Журнал «Рідний край» як національно-історичне явище

13.04.2012, Переглядів: 3 981

Степаненко Н. С. Часопис «Рідний край :

духовні обшири українства / Ніна Степаненко. –

Полтава: ПП Шевченко Р. В., 2011. – 190 с.

Серед нечисленних досліджень з історії української журналістики, які виходять окремими виданнями, праця Н. С. Степаненко відзначається особливо щільною припасованістю до емпіричного матеріалу. Настільки щільною, що спонукає згадати доброї пам’яті позитивізм як науковий метод, що його смисл полягав у точному й детальному описі предметів дослідження й певному ігноруванні загальнотеоретичного, філософського знання.

Слова «доброї пам’яті» тут вжиті зовсім не іронічно, а цілком поважно. Історико-журналістські дослідження за своєю природою ще довго залишатимуться емпіричними, вони тільки зараз проходять етап збирання матеріалу та його опису. Стан у науці поки що такий, що ученим ще нічого узагальнювати. Узагальненням має передувати низка конкретних досліджень, предметом яких є більш-менш локальні історико-журналістські явища. У нас таких досліджень, м’яко кажучи, небагато. Тож створення синтетичної історії української журналістики поки що відсунуте в невизначену перспективу.

Особливо це стосується ХХ століття, у якому обсяги журналістського доробку українців величезні, а його дослідження утруднене багатьма технічними проблемами: поганим станом першоджерел у бібліотеках, відсутністю повних комплектів багатьох часописів, розпорошеністю їх по різноманітних культурних осередках материкової України та діаспори.

У попередньому тексті потребує захисту ще й слово «опис». Може здатися, що воно не відповідає завданням науки, принижує її, що наука повинна займатися виключно аналізом явищ, які входять до її предмета. Але це не так. Опис цілком може виступати методом наукового дослідження. «Словник української мови» визначає це слово як дію за значенням «описувати», а слово «описувати», у своє чергу, визначає так: «Систематично викладати в письмовій формі особливості, ознаки, склад і т. ін. кого-, чого-небудь» [6, 709, 710]. Чи не цим, у першу чергу, займається багато наук перед тим як вийти на рівень узагальнень, філософського бачення свого предмета? А відтак, цілком марно протестував свого часу М. Ф. Нечиталюк проти вживання мною щодо історико-журналістських досліджень поняття «опису» й наполягаючи на необхідності на його місці використовувати слово «аналіз» [2, 847]. Аналіз –– то метод, який передбачає розчленування цілого на частини. Але історики журналістики часто не мають уявлення про те ціле, яке могли б розчленувати на складники. Тому немає нічого ганебного у використанні елементарного методу опису історико-журналістських явищ.

Саме на розв’язання таких завдань спрямована монографія Н. С. Степаненко «Часопис „Рідний край” : духовні обшири українства». Навіть її заголовок відбив певну незрілість нашої науки. Поняття «часопис» вживається на позначення будь-якого періодичного видання: і газети, і журналу. «Рідний край», який виходив щотижня на 8 або 16 сторінках, і справді за сучасними мірками міг би кваліфікуватися й газетою, і журналом. Таке трапляється часом. «Енциклопедія українознавства» назвала «Рідний край» газетою [3, 2520]. Але найбільш традиційно цей часопис кваліфікується як журнал.

Це був перший український часопис, який розпочав свій вихід у Полтаві з дозволу влади після прийняття в Росії 24 листопада 1905 року «Тимчасових правил про друк». Його попередник –– газета «Хлібороб» –– виходила в Лубнах явочним порядком. Організатори журналу «Рідний край» –– члени Полтавської української громади –– отримали дозвіл на його видання й випустили його перше число в світ 24 грудня 1905 року. Першими редакторами журналу були відомий адвокат Микола Дмитрієв (1867–1908) і лікар за фахом, секретар Полтавської міської думи Григорій Коваленко (1867–1937). Фінансував журнал Г. І. Маркевич. Активну участь у журналі брали Панас Мирний, Олена Пчілка, Г. Шерстюк. Друкувалися в ньому, крім названих авторів, Леся Українка, І. Нечуй-Левицький, Х. О. Алчевська, П. Тичина, Д. І. Яворницький та ін.

На шістнадцятому числі в травні 1907 року полтавська влада закрила часопис, але Олена Пчілка отримала дозвіл на його видання в Києві й перенесла туди роботу редакції. На кошти самої Олени Пчілки журнал виходив у Києві до кінця 1914 року. Олені Пчілці вдалося зберегти його й під час Першої світової війни, коли вся українська преса в Росії була заборонена. У 1915–1916 роках видання журналу було перенесене до Гадяча. Таким чином, загальна історія часопису «Рідний край» нараховує одинадцять років. Це найбільш тривалий пресовий проект, який існував у Східній Україні на початку ХХ століття між двома російськими революціями.

Попри його значущість, вивчення журналу залишає бажати кращого. В «Історії української преси» Аркадій Животко присвятив розглядові цього часопису одну неповну сторінку [1, 193]. Зусиллями авторки єдиної дисертації про «Рідний край» [5] С. В. Семенко створено бібліографічний покажчик до журналу [4]. Час від часу з’являються окремі статті, присвячені тим чи іншим аспектам його історії. 1999 року, у рік 150-ліття Панаса Мирного, «Рідний край» було відновлено Полтавським національним педагогічним університетом імені В. Г. Короленка як журнал, що виходить з періодичністю два рази на рік.

Книжка Н. С. Степаненко присвячена в основному журналові «Рідний край» початку ХХ століття, але авторка повсякчас має на увазі і відновлений альманах, знаходячи багато невипадкових збігів у їх проблематиці. Марка «Рідного краю» стала своєрідним високоякісним брендом, тому й послужила підставою для здійснення нового інформаційного проекту. У розділі «Часопис „Рідний край”: через столітній погляд» авторка подала енциклопедичну довідку про старий і новий часописи, назвала його редакторів та авторів.

На відміну від С. В. Семенко, яка досліджувала «Рідний край» у площині його літературного змісту та взаємин з літературним процесом початку ХХ століття, Н. С. Степаненко більше цікавить публіцистична площина його діяльності. Проте уявити собі «чисту» публіцистику в українському часописі того часу просто неможливо: раз у раз автори мимохідь зверталися до філологічної площини інтерпретації будь-яких тем. Не було важливішого предмета для розмови на сторінках тодішніх українських часописів понад національні проблеми. Ці домінанти визначили й обрання предмета для книжки –– «духовні обшири українства».

У межах цієї теми репрезентовано два головні напрямки її розробки, які становлять два крила філологічних наук: назагал кажучи, це науки про мову і літературу.

З першого ж числа журнал включився в тодішні дискусії про роль і значення мови в житті народу, про визначні можливості української мови обслуговувати усі сфери народного життя, стати мовою освіти, науки, журналістики. У статті «Про незрозумілу українську мову» (1905. – № 1) М. Дмитрієв на хвилі романтичного революційного піднесення писав про те, що українська мова, як і всі інші мови світу, активно розвивається, втягуючи в себе діалекти й соціолекти. Перед нею стоїть завдання стати мовою науки, університетського викладання, журналістики. Авторові тоді здавалося, що незабаром у російських університетах будуть відкриті українські кафедри, розпочнуться виклади українською мовою. У цій ситуації він прагне застерегти українське громадянство від вузькості в розумінні мови. Іноді й справді можна почути, що якісь особи говорять про незрозумілу українську мову, апелюючи при цьому до того аргументу, що в їхньому селі те чи інші слово не вживається. Але Україна –– це не село, а величезна територія, на якій і справді в одному місці говорять так, а в іншому –– інакше. Потрібний час для того, щоб мова після століття заборон набула усталеності, добре засвоювалася читачами.

У такому ж дусі й стилістиці авторка розглядає статті на споріднену тематику: редакційну «Проф. Сумцов про заборону української мови в школі (1906. – № 31), Б. Грінченка «Три питання нашого правопису» (1908. – № 24), А. Кримського «Чи справді важко вивчити правопис ї?» (1908. – № 26), Олени Пчілки «Наша літературна мова» (1909. – № 3), ін. У кожному випадку Н. С. Степаненко намагається зрозуміти логіку автора, правильно викласти сюжет розвитку його думки й описати запропоновану ним оптику теми. У цьому аспекті саме опис служить достатнім дослідницьким прийомом для наукового пізнання важливого матеріалу.

У тісному зв’язку з питаннями мови розглядалася проблема національної освіти і школи. Редакція утверджувала думку про те, що ефективна освіта може провадитися тільки рідною мовою, українські діти прорубують освіти українською мовою, для української освіти потрібні українські навчальні книжки з різноманітних предметів. Така проблематика розвивалася в статтях «Дещо про народну освіту на Україні» Дмитра Дорошенка (за підписом Д. Д-ко) (1906. – № 5), «Про народну школу на Вкраїні» за підписом А. К-о (1906. – № 20), «Книжки для шкіл» М. Дмитрієва, під криптонімом М. Д., (1906. – № 21), «Українські кафедри в університетах» Гр. Коваленка (1906. – № 23), ін. Особливо рясні публікації на теми народної освіти в 1906 році, на жаль, істотно скоротилися в майбутньому веденні журналу. Сподівання лишилися невиправданими, в Росії розпочався період реакції.

Найголовнішим способом репрезентації українства в світі було його письменство. Значна увагу приділена в книзі українській літературі, яка була репрезентована в багатьох літературно-критичних та публіцистичних публікаціях журналу «Рідний край». Природно для полтавців розпочати цю тему з постаті І. Котляревського та його репрезентації в публікаціях часопису.

Сумлінно розглянуто Шевченкіану «Рідного краю». Н. С. Степаненко розрізняє в ній Шевченкіану художню і літературознавчу. З цього приводу можна висловити дві думки. Перша: навряд чи було необхідно цілими сторінками переписувати до своєї книжки малохудожні віршовані твори авторів «Рідного краю», присвячені Т. Шевченкові [7, 51–56]. Друга: це переписування якраз і відповідає описовому методові авторки, дає реальні уявлення про ту віршовану публіцистику, яка затишно почувалася на сторінках журналу.

Літературознавча Шевченкіана репрезентована розглядом розвідки Олени Пчілки «Український національний скарб» (1912. – №№ 3,4,6,7), для якої відведено окремий розділ. Авторка змогла підсумувати в ній усі відомі на той час факти з життя Т. Шевченка, дати оцінку його творчості. Найголовніша думка авторки винесена в заголовок: творчість Т. Шевченка –– то український національний скарб. Дарма тільки Н. С. Степаненко називає Олену Пчілку «Оленою Петрівною» [7, 78, 81]. Псевдонім «Олена Пчілка» належав Ользі Петрівні Косач, а відтак «Оленою Петрівною» вона якраз і не була.

Природним чином для журналу, народженого в Полтаві, було присвятити так само ґрунтовну розвідку Євгенові Гребінці. Її подала невтомна Олена Пчілка, приурочивши до сотих роковин від дня народження письменника. Назвала вона її «Євген Гребінка і його час» (1912. – №№ 2–5), зосередившись не стільки на особі письменника, скільки на обставинах його творчості, які водночас були й обставинами зародження української літератури.

Не пройшла авторка монографії й повз знакову постать для суспільно-політичного та культурного життя того часу –– Івана Франка. Йому були присвячені дві статті в період святкування 50-літнього ювілею поета в 1906 році. Постать І. Франка оцінена різнобічно. Зрозуміло, що в переліку журналів, які редагував І. Франко, немає такого журналу, як «Громадський дух» [7, 104], авторка хотіла написати «Громадський друг».

Важливу роль відіграв часопис «Рідний край» у справі розвитку українського театру; причому як за допомогою публікації драматичних творів, так і за допомогою публікації театральної критики. Незважаючи на незначний обсяг журналу, він надрукував багато творів, серед них драматичні поеми Лесі Українки «Йоганна, жінка Хусова», «Бояриня», Олександра Олеся «По дорозі в казку», драму «Світова річ» самої Олени Пчілки.

Чомусь після театрального розділу авторка знову повернулася до літератури –– на цей раз для розгляду жанру літературного огляду. Тут розглянуто два літературні огляди Дмитра Дорошенка (під псевдонімом Д. Д-ко) «Українська література в 1905 році» і «Українська література в 1906 році». Подавав журнал і огляди українських часописів того часу. Вміщувалися матеріали про українську літературу в підавстрійській Україні, подавалися нариси про зарубіжних письменників.

В окремому розділі розглянуто працю Олени Пчілки «Марія-Магдалена, мати гетьмана Мазепи» (1912. – №№ 7–8). Це історична розвідка, у якій увага спрямована не на самого гетьмана, а на його матір, яка походила із знатного роду Мокієвських. Заодно авторка репрезентувала й усю родину гетьмана. Для Олени Пчілки це принципова позиція –– писати про українську жінку на обширах історії, пробуджувати українську історичну свідомість у читачок.

Завершує монографію розділ «Малі тексти на сторінках „Рідного краю”», у якому розглянуто роботу редакції з інформування своїх читачів про нові книжки й часописи, суспільно-політичні та культурні події, друкувалися дописи з місць. Щоправда й тут, замість аналізу, авторка подала емпіричну репрезентацію матеріалу. Для тих, хто часопису не тримав у руках, а таких 99 % ймовірних читачів цієї книги, буде змога познайомитися з інформаційними рубриками журналу. У тих, хто мав справу з часописом, цей розділ викличе розчарування.

Варто додати, що Н. С. Степаненко віддає перевагу полтавському періодові в історії часопису «Рідний край», демонструючи, що він тоді був більш розмаїтий, ширший за тематикою, ніж у наступні річники його видання. Книжка гарно проілюстрована, репрезентуючи зображальну частину журналу.

З її прочитання виносиш уявлення про величезну працю, яку вкладали видатні українські діячів минулого в розвиток української преси. Багато з класичних надбань (а саме такими вони сприймаються з книжки Н. С. Степаненко) залишаються відомі тільки сумлінним дослідникам історії преси, ніколи не перевидавалися. А вони заслуговують на увагу сучасного читача, введення їхніх творів у хрестоматії з історії української публіцистики, літературної критики. Особливо це стосується Олени Пчілки, справедливе щодо Миколи Дмитрієва, Дмитра Дорошенка. Хочеться вірити, що коли-небудь їх спадщина буде передрукована в окремих виданнях. Те, що в читача виникає бажання дістатися до першоджерел, головне досягнення будь-якої книжки. Спонукає до цього й книжка про «Рідний край» Н. С. Степаненко.

______________________

1. Животко А. П. Історія української преси / Упоряд., авт. іст-біогр. нарису та прим. М. С. Тимошик. – К.: Наша культура і наука, 1999. – 368 с.

2. Нечиталюк М. Ф. Про «дві науки» в журналістиці (полемічні замітки) / Михайло Нечиталюк // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. – Львів, 2003. – Вип. 11. – С.844–852.

3. «Рідний край» // Енциклопедія українознавства : Словникова частина. – Париж –– Нью-Йорк : Молоде життя, 1973. –– Т. 7. – С. 2520–2521.

4. Семенко (Соколова) С. В. Бібліографічний покажчик до журналу «Рідний край» (1905–1916) – Полтава: Б. в., 1999. – 54 с.

5. Семенко С. В. Журнал «Рідний край» і літературний процес початку ХХ століття : автореферат дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спеціальність 10.01.01 «Українська література». – К., 2000. – 20 с.

6. Словник української мови. – К. : Наукова думка, 1974. – Т. 5. – 840 с.

7. Степаненко Н. С. Часопис «Рідний край» : духовні обшири українства / Ніна Степаненко. – Полтава: ПП Шевченко Р. П., 2011. – 190 с.

 

Ігор Михайлин

 





Друк цієї статті Друк цієї статті