Відгук на автореферат дисертації Борця Андрія Анатолійовича

Відгук

на автореферат дисертації Борця Андрія Анатолійовича «Публіцистика Петра Стебницького: проблема держави та нації» на здобуття наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій за спеціальністю 27.00.04 – теорія та історія журналістики (Київ, 2012, 20 с.)

Українська журналістика початку ХХ століття –– унікальне й поза всяким сумнівом видатне духовне явище, яке потребує пильної уваги до себе й усебічного вивчення. Цей час дав українському народові плеяду видатних діячів, які починали як журналісти й публіцисти, а потім, під час Української національно-визвольної революції 1917–1923 років, ставали політичними й державними діячами. Це –– М. Грушевський, С. Петлюра, Д. Донцов, С. Єфремов, О. Саліковський, М. Славінський, М. Міхновський та багато інших. Про журналістську діяльність кожного з них можна написати не одну дисертацію й монографію. Почесне місце в цьому ряду належить Петру Стебницькому –– невтомному діячеві на ниві української журналістики. Його творчість тривала понад тридцять років. Він настільки помітна постать в українському житті цього періоду, що вивчення його життя, діяльності й творчості вже розпочалося, але ініціативу тут виявили передусім історики суспільно-політичного життя. Для істориків журналістики залишається робота з текстами П. Стебницького, з’ясування їх змістових особливостей та поетики, визначення природи аргументації, жанрової специфіки, функціонального призначення. Актуальність дисертаційного дослідження А. Борця полягає в тому, що це перша праця, присвячена публіцистиці П. Стебницького.

Обравши публіцистику цього автора за об’єкт, автор зосередив свою увагу на такому предметі, як проблеми держави та нації. Поза всяким сумнівом, не лише для П. Стебницького, а й для всієї української журналістики цього часу, це був зміст діяльності.

Визначення об’єкта й предмета зумовило обрання методології дослідження. Автор намагається тримати в полі зору всю творчість П. Стебницького й створити його журналістський портрет під кутом зору висвітлення все ж його провідної проблематики. Тут значна увага приділена висвітленню політичного та культурного контексту, головну ж роль відіграє критичний дискурс-аналіз, у межах якого визначено й проаналізовано базові концепти публіцистики П. Стебницького. Разом з тим, як дає це відчути автореферат, у дисертації належна увага приділена й конкретним публіцистичним творам, які розглядаються текстуально.

А. Борець скромно окреслив значення своєї роботи як такої, фактичні матеріали й висновки якої можуть бути використані в розробці програми нормативної дисципліни «Історія української журналістики». На наш погляд, не тільки в розробці програми, а й у написанні самої історії, адже вона повинна передбачати й портрети найвидатніших журналістів з докладним аналізом їх творчості. Не менш значущим завданням для історії журналістики є й створення історії української публіцистики. Ми, на жаль, перебуваємо ще на далеких підступах до розв’язання цього завдання. Але дисертація А. Борця наближає нас до цього.

Дисертація творча, самостійна, переконлива в цілому, але, як і кожна гуманітарна робота, спонукає в окремих місцях до дискусії з автором. Наприклад, використання дискурсивної методології автор виправдовує такими міркуваннями: «Панування росіян спиралося на дискурсивні засоби так само, як панування англійців над Індією чи Єгиптом» (с. 7). Насправді ж панування ніколи не спирається на дискурсивні засоби, а лише на багнети, а виправдовується дискурсивними засобами. Некоректним мені здається зіставлення стосунків України з Росією, з одного боку, і Великої Британії з Індією чи Єгиптом. Зрештою, автор і сам приділив достатньо уваги з’ясуванню особливостей колоніального статусу України в Російській імперії.

Не можу погодитися з формулою заголовка другого розділу «Політична публіцистика Петра Стебницького: поєднання національного та імперського дискурсів». Наскільки я розумію логіку П. Стебницького, то його головна проблема полягала не в поєднанні національного та імперського дискурсів, а в тому, чи слід українцям боротися за автономію (а потім –– незалежність), чи слід боротися за демократичні перетворення в Росії, сподіваючись, що демократична Росія розв’яже добровільно для українців національне питання. Динамікою осмислення цієї колізії пояснюється рух П. Стебницького від концептів «федералізму» й «автономії» до «державності» й «самостійності». У дисертації ця зміна віднесена до часу після 1917 року й пояснена процесами українського державотворення в цей час. Мої знання журналістики цього періоду дають дещо іншу картину: українські публіцисти початку ХХ століття перебували в стані безкінечного пошуку діалогу з російською ліберальною пресою, але наслідки цього пошуку були цілком марними, іншими словами, відсутніми. Російська прогресивна преса дружно ігнорувала українські потреби, займаючи імперську позицію в національному питанні. Кульмінацією тут стала відома стаття П. Струве в «Русском богатстве» (журнал редагував, живучи в Полтаві, В. Короленко) про український партикуляризм. Тому, на мій погляд, не варто говорити про поєднання двох взаємовиключних дискурсів у публіцистиці П. Стебницького.

Подам ремарку й до періодизації діяльності П. Стебницького, яку А. Борець запозичив у С. Єкельчика. Насправді ж це періодизація ідентичності, а не публіцистичної творчості. На мій погляд, не можна як одне ціле розглядати творчість 1906–1916 і 1917–1923 років. Це два періоди. На поверхні лежить те, чим вони відрізняються. Перший проходить в Російській імперії, під тиском цензури. Другий –– в умовах будівництва Української держави й свободи слова.

У цілому ж я високо оцінюю рівень дослідження А. Борця. Воно гідно репрезентує видатного українського публіциста початку ХХ століття П. Стебницького з погляду його провідної проблематики. Це дозволяє говорити про те, що Андрій Анатолійович Борець створив актуальну, потрібну працю, яка є вагомим внеском у науку, а відтак її автор заслуговує на надання йому наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій за спеціальністю 27.00.04 –– теорія та історія журналістики.

 

8 жовтня 2012 р.

І. Л. Михайлин,

доктор філологічних наук професор,

кафедри журналістики Харківського

національного університету імені В. Н. Каразіна.