Відгук
на автореферат дисертації Антоненко Тетяни Олексіївни «Поетика художньої прози Валентина Чемериса» на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.01 — українська література (Харків, 2017, 18 с.)
Художня проза Валентина Чемериса — цікаве явище новітньої української літератури. Розпочавши письменницький шлях як сатирик у далекі шістдесяті, в останній період творчості він став плідним автором багатьох історичних повістей і романів, приклав руку до розвитку української фантастики, написав кілька яскравих автобіографічних книжок. Проте його слава сатирика затьмарила решту його творчості. Через це В. Чемерис цілком незаслужено був досі обійдений увагою української літературної критики. Тетяна Антоненко виправляє історичну помилку, присвятивши його художній прозі окреме монографічне дослідження. Актуальність теми дисертації полягає в цілісному осмисленні прози В. Чемериса як художнього феномену. З цього погляду й обрання за предмет його поетики цілком виправдане й вмотивоване.
З художньої прози обрано два найбільш репрезентативні її складники: художньо-документальну та історичну творчість. Вони розглянуті вичерпно, у всій своїх типологічній складності та розмаїтості. Це було зробити нелегко з огляду на плідність письменника, який у 2000-х роках видавав, бувало, по три книжки щороку. Аналіз історичної прози ускладнений ще й тим, що передбачає добру орієнтацію критика в самих автентичних історичних подіях. Але в своєму аналізі Т. Антоненко виявилася на висоті, сумлінно виконала поставлені перед собою завдання та реалізувала мету роботи.
В. Чемерис постав перед нами як видатний письменник сучасності, який по праву заслуговує на увагу вдячного читача, пише цікаво, обирає для своїх творів маловідомі сторінки української історії, подає їх автентичні образи, розбудовує концепт волелюбної української нації, яка весь час свого буття змагалася за національну незалежність та свою людську гідність.
В обговоренні роботи хотілося б сказати про таке.
Звичайно, авторку можна «спіймати» на головній теоретичній колізії її роботи. Адже якщо «поетика — це наука про зображально-виражальні засоби у письменстві та будову літературних творів» (як сама вона свідчить на с. 6), то й розмова має вестися про форму художньої прози В. Чемериса. Відтак з певною настороженістю сприймаються розділи, у яких напряму вводиться матеріал про змістові особливості доробку письменника: «Мотиви художньо-документальної прози Валентина Чемериса», «Проблемно-тематичні домінанти текстів». Очевидно в роботі, присвяченій поетиці, пізнання змістових глибин повинно випливати з розуміння особливостей формальних складників літературних творів. Школа М. М. Бахтіна (і його послідовників) завжди виходила на рівень змісту, але витлумачуючи його через формальні елементи. Завдяки цьому досягалася майже математична точність, убивча переконливість у розумінні літературного твору, здебільшого авторської позиції в ньому.
По-друге. У дисертації обґрунтовано кілька разів заходить мова про жанр як питому категорію поетики. У своїх теоретичних побудовах авторка пристала на позицію Г. М. Поспєлова. Так, це авторитетний московський дослідник радянських часів. Але створена ним жанрова концепція була певним парадоксальним феноменом, не підтриманим ні рештою російських гуманітарних центрів, ні міжнародною спільнотою. Мені здається, що я вперше знайомлюся з дисертацією, де жанрологія збудована на концепції Г. М. Поспєлова. Її суперечність полягає в тому, що цей автор розірвав літературний твір на «жанровий зміст» і «жанрову форму», тимчасом як аксіомою від часів Гегеля є положення про те, що (цитую по пам?яті) не існує ніякого окремого змісту, а є форма, яка переходить у зміст, і відповідно, немає ніякої форми, а є зміст, який знаходить для себе найзручнішу форму. Тому концепція Г. М. Поспєлова не прижилася й не вийшла за межі його кафедри. Та й мені здається, що авторка дисертації залишила на рівні декларації свою прихильність до цієї концепції, а в реальному аналізі стоїть на засадах єдності змісту і форми.
По-третє, в розгляді змістових категорій: мотивів, проблематики — авторка залишається в межах абстрактних категорій, які не дають уявлення про хід письменницької думки. Сказати, що письменник піднімає проблеми «добра і зла, слова і вчинку, правдивого і фальшивого свідчення про свій час» (с. 10) — це нічого не сказати. Ці проблеми загальнолітературні, їх піднімають усі письменники. Завдання ж аналізу творчості конкретного автора полягають у тому, щоб показати, як саме він їх розв’язує. Припускаю, що в самій роботі про це і йдеться, але у «вижимках» для автореферату цей важливий елемент аналізу було втрачено.
Із зовсім дрібних спостережень. Не можу погодитися з витлумаченням образу ізгоя і «автора-ізгоя» як зрадника (с. 12–13). Це якесь необережне ситуативне твердження. Усі свідомі українці були ізгоями в своїй країні в радянський час, і їх старанно винищували. Цю думку можна розвинути, але я думаю, що висловився достатньо зрозуміло.
У цілому Тетяна Антоненко створила потрібну нашому літературознавству, сильну дисертаційну роботу про поетику художньої прози Валентина Чемериса, авторка довела свою здатність розв’язувати складні теоретико- та історико-літературні завдання. Дисертація Тетяни Антоненко є гідним унеском в українську гуманітарну науку, за методологією, об’єктом і предметом цілком відповідає вимогам ВАК України до кандидатських дисертацій –– розв’язувати важливу наукову проблему. Це дозволяє говорити про те, що Тетяна Олексіївна Антоненко заслуговує на присудження їй наукового ступеня кандидата філологічних наук із спеціальності 10.01.01 –– українська література.
8 лютого 2017 року
І. Л. Михайлин,
доктор філологічних наук, професор
кафедри журналістики Харківського
національного університету імені В. Н. Каразіна.