1 березня 2012 року на кафедрі журналістики відбувся науковий семінар, на якому з доповіддю «Феномен освіти як каналу соціальної комунікації: з досвіду викладання навчальної дисципліни „Теорія та історія соціальних комунікацій”» виступила доцент Т. В. Казакова. Основні тез доповіді:
– Каналів соціальної комунікації багато. Студенти не готові сприймати соціальну комунікацію масштабно, бачити її поза журналістикою. Вони виявляють опір до надання їм фундаментальних знань і маніакально прагнуть лише практики. Тому я формую частину курсу як макромайстерню, у якій вони пишуть багато текстів, а на практичних заняттях відбувається їх розгляд і аналіз. Студентів приваблює можливість бути прочитаними, оціненими. Виявляється, що їм цього бракує, що їм цього недодають спеціальні дисципліни, спрямовані на навчання ремеслу, і творчі майстерні. Але на кожному курсі була меншість, яка прагнула отримати глибокі теоретичні знання і яким ця метушня більшості з текстами здавалася недоцільною й невиправданою.
Відтак виникає питання: яку частину аудиторії робити цільовою. На нього є три відповіді: 1) підвищувати культурний рівень усієї аудиторії; 2) працювати для еліти; 3) займатися тим, що цікаво самому викладачу, піднісши його як найбільшу культурну цінність.
При розгляді цього питання слід узяти до уваги, що ми переживаємо суспільну кризу (не тільки в Україні, але й у світі). Успішними стають підприємливі індивідуалісти, які протистоять пасивній громадськості; це тимчасова людина, який непотрібна ідентифікація і якісь уявлення про майбутнє, її стихія сучасність. Гаслом таких людей стає: «Дорватися і першим з’їсти». Вища освіта своє масовою, унаслідок чого збереження рівня університетського знання опиняється під ударом. Щоб бути зрозумілим масі, необхідно спрощувати навчальний матеріал.
Тому навчальна дисципліна «Теорія та історія соціальних комунікацій» будується за принципом висвітлення змісту каналів соціальної комунікації та їх історії. Щодо освіти, то тут передбачено розкрити її кризи та революції й через ці поняття подати історію.
Зовсім спостереження з найближчого до нас часу: батьками стала цінуватися фундаментальність, а не ремесло; високопрофесійний викладач-особистість, а не навчитель ужиткових прийомів. Зріс конкурс у музучилище. Журналістська освіта повинна витримати удар нахабної посередності, яка говорить: «Навчіть мене заробляти гроші».
Запитання ставили: професори С. В. Ломакович, Л. М. Хавкіна.
Виступили в обговоренні:
Доцент М. А. Балаклицький:
– У доповіді підняті важливі проблеми. Не знаю, чи завжди освіта була так тісно пов’язана з проблемами моралі, але сьогодні це саме так. І тут я не знаю, як бути. У радянські часи освіта не просто була з’єднана з вихованням, а спрямована на нього. І цим таке з’єднання було почасти скомпрометоване. У пострадянській системі координат відбулося їх роз’єднання, тому кожний наш крок, спрямований на виховання моральності, ми робимо з оглядкою, ніби він позбавлений легітимності. Брати студента за руку і кудись його вести у нас нібито неприйнятно. Але ця колізія має бути розв’язана.
Старший викладач О. С. Хмель:
– Над тим, про що говорила Тетяна Володимирівна, думає кожен. Найбільш професійний мій курс «Проблематика газетних виступів: політика». Його слухає 50 студентів. Хотілося б діалогу з ними, але діалог з п’ятдесятьма особами – це базар. Реально діалог відбувається, але саме з п’ятьма студентами. Тимчасом усі сили йдуть на решту сорок п’ять. До доповіді я хочу зробити деяку поправку. В античності справді був вироблений ідеал не ужиткової, а фундаментальної, загальної освіти. Але ж не можна забувати, що це були люди, які не потребували шматка хліба на щодень, вони й так були елітою, тож для еліти було запроваджене й елітарне навчання. Застосовувати модель античної освіти до сучасності певним чином некоректно.
Професор Л. М. Хавкіна:
– Наше завдання – дати кожному те, за чим він прийшов в університет. Не слід драматизувати ситуацію. У нас вчаться різні студенти і вчаться по-різному з різних дисциплін. Одні їм більше до вподоби, інші менше. Звідси й мотивація до навчання. Але якщо вони обрали нас, нашу спеціальність, то не можна їх вважати зовсім невмотивованими.
Професор С. В. Ломакович:
– Доповідь Тетяни Володимирівни була надзвичайно змістовною. Але багато проблем, про які вона говорила, – це не наші проблеми, тобто вони не тільки наші. У нас хвора вся вища освіта. В Україні до вишів беруть 80 % випускників шкіл, тоді як у світі ця цифра не перевищує 20 %. Те, що має бути спрямоване на еліту, виявляється спрямоване на масу. Вихід я вбачаю в моральній позиції викладача, у небайдужому ставленні до кожного студента. Саме така позиція панує на нашій кафедрі.
Викладач В. Г. Ревенко:
– Ми говоримо про важливу тему. Зверніть увагу на парадокс сучасної кадрової ситуації: в Україні високий рівень безробіття, але й високий рівень вакантних, незайнятих посад. Чому? Тому, що люди, навчені в університетах, не можуть виконувати очікувану від них роботу. Вихід: прислухатися до практиків, зрозуміти для себе, які існують стандарти професії й дотримуватися їх.
Професор І. Л. Михайлин:
– У нас два предмета розмови: сама доповідь і проблематика, піднята в ній. Ми говоримо про кожний предмет зокрема. Щодо доповіді, то вона була справжньою методологічною доповіддю, де викладався зміст курсу, наводилися численні класичні праці, які варто знати всім. Разом з тим, доповідь вмістила й потужний мемуарний дискурс, посилання на власних знайомих, розмови з ними. Тому і я дозволю собі трошки мемуарів.
Я двадцять років пропрацював на українському відділенні філфаку. Рівень студентів був невисокий. Я для себе ще тоді сформулював парадигму поведінки: працювати для еліти, маючи на увазі, що й середнячки будуть тягнутися до неї, а погані студенти до середнячків. Моральною підвалиною тут була оцінка: ті, хто належав то кращої меншості, отримували «відмінно», ті, хто виразно пасли задніх, – «задовільно».
Новизна сучасної ситуації полягає не в тому, що еліту складають 10 %. Так було завжди. Але в тому, що у вищій школі ніколи не існувало проблеми учнівської дисципліни. Вона завжди існувала в школі, бо в ній училися всі. У вищу школу потрапляла меритократія. Тут проблеми дисципліни ніколи не було. Але зараз вона з’явилася. З’явилася проблема: як примусити аудиторію слухати лекцію. Викладач, який завжди налаштований на контакт з аудиторією, губиться: що робити, коли частина студентів просто виключається з перебігу занять. Це результат повстання мас, як говорив про це Хосе Ортега-і-Гасет.
У Деніса Мак-Квейла я вперше виразно прочитав думку, яка раніше висловлювалася обережно: успіх журналіста залежить від низки зовнішніх і внутрішніх обставин, які не передаються шляхом навчання. Ці обставини: талант, тембр голосу, нахил до комунікації, жестикуляція й походка, кон’юнктура ринку. Усі ці обставини ускладнюють і навчальний процес, і вибір методів і прийомів навчання.
Але неправильно уявляти, що ми самі повинні вивчати попит на наших фахівців і складати стандарт освіти. Вони, ці стандарти, давно складені. Без них неможливе ні ліцензування, ні акредитація спеціальності. Вони викладені в документі, який називається «Освітньо-кваліфікаційна характеристика», а потім до цієї ОКХ додається «Освітньо-професійна програма», як спосіб досягнення ОКХ. Це документи Міністерства освіти, на підставі який ми працюємо. У них викладено державний стандарт, наданий нам для виконання.
У підсумку скажу, що наші студенти не такі вже й погані. У виразних мінусах прозвучали Алімов, Кікнадзе. Але ж це одиниці. Вони завжди були. І через них не варто драматизувати ситуацію.
Заключне слово Т. В. Казакової:
– Я не говорила, що масовидній людині не можна навчатися в університеті; загрозу становить агресивна масовидна людина, яка починає боротися проти навчання під гаслом: «Мені це не потрібне!» Я з великим здивуванням беру до рук іноді залікову книжку дуже слабкого студента і бачу в ній «А», «Б». Нам треба бути уважнішими до оцінок і ніколи не ставити високі оцінки за слабкі відповіді. Дякую всім за участь в обговоренні цієї важливої теми.
Варвара Жукова