- Кафедра журналістики - https://www.kafedrajourn.org.ua -

Ігор Михайлин. Вербальна мова науки і атрибутивне науковзнавство

Ігор Михайлин

Вербальна мова науки і атрибутивне науковзнавство

Про книжку Володимира Пащенка «Смислові обґрунтування змістових виправлень текстів. Атрибутивне наукознавство : моногр. (К., 2015)»

 

Мова для науки, зокрема вербальна мова, — це інструмент пізнання світу та викладу здобутих знань. Звичайно, хотілося б написати «головний інструмент». Але якщо ми скажемо «головний», то будемо мати на увазі, що є ще якісь другорядні інструменти, які існують поза мовою. Та їх немає. Мова — й інтелект ученого — це і є всі антропічні інструменти творення науки. Поза мовою науки не існує, світу не існує, якщо ми не можемо оприявнити його в слові, а відтак — нічого не існує. Наука — це мова, якою вона викладена; зокрема це вербальні тексти. Часто їх доповнюють змістові символи, формули, моделі та супроводжують (оздоблюють) зображальні елементи: світлини, схеми, графіки, креслення, мапи тощо. Але самі символи та зображальні елементи мало що повідомлять споживачеві наукових знань без змістово коректного вербального тексту.

Зараз модно говорити про мультимедіа, мультимедійні тексти, про наступ зображальної інформації на звичайну людину, потужні можливості інтернету. І мало хто розуміє, що саме інтернет вирвав людину з лещат телебачення (виключно зорового типу інформації) й повернув її до вербального тексту. Понад те: саме мультимедіа засвідчили всемогутність вербальної мови, без якої несила репрезентувати факт, явище, подію, пояснити їх зміст і значення. Наука в цьому контексті має особливий статус. Вона має місію — створювати нові знання. Тож стало цілком очевидним, що ці знання можуть бути отримані тільки за допомогою змістовного слова і передані для подальшого використання учням і суспільству так само за допомогою інформативної мови.

Під цим кутом зору заслуговують на всіляку підтримку і заохочення праці науковців з різноманітних галузей наук, спрямовані на оцінку, аналіз, поліпшення мови своєї науки та пошук загальних закономірностей розвитку мови науки, аж до закономірностей наукознавчих. Саме такою, наукознавчо обґрунтованою, є монографія доктора географічних наук професора Володимира Михайловича Пащенка, яка послужила підставою для цих нотаток.

Автор присвятив свою книжку нібито другорядному питанню, а саме: виправленню змістових помилок у наукових текстах. Та підзаголовок видання — «Атрибутивне наукознавство» — і наголос на виправленні помилок, не підконтрольних філологам, налаштовує сприймати цю працю в межах не простого літературного редагування, а такої його галузі як редагування наукових текстів. Це виключно складна галузь редакторської діяльності. Мова науки відзначається точністю, а разом з тим і складністю, термінологічною обтяженістю, мусить усувати будь-які двозначності, підтексти, уникати образності, лишатися в межах суворої логіки і неспотвореного сутнісного змісту.

Не так давно довелося саме в науці про літературне редагування зіткнутися з терміном помилкознавство. Я тільки досі не впевнений, що він набув статусу назви цілого наукового напрямку. Але за заголовком книжка В. М. Пащенка має дотичність саме до цієї молодої науки. Наука, як відомо, розвивається за законом дерева, яке розгалужується. От і маємо таку нову галузку — помилкознавство, — на якій з’явився новий пагін, скелетний, бо не довільно-ініціативний, а наукознавчо забезпечений, означений книжкою В. М. Пащенка. Розпочавши з розгляду помилок, автор далі запропонував розмову про сутність наукової мови та її внутрішньої структури.

За професором В. М. Пащенком, вербальна наукова мова становить переплетену єдність двох взаємодоповнюючих субмов. Нагадаємо: префікс «суб-» вживається на позначення розміщення під чимось, підпорядкованості. Субмова — це лексичні (та інші) засоби для обслуговування внутрішніх потреб певної галузі чи середовища.

Перша субмова така. Дослідник звернув увагу, що в кожній науці є субмова для опису реальних фактів, явищ і сутностей, які існують незалежно від людини. Це світ об’єктивної реальності і її матеріальних та ідеальних первинних змістів. У філософії під об’єктивною реальністю розуміється те, що існує поза свідомістю людини. Описувати цю об’єктивну реальність покликана, за професором В. М. Пащенком, «об’єктна — сутнісна вербальна наукова субмова». Їй не властиві означення, похідні від назв наук.

Друга субмова «присвячена предметам — системам знань і пізнань, дослідницькій та освітній інформації» (с. 7). Для неї запропонована назва — «предметна — знаннєва вербальна наукова субмова». Наскільки ми правильно зрозуміли логіку автора, то це мова не описів фактів і явищ, а мова їх досліджень та інтерпретацій, узагальнень, створення наукових концепцій і теорій. Цій субмові належать усі означення, похідні від назв наук. Самі змістові наповнення концепцій і теорій, відповідні сутностям об’єктів, мають бути висловлені першою субмовою.

Перша субмова служить емпіричному викладу даних, це мова для означення вихідних матеріалів дослідження — і представлення вивчених сутностей. Друга субмова служить відображенню процесів опрацювання, осмислення і верифікації зібраного вихідного матеріалу — емпіричного, теоретичного і методологічного.

Слід сказати, що обидва окреслені спрямування послідовно входять у коло завдань науки. Не можна сказати, що один із них важливіший за другий. Якщо ми не зберемо емпіричні дані, то нам просто нічого буде концептуально осмислювати, ні з чого буде будувати наукову теорію. Але якщо ми не запропонуємо коректного цільового осмислення матеріалу, він так і залишиться звалищем окремих, нічим не об’єднаних, розрізнених фактів. Щось на зразок купи цегли, з якої можна було б побудувати собор, але ми його не побудували, вона так і залишилася лежати й заростати бур’янами. Отже, науці потрібні і цегла (вихідні емпіричні й теоретичні дані), і собори (стрункі концепції побудови з вихідних матеріалів похідних теорій та узагальнень; при цьому напрацьовані знання та відкриті закони, залежно від їхнього змісту, можуть належати і тій, і тій субмові, бо є закони природи — і закономірності природознавства).

А як же помилкознавство? — запитає допитливий читач. Помилки починаються тоді, твердить професор В. М. Пащенко, коли автори в текстах переплутують обидві субмови. Наприклад, коли ми вживаємо поняття «біологічні ресурси» для означення можливостей живої матерії, ми помиляємося, бо біологія — це наука про життя, а не сама жива матерія; потрібно правильно говорити (писати) «біотичні ресурси», «біоресурси». Ми помиляємося, коли говоримо про глиб Землі: «геологічна будова», бо потрібно правильно говорити й писати «будова надр», «будова надр земної кори». Невиправдано вживати поняття «екологічний стан середовища». Потрібно — «екостан середовища». Замість помилкового «демографічний розвиток» слід використовувати поняття «демопопуляційний розвиток». Це змістові виправлення об’єктної, сутнісної наукової субмови. І навпаки, глобальне потепління обговорюють не на «кліматичній», а на «кліматологічній» конференції — виправлення змісту предметної, знаннєвої субмови. Автор навів цілу таблицю таких та інших типових помилок (с. 9), лише переглянувши заголовки карт із «Національного атласа України».

Серед причин змістових помилок В. М. Пащенко бачить об’єктивні й суб’єктивні. До числа перших він відносить реальну складність науки на сучасному етапі її розвитку, роз’єднаність науковців за «квартирами» своїх напрямків і спеціальностей, молодість наукознавства як загальної науки про дослідницький пошук та виклад його результатів. До другої групи причин він відносить брак наукової грамотності, інерцію наукового мислення, яка спонукає дотримуватися традицій терміновжитку й застарілої лексики, використання професійного (наукового) жаргону, для якого, втім, у сучасній науці використовується новий термін — соціолект.

Особлива роль у закріпленні помилкового вживання слів належить журналістиці, оскільки вона має величезну аудиторію. За спостереженнями автора, окреслена ним проблема некоректних означень наукових та освітніх змістів має аж ніяк не лише українське національне поширення, а існує у глобальному вимірі.

Помилки необхідно виправляти. Першим щаблем у цьому процесі є осмислення помилок, визнання певного стану як помилкового й такого, який підлягає усуненню, виправленню. У відповідності до другої теореми австрійського ученого Курта Гьоделя, яку він вивів у 1930 році, ствердження несуперечності певної теорії не може бути виведене в ній самій. Для цього потрібна інша, загальніша теорія — метатеорія, метанаука. До числа таких наук належить наукознавство.

Сьогодні воно вже внутрішньо розгалузилось на загальне, соціологічне, історичне, економічне, метричне наукознавство. Але професор В. М. Пащенко своїми обґрунтованими напрацюваннями фактично оперує в новому його напрямку — атрибутивному наукознавстві, тобто такому, яке вивчає атрибути науки. До числа таких атрибутів належать об’єкти (пізнаване) і предмети (напрацьовані знання), пізнавальні засоби (підходи, методи, прийоми), суб’єкти: науковці, викладачі, студенти, вчителі й учні. Об’єкти пізнання — сутності матеріальні, природні та ідеальні, антропічні. Атрибутом є взаємодія між суб’єктами і об’єктами за допомогою методу наукової рефлексії; хліб, виражальні засоби, оперативний простір і плоди наукової рефлексії — змістово коректні об’єктна і предметна субмови — та створені в результаті такої взаємодії аксіоми, постулати, ідеї, гіпотези, теорії, концепції, метатеорії, парадигми тощо.

Відтак, автором зроблено заявку на створення нової навчальної дисципліни — атрибутивного наукознавства, яке варто викладати або магістрам, або аспірантам у наших університетах. Українська вища школа в процесі імплементації «Закону про вищу освіту» постала перед вимогою розширення й наповнення реальними корисними навчальними предметами вищих рівнів підготовки спеціалістів вищої кваліфікації. Професор В. М. Пащенко окреслив пропозицію такої надзвичайно важливої навчальної дисципліни, яка може увійти в навчальні плани всіх спеціальностей, бо всім потрібно знати засади (основи) атрибутивного наукознавства.

Книжка професора В. М. Пащенка наповнена й цікавими конкретними спостереженнями. Наприклад, він цілком слушно й переконливо показав недосконалість і безпідставність терміносполучення «сталий розвиток», що ним користується весь світ і який фігурує в цілій низці міжнародних програмових документів. Насправді «сталий розвиток» — це оксюморон, вислів, збудований на внутрішній суперечності. Розвиток не передбачає сталості, а стан сталості не передбачає розвитку. За змістом висловлювання тут хотіли сказати про «прогресотвірну екоеволюцію» (с. 45), а вийшла незграбна, суперечлива за змістом конструкція.

Міркування автора про «Європейську хартію регіональних мов або мов меншин» достойні оприлюднення в загальній пресі на масову аудиторію, а не в малотиражній монографії. Українську спільноту нахабно одурено, коли до регіональних мов віднесено державну мову Російської імперії чи то пак сучасної Російської Федерації. Дух і буква європейської хартії — в захисті зникаючих мов, мов малочисельних народів; її натомість було використано для подальшого ущемлення української мови та її носіїв.

Окреме місце приділене українській елітарній особистості, яка мусить повести за собою масу. «У суспільстві неоціненна роль мислячої, відважної порядної та достойної особистості, — відзначив професор В. М. Пащенко, — яка завжди має мужність називати сутності своїми іменами — в політиці, у великому й малому бізнесі, в побуті. За значущістю це відповідає безкомпромісним визначенням сутностей у науці» (с. 51). Прекрасне порівняння українського лицаря й сутнісної наукової закономірності, яка виявляє себе невідворотно.

Розмова про дві наукові субмови перетворилася на бесіду про стан і статус української мови в українському суспільстві та українській освіті, про необхідність розвитку атрибутивного наукознавства та запровадження його вивчення в українські університети. У цьому велика сугестивна сила рецензованої книги.

Уперше опубліковано:

Михайлин І. Л. Вербальна мова науки і атрибутивне наукознавство / Ігор Михайлин // Дзвін. — 2017. — № 2. — С. 212–215.

Рец. на кн. : Пащенко В. М. Смислові обґрунтування змістових виправлень текстів. Атрибутивне наукознавство : моногр. / Володимир Пащенко. —К. : Мапа, 2015. — 64 с.