ЧОРНОБИЛЬНИЙ МОТИВ У ПУБЛІЦИСТИЦІ ПІЗНЬОГО ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

УДК 007 : 659.3.821.161,2–92 Гончар. 09

І. Л. Михайлин

доктор філологічних наук, професор

Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна

 

 

Бути публіцистом – це традиція для українського письменника. Видатні українські публіцисти – це І. Франко, Леся Українка, В. Винниченко й С. Петлюра, С. Єфремов і М. Грушевський, М. Хвильовий та І. Багряний, О. Довженко й М. Рильський, а в ближчому до нас часі – С. Плачинда, В. Яворівський, Д. Павличко, В. Базилевський, О. Забужко, Ю. Андрухович і С. Жадан. Місце О. Гончара в українській публіцистиці ХХ століття особливе.

Своїм талантом, творчістю він завоював собі право говорити правду. Але коли цим правом скористався, то вона виявилася такою гіркою, що від неї закрутило в носі в багатьох можновладців. В. Портников, який присвятив авторові «Собору» глибоку авторську колонку, відзначив, що О. Гончар, попри всі свої заслуги перед владою, був предметом ненависті партноменклатури. Він був потрібен їй як річ, як прапор, який вона використовувала в певних ситуаціях (наприклад, у рухові прихильників миру). Цікаво те, що письменник це, як свідчать «Щоденники», розумів – від самого початку; «і прожив чесно, без ілюзій, але з інфарктами» [4, 394].

Публіцистичній діяльності О. Гончара присвячене глибоке дослідження В. М. Галич [1], але воно зовсім не закриває, а навпаки, відкриває тему і шлях до її осмислення під різними кутами зору, бо – нема де правди діти – саме публіцистична праця письменників досліджується часто як допоміжний, а не самостійний аспект їхньої творчості. Тимчасом скільки поважних і глибоких думок вкладено авторами саме в публіцистику, скільки громадянських вчинків здійснено саме там, у цьому типі творчості. Без публіцистики дуже часто буває важко зрозуміти художній світ митця, осягнути його творчу індивідуальність. Тому є потреба раз у раз робити її предметом пильного аналізу. Коли ж мова заходить про О. Гончара, то сучасне прочитання його пізньої публіцистики засвідчує неспростовну істину: він був видатним мислителем свого часу, який наскрізь бачив життя, глибоко розумів причиново-наслідкові зв’язки сучасних для нього подій, подавав нам дороговказ на майбутнє.

Чорнобиль О. Гончар сприйняв як знак Божественного провидіння. Для нього це не випадкове явище – наслідок чийогось особистого недбальства, а всепланетна катастрофа, урок для всього людства й передусім для українців. Публіцистика недарма дуже часто осмислюється через її зіставлення з лірикою; і там, і там передбачена потужна авторська присутність. Публіцистика письменника – це поезія його думки. Саме таким поетичним образом, який відразу перевів одиничну подію в план узагальнення, був образ «звізди Полин». Полин у Біблії символізує отруту, випробування. З «Об’явлення Св. Івана Богослова» навів О. Гончар слова: «Палаюча, мов смолоскип, впала вона на третину річок та на джерела вод… А ймення звізди Полин» [2, 55] і відразу розширив горизонт сприйняття Чорнобильської катастрофи, вивів її на обшири священної історії, категорії загальнолюдського, показав, що це не тільки наше українське лихо, а проблема всієї Землі як планети.

Він зробив це цілком у дусі української художньої свідомості, де в стародавній щедрівці відбувається переселення в Україну героїв Святого письма: «Ой у полі плужок оре. / За плужком тим Христос ходить, / Святий Петро помагає, / Божа мати їсти носить, / Їсти носить, Бога просить: / «Ори, синку, нашу нивку» і т. д. П. Тичина в циклі «Скорбна мати» (1918) розповідає, як учні сина питають Богоматір, як їм знайти Ісуса, а вона відповідає: «Ідіте на Вкраїну, / Заходьте в кожну хату – / Ачей вам там покажуть / Хоч тінь його розп’яту» [5: 71]. У вірші Юрія Клена «Божа матір» (1935) вже не учні, а сама Марія шукає сина: «Та невже ж тобі ще не сказали?» / Роз’ярився корявий дідусь: / На усіх перехрестях його розіп’яли, / І помер твій веселий Ісус» [3: 85–86]. Я думаю: про перенесення подій Святого письма в Україну можна створити велике дослідження, і матеріал для нього знайдеться у творчості багатьох письменників. Важливе місце в розвитку цього сюжету займатиме й О. Гончар.

Аналіз поетики приводить нас до висновку, що Чорнобиль для О. Гончара – це не певна споруда на березі Прип’яті, а поняття з категоріальним змістом, символ, знак, наділений багатьма значеннями. Через його розшифровку він намагається осмислити нашу новітню історію, осягнути причини української трагедії, яка має багато аспектів, показати долю колоніальної України в радянській імперії, згубну політику Центру щодо до національних окраїн.

Цілком однозначно для О. Гончара Чорнобиль – то зловісний знак «нашої поразки» в багатьох галузях діяльності країни й суспільства. Розгляньмо ті напрямки осмислення символу Чорнобиля в публіцистиці письменника.

Перший напрямок – рівень науки. За О. Гончаром, радянська наука виявилася неспроможна проектувати безпечні реактори, обирати для їх розташування віддалені регіони з низькою густотою населення. «Чорнобиль, – пише О. Гончар, – це поразка науки, відчуженої від людини, відомчої, збюрократизованої, далекої від гуманізму» [2, 58]. Письменник неодноразово наполягав на такій ідеї: Чорнобиль не суто українська подія, а світове явище; «його тяжкий урок має різко підвищити моральну відповідальність всієї світової науки перед людством» [2. 58]. Апелюючи до світової громадськості, О. Гончар не втомлювався пояснювати: «Україна сьогодні якоюсь мірою може правити людству за образ недалекого майбутнього, постає моделлю самої планети, що швидко виснажується» [2, 57].

У тому, що досі планета Земля не перетворилася на суцільну радіоактивну пустелю, велика заслуга Чорнобиля, який став ніби останнім попередженням людству від імені матінки-природи про неможливість втручання людини в природний перебіг життя планети. Зазираючи в історичне майбутнє, О. Гончар сподівався. Що вирішальне слово в ньому «належатиме чесній науці, яка не запродала душу дияволові бюрократії, науці незалежній, високоморальній, яка втілює в собі ідеали гуманізму й народну совість» [2, 59].

Другий рівень, на якому письменник осмислює символ Чорнобиля – рівень екології. Цю проблему О. Гончар переважно трансполює на Україну, відзначаючи, що їй у першу чергу, більше ніж іншим країнам світу й республікам Радянського Союзу, загрожує екологічна катастрофа. Як митець, він використовує весь арсенал художніх засобів, щоб мальовничо описати нинішнє становище України, як правило, використовуючи як головний прийом зіставлення: «минуле – сучасне», «було – стало».

«Україна, – писав О. Гончар, – колись квітуча земля з благодатним кліматом, найчистішими річками, розкішними лугами і напрочуд плодючими ґрунтами – на очах одного покоління вона перетворюється у багатьох місцях на землю, мало придатну для життя, на край, перенасичений промисловістю, де міста задихаються від хімії, води не вистачає, де дорослі й особливо діти масово хворіють, де ниви-годувальниці отруєні хімікатами, а спотворені землерийною технікою і байдужістю всемогутніх меліораторів річечки, колись сповнені життя, краси, сьогодні тисячами гинуть, обертаючись на канали нечистот» [2, 56–57].

Символом екологічного занепаду України – і це моторошний факт – стає для О. Гончара наша історична реліквія «священна ріка українського народу» Дніпро. Колись оспівана Гоголем і Тарасом Шевченком, ріка, з якою пов’язана епохальна подія української історії – хрещення Русі, – «ця ріка в наші дні почетвертована, пошматована, поділена на так звані „штучні моря” і, втративши динаміку течії, щоліта гниє на величезних площах ядучими синьо-зеленими водоростями» [2, 57].

Читаючи такі вибрані місця з чорнобильної публіцистики О. Гончара, особливо виразно відчуваєш, як у цілому аналітичний метод письменника повсякчас спирається на могутню стихію його художнього бачення дійсності. Автор і в публіцистиці продовжує мислити образами, створюючи виразну й моторошну в своїй сутності художньо-публіцистичну картину.

Описавши Україну як зону екологічного лиха, О. Гончар запропонував читачам такий висновок: «Чорнобиль став зловісним знаком щонайсильніших саморуйнівних дій людини, найдраматичнішою поразкою в її такому нерозумному протиборстві з природою» [2, 57].

Третій рівень осмислення символу Чорнобиля – рівень політики. Він випливає з двох попередніх. Україна стала предметом «відомчого розбою» [2, 54] союзних міністерств, свідомої політики, яка в Радянському Союзі ведеться на знищення України. Україна задихається від перенасиченості промисловості, непридатним для життя стає природне довкілля, а «вузьколобий, охоплений гігантоманією чиновник» [2, 53–54] планує й далі встановлення «грандіозної очаківської дамби», прокопування каналу Дніпро – Дунай, спорудження нової Чигиринської АЕС, у місці столиці козацького краю, виношується ідея поставити атомні ковпаки у верхів’ях Десни, «останньої ще не отруєної відходами річки», у краю, звідки й досі йде світло «Слова о полку Ігоревім» [2, 53].

Спершу, на початку Перебудови О. Гончар став обережно говорити про порушення ленінської національної політики, про трансформацію з боку Центру тих засад, на яких мав би будуватися Радянський Союз, але чимдалі, то тим більше розумів Чорнобиль як символ імперського російського мислення, покладеного в основу національної політики в цій державі. У «Привітання учасникам конференцій у Вашінгтоні та Філадельфії» (1990) є таке місце: «Пишу вам, друзі, з України чорнобильної, сторозтерзаної тоталітарною диктатурою, пишу з тієї колись квітучої землі, де упродовж десятиріч гірше Батиєвих орд спустошували життя сталінські сатанинські ексадрони смерті, випивали душу народну криваві імперські упирі, невситенні демони зла і насильства» [2, 374].

Ще задовго до того, як Рада Європи прийняла ухвалу про тотожність фашистського й комуністичного режимів, О. Гончар здогадався про це й висловив з усією категоричністю цю думку: «Зараз уже ясно, – відзначив він, – що сталінщина – це був різновид фашистської терористичної диктатури, і Україна стала його першою мішенню, першим полігоном геноциду» [2, 352]. В основі обох систем лежить людиноненависництво; у гітлеризмі воно націлене проти інших народів, а в сталінізмі – проти свого.

Поступово О. Гончар здогадався про таку істину, яку можна було б сформулювати сьогодні в таких словах: ніякого Радянського Союзу як спілки рівноправних республік насправді не було, існувала Російська імперія, яка ховала свою стару імперську сутність за соціалістичним камуфляжем. Чорнобиль допоміг О. Гончареві прозріти, і він робив усе можливе, щоб прозріли і його читачі.

Перед висновком про чорнобиль політичний хотілося б сказати про ще дві важливі думки О. Гончара.

Перша з них: він не перестає апелювати до російської політичної еліти. «Я сподіваюсь, – відзначив він в інтерв’ю В. Портникову 12 січня 1991 року, – що нові керівники Росії розуміють: імперське мислення веде її до згуби, вихід – тільки в рівноправних зв’язках» [2, 353]. Він ще вірить у міфологему, що може існувати нарізно російський народ з його «всемирной отзывчивостью», як говорив про це Ф.М.Достоєвський, і «вузьколобий, охоплений гігантоманією чиновник».

Проте вже 14 вересня 1991 року на відкритті Конгресу інтелігенції України О. Гончар виголосив другу думку. Не без певної міри здивування він почав здогадуватися, що міфологією є саме «всемирная отзывчивость», а не єдність уряду й народу. Процитую це місце в повному обсягові:

«Було б добре нам звернутися зі словом до інтелігенції Росії, – сказав О. Гончар. – Хотілось би нагадати їй про великі гуманістичні традиції російської класики, нагадати про Герцена, який так благородно боронив національні права поляків та українців, і водночас годилось би висловити подив, чому ніхто із російських інтелігентів сучасних, окрім хіба що академіка Сахарова та Єлени Боннер, не зважився виступити на захист націоналів, коли в часи шовіністичної сваволі на очах у всіх нищилася наша мова, ішов скажений наступ на ніким не захищені національні культури республік?» [2, 379].

Виявляється, висловлює подив О. Гончар, немає в Росії інтелігенції, совісті російського народу, якій би боліли українські рани, яка б висловила публічно солідарність з українською боротьбою на захист своєї національної ідентичності, захистила від знищення українську культуру, мову. А відтак, Російський уряд і політика і в добу Перебудови, демократизації суспільства залишаються байдужими до українських проблем. Підсумовуючи роботу першого з’їзду народних депутатів СРСР, О. Гончар відзначив, що українці й зараз, «замість реальної підтримки, частіше одержують словесну мішуру обіцянок» [2, 335]; на депутатський запит до союзного уряду про потребу припинити будівництво нових і відмовитися від розширення вже існуючих АЕС «на жаль, відповіді так і не було одержано» [2, 335]; як не було оголошене звернення групи українських депутатів після перегляду фільму про розправу радянських військ з мирною демонстрацією в Тбілісі з висловом солідарності й братерським співчуттям народові Грузії.

І вже після цього загальний висновок про політичне тлумачення символу: «Самого Чорнобиля вистачило б, щоб всенародно домагатися державності, бо тільки повний и негайний суверенітет може визволити нас від відомчого свавілля й хаосу, а повновладдя народу – захистити Україну від розбою того ж атомного відомства, що й понині поводить себе на наших землях як завойовник» [2, 341]. Стаття, з якої взяте це місце «Не остановить движение жизни» (1990) написана для всесоюзної преси російською мовою; я подаю цитату в своєму перекладі.

Четвертий рівень сприйняття символу Чорнобиля – рівень культури, мови. Для О. Гончара він наскрізний, головний. Він постійно піднімав свій голос на захист української мови від чиновницького свавілля, протестував проти скорочення українських шкіл, проти права звільняти дитину від вивчення української мови. Він неодноразово звертався в публіцистиці до образу хлопчика з південних степів України, який відмовився зректися рідної мови, коли вже весь клас зрікся й умовляв і його зробити це. Але він категорично відмовився піти за більшістю й категорично захищав своє право вивчати мову й літературу свого народу.

Для О. Гончара науковий, екологічний і політичний Чорнобилі невіддільні від Чорнобиля культурного. Цю думку він задекларував ще на початку Перебудови у доповіді «Так звідки ж з’явилась „звіздар Полин”» (1987), як тільки виникла можливість про це говорити. «І характерно: чим більше посилювалися сумнозвісні „негативні явища”, – сказав тоді він, – чим більше поширювалися в республіці випадки порушень законності, хабарництва, кар’єризм, корупція, тим запопадливіше доморощені посідачі крісел робили нападки на духовні національні цінності народу» [2, 50].

З огляду на невичерпну множину репрезентації цієї теми, я зупинюся лише на двох її аспектах, які для мене актуалізуються з певного ряду причин.

Перший аспект. О. Гончар з непомильністю генія виокремив його як найбільш істотний. Кому не доводилося чути: української мови ніхто не забороняв, це самі українці відмовилися від своєї мови, зрозумівши її непотрібність, не перспективність, неспроможність конкурувати з «великим и могучим русским языком». О. Гончар був перший, хто не побоявся оприлюднити цю улюблену тему російського міщанства й аргументовано, з гідністю відповісти опонентам.

У виступі на Верховній Раді України 26 жовтня 1989 року «Нашій мові – жити!» він розповів про оцю «пущену по світу – на подив народам – химерну версію: українці – це ті, що не хочуть своєї мови. Цураються, зрікаються навідріз» [2, 72]. Народ зрікається мови, яку сам же віками витворював для опису свого світу, втілення почуттів і думок, яка є одною з найбагатших мов слов’янства, якою створено триста тисяч народних пісень, яка дала світові незрівнянних поетів. Але чи з власної волі – запитав О. Гончар, – чи без принуки відхрещується нація від своєї мови? І відповів:

«Навіть молодий який-небудь дослідник, певне, помітив би: та була ж сталінщина з її кривавим терором. Та ще ж винищувано – хвиля за хвилею – українську інтелігенцію, винищувано поголовно, дуже послідовно – від академіка до сільського вчителя, і винищувано тільки тому, що інтелігенція, творчий цвіт нації, зберігала вірність українському слову, українській духовності» [2, 72; курсив мій. – І. М.]. Звернімо увагу на це тричі повторене «винищувано», яке свідомо допускає у свій текст блискучий стиліст О. Гончар. Хто бачив багато разів покреслені його рукописи, той розуміє, що повторення цього слова могло бути тільки свідомо використане як прийом тавтології.

Добре, скаже хтось, то було в сталінщину, а зараз? І до пізнішого періоду переходить О. Гончар, оповідаючи: «в Україні брежнєвські намісники, імперські холопи й наші доморощені держиморди наввипередки, з ренегатською запопадливістю сотнями й тисячами закривали українські школи, виганяли українську мову з установ, з усіх сфер життя. Людину за прихильність до українського слова могли позбавити роботи, ошельмувати, зацькувати, а то й відправити з ярликом націоналіста в мордовські чи ще якісь віддалені табори» [2, 73]. І навіть зараз, наводить приклад О. Гончар, єдину, щойно укомплектовану українську школу не змогли відкрити в Донецьку, бо для неї не знайшлося приміщення.

У виступі на відкритті Установчої конференції Товариства української мови ім. Т. Шевченка 11 лютого 1989 року О. Гончар запитав: чи було коли-небудь сказано офіційне слово на захист честі й престижу мови українського народу? Чи могла вчителька відкрито сказати в школі учням: «Діти, наша мова прекрасна, не соромтесь її» без остраху ходити далі з ярликом «націоналістки»?

Я не буду далі нагромаджувати приклади з публіцистики О. Гончара, але розповім про асоціації, які викликало в мене сьогодні перечитування його виступів. У нещодавно перекладені у нас книжці документальної прози польського журналіста Маріуша Щиґела «Готленд», яка розповідає про Чехію періоду перебування її в так званому «соціалістичному таборі», мене зачепило одне висловлювання автора. Він розповідає, що після придушення Празької весни «не одразу країна перетворилася у гетто» [6, 140]; лише під кінець 1969 року розпочалася «нормалізація», за допомогою «товаріщей», призначених Москвою замість заарештованих лідерів Празької весни (Олександра Дубчека та інших). «Товаріщі» діяли так, що «окупант уже був зайвим» [6, 141].

Виявляється, чеська ситуація мала багато спільного з українською. Досить винищити «хвиля за хвилею» цвіт нації, розсадити на ключові посади своїх «товаріщей», і вони від імені народу проголосять те, що потрібно окупантові. І окупант уже буде зайвим. Це місце з Маріуша Щиґела пояснює нам, як саме українська нація відрікалася від своєї мови: під жахливим тиском російської тоталітарної держави. «Треба бути засліпленим ненавистю, щоб не бачити цього» [2, 73], – резюмує О. Гончар

«Культура й суверенітет – речі невіддільні» [2, 82], – був переконаний письменник. І далі: «Чорнобилеві поліському, ядерному передував Чорнобиль руйнування культури, Чорнобиль репресій, терорів, масових депортацій, якими диктатура розтерзувала Україну впродовж десятиріч» [2, 84]. Звідси випливав неухильний висновок: порятунок для України – у створенні незалежної держави, в проголошенні державного статусу української мови.

Другий аспект репрезентації теми Чорнобиля культурного в публіцистиці О. Гончара в моїй інтерпретації буде пов’язаний з Харковом, містом, де пройшла студентська юність автора «Прапороносців», де він закінчив технікум журналістики імені М. Островського, вчився в університеті, дебютував як письменник у часописах. У Харкові О. Гончар практично не бував. Чому? Його пізня публіцистика дає на це відповідь.

«Я приїхав у Харків того року, коли він перестав бути столицею України, – говорив О. Гончар у розмові з А. Погрібним у квітні 1988 року, – Однак запримітьте: все життя у ньому було тоді ще столичним, і саме на столичному рівні вирувало культурне життя, повсюдно звучала українська мова – в установах, школах, театрах, у побуті, тобто місто було українське» [2, 275]. У «славетному університеті – Харківському» працювала «найкраща професура» [2, 275], тут витав дух Потебні, існували школи Багалія, Сумцова. Тут жили видатні письменники: Яновський, Сенченко, Смолич і ще багато хто.

Далі він розповів про формування студбату зі студентів Харківського університету. Вони йшли добровольцями, тому що були переконані, що йдуть захищати рідну землю і в тому числі (переходжу від непрямої до прямої цитати) – «цінності нашої національної культури: нашу мову, нашу духовність, нашу історію» [2, 276].

Використовуючи традиційний для своєї публіцистики прийом зіставлення «минуле – сучасне», О. Гончар розповідає далі: «Тепер пишуть мені з Харкова… Запрошують діти: приїздіть! приїздіть! Ви ж у нас і вчились, і студбатівець, приїздіть до нас у гості… Я ж думаю: хіба уявляють вони собі, оці чисті, янгольські душі, як змінився за всі ці роки Харків, хіба здогадуються, з яким болем сприймаю я кожну звістку про те, як винищується, занедбується українська культура в Харкові!» [2, 276]. Здираються українські вивіски в метро, українська мова перестала бути мовою школи, тоді як у його студентські роки «сотня шкіл була в цьому місті українськими».

Рівень штучного поросiйщення Харкова письменник продемонстрував на одному красномовному прикладі. На зустрічі з українськими письменниками, яка відбувалася кілька місяців тому в Харкові, хтось із залу поставив питання, чому в місті позникали українські школи, чому занедбана справа з рідною мовою, тоді один з відповідальних харківських керівників встав і в крайньому роздратуванні та стривоженні заявив: «Це не Харків’янин запитав!»

О. Гончар двічі коментує цей епізод. Наведу другий. Вдумайтеся лише: – закликає О. Гончар, – цей урядовець «упевнений, причому щиро упевнений, що Харків уже ніякий, що Харків уже безликий, що культура вкраїнська вже зникла з цього міста назавжди та що привезли це запитання про рідну мову або з Богодухова, або з Мерефи, або з самого Києва… Та якби той харківський керівник був совісний чоловік, то він з таким ставленням до культури народу, до праці творчої інтелігенції, на керівництво якою претендує, мусив би буквально вже на другий день подати у відставку!» [2, 281].

Для мене, як мереф’янина, почесний той контекст, у якому О. Гончар згадав моє рідне місто, але гірко за Харків, у якому й сьогодні українська людина почуває себе, як у гетто, і я розумію О. Гончара, який не хотів розлучатися з романтичним образом своєї юності й приїздити в чуже мовно й ментально місто. Він мав на це право.

О. Гончар рішуче захищає право людини на еволюцію, внутрішній розвиток, відкриває дорогу поросійщеним українцям повернутися до свого рідного, батьківського кореня, материнської мови. Меншість, якщо за нею правда, має всі шанси перетворитися на більшість. Майбутнє не за гальмівними силами, а «за людьми національно свідомими, мислячими, які здатні будуть розумно й компетентно працювати в ім’я побудови суверенної української правової держави» [2, 366]. Під час голодування студентів на Хрещатику (а серед них була й онука О. Гончара – Леся) письменник писав: «Це твій завтрашній день, Україно, це найвірніша надія твоя! Не завжди будеш ти чорнобильна, не завжди будеш сколонізована, зневажена й пограбована – ще побачить світ у сонці тебе, у красі твоїх прийдешніх весен!» [2, 375].

На цьому дозвольте закінчити мої скромні спостереження над чорнобильним мотивом у публіцистиці пізнього О. Гончара.

Література

1. Галич В. М. Олесь Гончар – журналіст, публіцист, редактор: еволюція творчої майстерності: Моногр. / В. М. Галич. – К.: Наук. думка, 2004. – 816 с.

2. Гончар О. Т. Чим живемо: На шляхах до українського Відродження / Олесь Гончар. – К.: Рад. письменник, 1991. – 382 с.

3. Клен Ю. Вибране / Юрій Клен. – К.: Дніпро, 1991. – 461 с.

4. Портников В. Богородиця в синагозі / Віталій Портников. – Х.: Акта, 2010. – 608 с.

5. Тичина П. Г. Зібр. тв.: У 12 т. / Павло Тичина. – К.: Наук. думка, 1983. – Т. 1. – 736 с.

6. Щиґел М. Ґоттленд : документальна проза / Маріуш Щиґел. – К.: Грані-Т, 2010. – 240 с.

Анотація

Розглянуто значення символу Чорнобиля в публіцистиці пізнього О. Гончара. Через біблійний образ «звізди Полин» цей мотив уведено в контекст Святого письма. Символ Чорнобиля розкритий на науковому, екологічному, політичному та культурному рівні його розуміння. Для письменника Чорнобилем є перебування України в складі СРСР, де винищувалися українська природа, економіка, українська культура й мова. Порятунок полягав у проголошенні суверенітету.

Ключові слова: О. Гончар, публіцистика, Чорнобиль, суверенітет.

Аннотация

Рассмотрено значение символа Чернобыля в публицистике позднего О. Гончара. Через библийный образ «звезды Полынь» этот мотив введен в контекст Стященного писания. Символ Чернобыля раскрыт на научном, экологическом, политическом и культурном уровне его понимания. Для писателя Чернобылем является пребывание Украины в составе СССР, где уничтожались украинская природа, экономика, украинская культура и язык. Спасение состояло в провозглашении суверенитета.

Ключевые слова: О. Гончар, публицистика, Чернобыль, суверенитет.

Summary

In the article the value of Chernobyl symbol in late O. Gonchar’s publicism is considered. Through the bible image «the star of the Wormwood» this motive is entered into a context of The Holy Writ. The symbol of Chernobyl is opened at scientific, ecological, political and cultural level of its understanding. For the writer Chernobyl is the Ukraine as a part of the USSR where the Ukrainian nature, economy, the Ukrainian culture and language were destroyed. Rescue was consisted in sovereignty declaration.

Key words: O. Gonchar, publicism, Chernobyl, the sovereignty.