінологічні колізії заслуговували на репрезентацію при викладі цієї теми.
Для себе я давно встановив таке розрізнення –– позначати поняттям «стиль» те, що самостійно виникає в літературному процесі й що наука узагальнює на рівні індукції; а ті нормативні вимоги, що створюються поза літературним процесом і нав’язуються йому шляхом дедуктивного запровадження, називати поняттям «метод». В історії літературного розвитку людства таких епізодів було два: класицизм і соціалістичний реалізм. О. Куцевол не пропустила цього зіставлення, яке промайнуло в кількох авторів і надала йому програмового значення, що свідчить про її професійну теоретичну чутливість.
Для корисності справи, мені здається, що варто розрізняти дослідження, написані в радянську добу (до 1991 року) і в період незалежності. Це дві різні естетичні епохи. У тексті здобувачка апелює до авторів, які працювали в обох епохах (Д. Наливайко, М. Жулинський). Не можна ставити знак рівності між М. Жулинським 1974 року (автором монографії «Пафос життєствердження. Про історичний оптимізм радянської літератури») і М. Жулинським 2010 року (автором розвідки «Соціалістичний реалізм –– творчий метод чи ідеологічний інструмент?»). Інакше авторці все одно доводиться робити поправки, як те бачимо на с. 43, де йдеться про Д. Наливайка.
При читані цього розділу в певний момент мене почала муляти відсутність у ньому витлумачення такого явища, як «теорія безконфліктності». Але О. Куцевол знову виявилася на висоті –– «теорія безконфліктності» з’явилася в її репрезентації соціалістичного реалізму. Вона витлумачила її цілком слушно як природний результат насильницького запровадження в літературу канону соціалістичного реалізму. Мені здається, що наступний етап розвитку цього методу якось втрачається в наукових студіях. Зрозумівши, що соціалістичний реалізм –– це рух у глухий кут, сама ж соціалістична естетика розпочала розширення поняття цього творчого методу. З’явилися праці, наприклад, академіка-славіста Дмітрія Маркова «Генезис соціалістичного реалізму» (1970), «Проблеми теорії соціалістичного реалізму» (1978), де стверджувалося, що соціалістичному реалізмові не чужі романтичні й навіть умовні форми відображення життя. Іншими словами, двері відчинялися: хай буде все, аби лише воно відзначалося вірнопідданством щодо комуністичної партійності. Але ніщо не могло врятувати середовище, позбавлене свободи творчості.
О. Куцевол склала повний перелік типологічних ознак соціалістичного реалізму. Не буду їх перелічувати, оскільки вони відомі й будуть названі в її доповіді. Та й й власне я до цього переліку нічого істотного додати не зможу. Підсумовуючи розмову на цю тему, варто наголосити, що дисертантка напрацювала в цій частині роботи той теоретичний інструментарій, яким вона користується в наступних розділах при дослідженні творчості Ю. Шовкопляса.
Те, що радянська література не вся покривається поняттям соціалістичного реалізму, свідчить розгляд історичного шляху української радянської прози в 1930-х–1960-х роках. З посиланням на новітні українські й зарубіжні праці, авторка показала тут формування канону соціалістичного реалізму. Якщо головний дискурс попереднього розділу розв’язувався в межах категорій теорії, то тут на авансцену вийшла історія. Відзначу щонайменше дві риси, притаманні її концепції. По-перше, вона встановила неоднорідність соціалістичного реалізму, який виглядав інакшим в кожне десятиліття в залежності від модифікацій зовнішніх, позалітературних чинників. По-друге, здобувачка амбівалентно прагне побачити літературний процес. Було б очікувано негативно сприйняти літературу на службі тоталітаризму. Але наша авторка побачила й розширення жанрових і тематичних обріїв літератури, і збагачення літературної мови. З розумінням сприймається думка про те, що ця література мала масового читача й дослідник не має права її ігнорувати (с. 83).
Щодо перебігу самого сюжету, то відзначу таке: дещо невмотивовано й тому несподівано вмонтовані романи «Лейтенанти» О. Копиленка, «Хазяїни» С. Скляренка, «Золототисячник» І. Рябокляча між розглядом літератури 1930-х років, тоді як вони належать до повоєнного часу й взірцево репрезентують «теорію безконфліктності» (с. 80). Так само в абзаці про жанрові різновиди прози періоду Великої Вітчизняної війни як приклади автобіографічних повістей названі «На калиновім мості» П. Панча, «Моя Минківка» В. Минка, а потім і «Гуси-лебеді летять» та «Щедрий вечір» М. Стельмаха –– твори значно пізнішого часу (с. 86).
Проте не самий канон –– герой Ольги Куцевол, але й деканонізація. На межі 1950-х–1960-х років почався повільний, з перервами, але неухильний процес розпаду тоталітарної культури (с. 91). Доповнимо картину авторки двома спостереженнями.
Перше: руйнування канону соціалістичного реалізму відбувалося в такому явищі, як родинно-побутовий роман, репрезентований творами «Його сім’я» (1956), «Ідол» (1961) А. Дімарова, «За ширмою» (1957) Б. Антоненка-Давидовича. У таких творах не було місця революційному розвиткові, люди кохалися, страждали й сміялися, ростили дітей. Це був прямий і безпосередній виклик канону.
Друге міркування. Руйнуванню канону сприяла «химерна» проза, яка так само (і цього не можна забувати) виникла наприкінці 1950-х років, адже започатковано цей виключно український феномен романом харків’янина О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця» (1958). У російській літературі місію руйнування соцреалістичного канону виконала «деревенская проза», бурхливий розвиток якої так само розпочався під час «Відлиги». Канон розлізався по швах, саморуйнувався, бо суперечив творчості, яка неможлива без свободи, і загрожував перетворити творчість на ремісництво.
У цьому контексті з певною недовірою сприймаються твердження про те, що «мистецтво соціалістичного реалізму остаточно не зникло, воно надає певного забарвлення художній практиці сьогодення. (…) Сучасна українська проза досі перебуває в площині осмислення ідеологем радянського минулого» (с. 101). Якщо авторка має на увазі, що «радянське минуле зображується в багаточисельних художніх текстах сьогодення» (с. 101), то це зовсім не означає, що це зображення забарвлене впливами соцреалізму. Якщо взяти до уваги романи двох значних харківських прозаїків –– Петра Василенка й Михайла Олефіренка –– про українське село радянської доби, то цілком однозначно не зможемо віднести їх до соціалістичного реалізму, хоча тут відображено й партійне керівництво життям, і самовіддану працю трудящих, творам властива народність, хоча й у питомому значенні цього поняття, а не ідеологічно спекулятивному. (Принагідно зауважимо, що, на наш погляд, ці автори так само заслуговують на кандидатські дисертації). Про радянську добу «Чорний Ворон» В. Шкляра, але хто наважиться говорити реалізацію в цьому романі канону соціалістичного реалізму?
На широкому тлі розвитку радянської літератури розглядається роман «Інженери» Ю. Шовкопляса. О. Куцевол пунктирно, але достатньо переконливо розкрила історію написання твору, який перероблявся упродовж п’ятьох видань: 700 сторінок скорочувалися до 300, потім розросталися до 400. Письменник намагався врахувати слушні критичні зауваження, сам старанно обдумував концепцію роману.
За часом він включився в створення виробничого роману вже тоді, коли канон був закладений, відбувся як естетичне явище. Схоже на те, що Ю. Шовкопляс свідомо очікував; він прагнув, спираючись на свій талант, у межах канону дати свіжий, оригінальний твір, який би зміг подолати обмеженість публіцистичною злободенністю і прорватися до майбутнього.
Важливо підкреслити таке спостереження дисертантки: написанню роману передувала бурхлива нарисова творчість. І не тільки в Ю. Шовкопляса. Тільки недостатність вивчення історії журналістики цього часу залишає в затінку той факт, що друга половина 1920-х –– початок 1930-х років –– це час вибуху нарису, виробничого, подорожнього, портретного. Але десь на початку 1930-х років ця річка вужчає, перетворюється на струмочок, а від 1935 року зовсім зникає. Натомість народжується виробничий роман, зусилля письменників перетікають у цей жанр.
О. Куцевол розглянула роман «Інженери» всебічно; вона показала його героїв і сюжетні лінії крізь площину канону соціалістичного реалізму. Разом з тим наголосила на невластивому для виробничої прози психологізмі, використанні прийомів спогадів, внутрішніх монологів, увазі до деталей. Автор відсунув на другий план роль комуністичної партії (с. 120), а перевів ідею партійного керівництва в план загальнолюдських стосунків. Письменник не обійшов тему шкідництва, але залишив її на периферії, перемістивши конфлікт у площину характерів, змагання різних досвідів, поглядів на технічні можливості заводу. Звідси навіть висновок: письменник «у художньому змалюванні характерів залишився вірним життєвій правді» (с. 105). Відтак, навіть у межах канону Ю. Шовкопляс створив читабельний твір, який відзначався перевагами, що й дозволило йому витримати порівняно багато перевидань і знайти свого читача.
Роман «Інженери» висунутий у препозицію як найбільш виразний твір соціалістичного реалізму, що вийшов з-під пера Ю. Шовкопляса. Наступні два розділи розгляду його творчості –– це зібрані в один параграф оповідання й повісті та розглянутий окремо роман «Людина живе двічі». З таким розвитком сюжету можна посперечатися. Він скидається певним чином на наукову інверсію. Усе ж таки романові «Інженери» передували оповідання й повісті, у яких відбувався «розгін» таланту Ю. Шовкопляса. Разом з тим не можна заперечувати й такого факту: деякі творчі явища настільки бувають незручні для втискування їх у рамки типології чи періодизації, що ці розумові операції призводять до неминучих втрат і спрощення багатства літературного процесу. Якщо параграф про оповідання й повісті винести в препозицію, то тоді б роман «Інженери» залишився позаду низки творів, написаних після нього. Таким чином, і в сюжеті здобувачки була своя логіка.
У параграфі про оповідання й повісті застосований хронологічний підхід (або заявлений у вступі принцип історизму). Здобувачка послідовно розглянула всі твори Ю. Шовкопляса, дала їм відповідну оцінку з погляду реалізації в них методу соціалістичного реалізму. На щастя, більш-менш сміливо можна сказати, що в Ю. Шовкопляса немає прохідних творів. Його літературний талант був настільки потужним, що слабких творів він не писав, а відтак навіть ті з них, що виразно позначені як соціальні замовлення виконувалися ним у певному сенсі віртуозно, підносилися на рівень творчості, а не ремесла, містили в собі художні знахідки у вигляді пейзажних чи портретних деталей, сюжетних поворотів, майстерності характеротворення, мовленнєвих характеристик. Нічого істотного не пройшло повз увагу О. Куцевол. Користуючись методом цілісного аналізу літературного тексту, вона здійснила переконливу інтерпретацію творчої спадщини Ю. Шовкопляса.
Оповідання «Геній» і «Професор», написані тоді, коли письменникові було 25–26 років, засвідчили той факт, що в біографії цього письменника не було учнівського періоду; він відразу розпочав як сформований автор. Уже ці твори звертали на себе увагу сміливістю у виборі тематики, глибиною зображення внутрішнього світу героїв, психологічно вмотивованих вчинків персонажів. Певною мірою можна говорити, що його не втягнула в себе «теорія безконфліктності»; він умів мовчати тоді, коли не був упевнений, що видасть у світ повноцінний художній твір, тому й написав відносно небагато. Але практично всі його твори залишаються цікавими й сьогодні, якщо й не з погляду правди життя, то з погляду того, як це життя могло бути відображене в системі цінностей так званої «соціалістичної естетики».
Цей нахил до глибини відображення життя, пошуку в ньому найскладніших ситуацій і конфліктів стали йому в пригоді під час написання його архітвору –– роману «Людина живе двічі». Авторка виклала історію його написання, показала автобіографічні підстави зацікавлення письменника медичною проблематикою, пошук прототипів роману, який письменник розпочав з 1943 року, від часу перебування в Харківському інституті загальної та невідкладної хірургії. Разом з тим в аналізі О. Куцевол вдалося піднести цей роман на висоту філософського розуміння, надати йому значення, яке «вириває» його з ужитково-прагматичного виміру й підносить до рівня вічності.
Авторка демонструє не лише глибоке знання написаних рецензій і статей про цей роман, але й самостійні вміння аналізувати конфлікти й характери, поетику характеротворення й психологізму, визначатися з провідними ідеями. Низка цікавих спостережень приводить її до висновку про те, що з трьох провідних героїв роману –– Шостенко, Друзь і Черемашко –– найважливішу роль для формування концепції твору відіграє саме Сергій Друзь як людина нового типу постсталінської доби.
Роман «Людина живе двічі» наштовхує на ще один висновок. Соцреалістичний канон руйнували не тільки твори родинно-побутової прози, які не містили ніякого зображення життя в його революційному розвитку, і не тільки «химерна проза», яка в певному сенсі життєподібним реалізмом не була. Канон руйнували із середини твори типу роману «Людина живе двічі» своїм глибинним налаштуванням на загальнолюдський рівень репрезентації життя. Психологізм таких творів, подання життя в реальних конфліктах і колізіях, виписування героїв не як функціональних персонажів, а як характерів у психологічній вірогідності й достовірності –– усе це торувало літературі шлях до правди, несумісної із сконструйованими в партійних комітетах схемами. Так, конфлікти й колізії мали здебільшого ідеологічне забарвлення, але це також відповідало життєвій правді того часу, коли величезній масі радянських людей ще не був остаточно ясний утопічний характер мрій про «світле майбутнє», а обіцяний через двадцять років комунізм здавався реально досяжним.
Організованість О. Куцевол як дослідника виявилася в тому, що вона розгляд кожного твору завершує хоча б невеличкими висновками, а загальні висновки за пунктами репрезентують усі здобутки роботи. Усе це підтверджує високий рівень запропонованого до захисту дослідження.
Зауважень до оформлення роботи немає.
Основні результати дисертації викладені у восьми наукових працях здобувачки, п’ять з яких опубліковані у фахових виданнях.
Автореферат ідентичний змісту дисертації і відбиває її основні положення.
Дисертація Ольги Вікторівни Куцевол «Творчість Юрія Шовкопляса і соцреалістичний канон в українській літературі 30-х – 60-х років ХХ століття» відповідає всім вимогам Департаменту Атестації кадрів Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України до кандидатських дисертацій, а її автор заслуговує присудження наукового ступеня кандидата філологічних наук із спеціальності 10.01.01 – українська література.
30 вересня 2012 року
І. Л. Михайлин,
доктор філологічних наук, професор
кафедри журналістики Харківського
національного університету імені В. Н. Каразіна.