Про мою англомовну магістратуру з журналістики у Вроцлавському університеті

22.11.2017, Переглядів: 114

Головне, що треба розуміти, якщо хочеться порівняти навчання на одній і тій же спеціальності та на подібному факультеті в різних ВНЗ різних країн, – те, що це дуже схожі й дуже різні речі водночас. Дуже багато рівнів повинні бути проаналізовані для того, щоб сказати об’єктивно, хто виграє, а хто програє, і усі вони включають у себе незліченну кількість факторів. Тож я хоча б спробую назвати ті аспекти, які мають значення для загального і трошки детальнішого розуміння ситуації.

Хочу одразу зауважити, що моє навчання в польському університеті проходить англійською мовою, тому для мене існують – як перепони та переваги – декілька факторів, про які й не подумають наші студенти, які навчаються польською.

Почати хочеться з очевидного – мова. Як-не-як, навіть для тих, хто в Україні в побутових ситуаціях розмовляє російською, рідна мова у стінах університету зрозуміла, і не має жодних мовних перешкод, що заважали б дізнатися потрібну інформацію щодо розкладу, викладачів, документів. У випадку ж іноземця, який приїхав навчатися на «Журналістиці та Соціальних комунікаціях» у Вроцлаві, може статися реальна криза.

Так, більшість викладачів бездоганно чи хоча б на дуже й дуже гідному рівні знають англійську, і тут проблем не виникає. Але кожен студент у певний момент стикається з потребою оформити довідку, чи забрати студентський, чи уточнити реквізити для оплати гуртожитку. І тут починаються проблеми. В адміністративному складі працівників переважна більшість не володіє або ж не хоче спілкуватися з іноземцями іншою мовою, окрім польської. Чесно кажучи, це страшенно дивує і дратує, особливо спершу, оскільки досить важко знаходити вихід у таких ситуаціях. Я особисто бачила, як дівчина з Німеччини плакала під секретаріатом Інституту журналістики, бо не могла вирішити проблеми з розкладом. Нам, українцям, набагато легше, бо мови схожі (частина слів – спільні), і при належних зусиллях ми легко польську вчимо. Іншим не так.

Якщо забути про цей фактор (бо, швидше за все, в багатьох українських університетах у деканатах теж не розмовляють англійською), важливою відмінністю є технічний аспект. З очевидного – в кожному класі є проектор. Без винятків. Оскільки сама система викладання передбачає регулярне використання слайдів або викладачем, або студентами. І особисто я була лише в одному кабінеті, де не було такого обладнання, – але там був на той час ремонт, і проектор просто принесли з іншого приміщення. В Інституті журналістики Вроцлавського університету, який наразі розташований у Інституті інформатики, дуже багато комп’ютерів. Звичайно, це завдяки потребам головної профільної кафедри, але ж ми вільно можемо ними користуватися. А що набагато важливіше – в інституті є свої радіо- та телестудія, у яких на практичних заняттях працюють студенти. У класі радіомайстерні ми спочатку просто тренувалися вести частинку ефіру, а потім створювали власні авторські радіопрограми, які від початку й до кінця розробляли власноруч. Це досить-таки серйозна робота, і дуже цікава, особливо для тих, хто не мав жодного досвіду роботи на радіо.

Предмети та академічна база – окремий аспект, який здається мені дуже значущим. Коли почалися заняття у Вроцлавському університеті, я ніяк не могла відкинути думку, що все це вже знаю. Нам у першому семестрі поставили такі предмети, що стало зрозуміло – вони не розраховують, що в нас є журналістський досвід навчання або роботи. Досить такі базові речі пояснювали, ніби ми цього можемо не знати. Ще більшим сюрпризом для мене стало те, що деякі люди таки цього не знали. І, чесно кажучи, навіть за рік навчання розуміння журналістики в них не додалось. Але тут проблема не тільки в досить таки легкій програмі першого семестру, а й у тому, що багато студентів, які приїхали з дуже багатьох країн, отримували дипломи бакалавра з дуже різних напрямків. І лише поодинокі мої одногрупники мали стосунок до журналістики.

Тож відчувалось, що викладачі дуже радіють, чуючи, що я не тільки навчалася по спеціальності, а ще й маю досвід роботи. І, чесно кажучи, було беззаперечно приємно почути від одного з найкращих за весь викладачів рік фразу: «те, що Ви кажете у класі, належить до цих стін, належить до університету». Бо іноді дійсно звучали студентські фрази, в яких смислу було стільки ж, як у тезі «моя кішка вміє говорити», за словами того ж самого викладача. Очевидно, сама система, де можна міняти спеціальність при вступі на інший рівень навчання, має у собі такий недолік, що багато людей приходять з нульовою базою.

У другому семестрі, звичайно, стало досить таки важко, оскільки значна частина предметів була присвячена особливостям європейської та польської медіа-сфери і не тільки. Просто знати найбільші видання вже було замало. І це дуже цінний досвід для тих, хто хоче працювати в інтернаціональних медіа. Щодо самих предметів – якщо в ХНУ імені В. Н. Каразіна більшість предметів заснована на теорії власне журналістики, а ще є значна кількість філологічного компонента навчання, яку не оминути, то у Вроцлавському університеті багато уваги приділяється власне роботі медіа, тобто вивчення систем, методів комунікації, політиці та суспільним аспектам.

І, чесно кажучи, іноді мені здається, що у Харкові за бакалавріат нам дали досить сильну теоретичну базу для того, щоб без великих перешкод закрити декілька теоретичних предметів у магістратурі у Вроцлаві. Але ж, звичайно, були й ті предмети, до яких підготуватися заздалегідь було просто неможливо, і, чесно кажучи, вони були найкращими. Зовсім неочікувані теми захоплювали зненацька, наприклад, медійний простір Індонезії, або ж Інформаційний вплив міленіалів на журналістику. І це досить-таки цікаво, бо дуже помітно, що викладачі орієнтуються на найновіші тенденції або ж актуальні події у світі.

І головне, про що треба сказати, – навчання у Європі, і в Польщі зокрема, гарантує найширше інтернаціональне коло спілкування. По-перше, курсів, де журналістику можна вивчати англійською в неангломовних країнах, дуже й дуже мало. Тому багато хто приїхав із зовсім далеких країн, таких як Алжир, Велика Британія, Грузія, Китай, Іран, Індія, Іспанія, Німеччина, Туреччина, Франція. Для багатьох це єдине місце, де вони можуть дозволити собі навчання, для інших – чудова можливість подорожувати й побачити Європу. Величезна кількість європейських студентів їздить по програмах обміну, найчастіше це Erasmus+, і тому кожен семестр у мене половина групи кардинально змінювала свій етнічний та національний склад.

Іспанці, італійці, португальці, французи, литовці, латвійці, бельгійці – кого завгодно можете назвати, і я майже на 100% гарантую, що людина з такої країни сиділа зі мною на спільних предметах. Звичайно, у всіх різні наміри, і, на жаль, більшість із програми Ерасмусу приїжджають, аби «потусити» та поїздити по сусідніх країнах. А ще тому, що усім (крім українців) у Польщі дуже дешево. І вони насолоджуються семестром навчання-гуляння, бо тут їм дуже багато дозволено. Їхня відсутність на парах менш критична, ніж у студентів денного full-time. Найчастіше діє «правило двох пропусків» – саме стільки разів студент може не відвідати пари без того, щоб не виконувати додаткове завдання, або ж не отримувати нижчу оцінку за семестр. У випадку студентів за обміном це правило часто забувають.

Харківському університету, як і будь-якому ВНЗ, ще є над чим працювати і до чого прагнути. Але важливо при цьому не втратити ту значну теоретичну базу, яку отримує, іноді навіть через «не хочу», студент кафедри журналістики у Каразінському. Все ж це класична освіта, як-не-як, і це дається взнаки. А прогрес буде мати значення тоді, коли ми навчимося на помилках інших (таких як відсутність мовленнєвої англійської практики при позиціонуванні себе як європейської країни та залученні іноземних студентів у свої лави), і тоді, коли ми зможемо взяти досвід сильного практичного аспекту освіти з необхідним технологічним забезпеченням.

Єлизавета Перальта – студентка 6 курсу відділення журналістики





Друк цієї статті Друк цієї статті