Ігор Михайлин. І тому сію свої зерна

29.06.2016, Переглядів: 278

Рецензія на кн.: Гончеренко О. М. Я прошу вас — живіть! : роман-щоденник, хроніки славного міста Світайгорода та прилеглої провінції Трої / Олег Гончаренко. — Мелітополь : ВПЦ «Люкс», 2016. — 236 с.

Підзаголовок цієї книжки — «Роман-щоденник, хроніки славного міста Світайгорода та прилеглої провінції Трої» — наштовхує на цікаві роздуми про її жанр. Я не можу назвати жодного роману, виконаного в жанрі щоденника. Є чимало творів, у яких щоденник героя використовується як художній прийом. Далеко можна не ходити, а вказати на класику: «Щоденник Печоріна» в романі М. Лермонтова «Герой нашого часу». Але ж усі розуміють штучну природу цього прийому.

Особливість твору Олега Гончаренка в тому, що його роман включає в себе реальні щоденникові записи письменника. Можна, звичайно припустити, що ці записи відібрані, систематизовані, змістовніші залишені, поверхові відкинуті, але немає сумнівів — у їхній автентичності. Така наративна організація твору відразу перетворює його на я-роман, розповідь про самого себе, створення твору, у якому головним героєм є сам автор.

І він декларує це в різноманітні способи.

По-перше, він «вшиває» в твір численні публіцистичні відступи, називаючи їх «Сповідями, пущеними за водою». Таких сповідей у романі — сімнадцять. Виявляється, це найбільш сталий композиційний елемент роману, арматура, яка утримує його структуру. А відтак, немає підстав називати їх «відступами»; відступи передбачають наявність головної теми, від якої відступає автор у відступах. Але в «сповідях» Олега Гончаренка розгорнута його головна тема. Тому скасовуємо застосований щодо них термін «відступи» і вживаємо новий, зрештою, запропонований самим автором — то таки ніякі не відступи, то — публіцистичний щоденник.

Сповіді, пущені за водою — це колоритний, треба сказати, концептуальний образ, цілий концепт. Сповідь, хочу пояснити читачам, — то не просто акт розповіді про себе; то рідкісний жанр мемуарної літератури. По суті, історія знає тільки кілька творів під такою назвою: Августина Блаженного, Жана-Жака Руссо, Льва Толстого. Особливість сповіді як мемуарного жанру — це внутрішня автобіографія, наповнена не зовнішніми, а внутрішніми подіями. Внутрішня подія — це роздуми про щось важливе в житті, відкриття, здійснені в духовному світі, глибоко пережите почуття. Звичайно, вони можуть мати зовнішній чинник: прочитану книжку, випадково почуту розмову двох осіб чи навіть підслухану репліку, побачену просто на майдані, на вулиці, у транспорті подію. Але головне не ці зовнішні поштовхи, а внутрішня робота духу й думки, вироблення свого концептуального бачення світу. А сповіді, пущені за водою — це повідомлення ні для кого і для всіх. Вінок, пущений за водою, міг упіймати хто-завгодно. У пляшку закорковували повідомлення про караблетрощу й кидали в море, сподіваючись, що за водою вона випливе до заселених земель і потрапить у руки рятувальників.

«Сповіді» Олега Гончаренка могли б бути авторськими колонками в якісній загальній газеті; він міг би вести на авторитетному інформаційному ресурсі свій блог. І те, і те було б корисним для суспільства. Головна ідея його сповідальної частини — передчуття української України. Його книжка неспростовно доводить, що вона постає. Не повстає, бо повставала вона вже двічі — у Помаранчеву Революцію й Революцію Гідності, — а саме постає внаслідок попередніх повстань. Можна сказати й інакше: вона народжується; як усе живе, народжується в муках, але зупинити цей процес народження вже неможливо. Не всі це розуміють. І письменник показує це нерозуміння. Показує сміливо, бо не боїться говорити правду. А правда така: Україна усамостійнюється в усіх змістах, формах і способах свого життя, українська нація консолідується, російська присутність все слабшає; навіть люди, які говорять і досі по-російськи, відчувають себе українцями.

Неможливо зупинитися на всіх сповідях. І в таких випадках я завжди шкодую про обмежені можливості літературної критики. І неможливо не репрезентувати це явище якимсь промовистим прикладом. Тому я обрав для такої репрезентації сповідь тринадцяту. Це маленький подорожній нарис. Автор повертається в рідне місто автобусом. Серед подорожан — родина митника, від якої раптом усім стає тісно: галасливі, нечемні, демонстративно зневажають інших пасажирів. На зауваження автора реагують агресивно, в комунікації виявляється, що вони не лише палкі прихильники, але й очікувальники «русскава міра». Балачку батька родини з автором почув український солдат, що куняв на передньому сидінні; підійшов і в одну мить розв’язав суперечку — підняв «смердючого сепара» до стелі й наказав заткнутися. А за спиною в нього встав другий солдат, його побратим. І що б ви думали? Куди й випарувалась уся сміливість та «ідеологія» цього дрібненького мерзотника. Заціпило і його сім’ї. Українці оборонили свою батьківщину, а разом з нею і свою гідність. А автор подумав про те, що п’яний проспиться (солдати були напідпитку) і повернеться в стадію нормальності, а дурень, зрадник, підлотник — ніколи.

Біда України в тому, що в ній триста п’ятдесят років Російська імперія винищувала українську еліту, залишаючи лише масову людину, зручну для насильства й примушування до праці на українських же унікальних чорноземах. Але з проголошенням Української держави цей процес (винищення еліти) припинився, припинилося її вивезення в Росію, денаціоналізація. Дві наші Революції — то результат народження в Україні нашої національної еліти. Кожен українець — то, безумовно, елітарна особистість. Історія упродовж багатьох поколінь складалася так, що бути українцем було небезпечно; щоб стати українцем, треба було здійснити свій вибір, а здійснювати вибір — то ознака елітарної людини, аристократичної, коли хочете. Масова людина ніколи вибору не здійснює; її функція — іти за елітарною меншиною. От цей процес — народження українських еліт — і привів до безповоротних змін в українському суспільстві. Тягнути в Україну «русскій мір» — то прагнути повернути колесо історії назад. А це ще ніколи нікому не вдавалося.

Другий важливий складник роману-щоденника «Я прошу вас — живіть!» — то так само журналістські твори. Я їх називаю журналістськими, але маю на увазі, що це найвищий рівень журналістики — публіцистика. Зрештою, від сповідей вони відрізняються тільки більшими розмірами. Головна ж їх особливість та, що єднає їх із сповідями, — потужна авторська присутність, документалізм, достовірність викладених фактів, органічне поєднання описів дійсності й авторської рецепції над дійсністю.

Розглядаючи цей феномен, варто спинитися на двох красномовних прикладах, двох розділах роману. Вони обидва належать до жанру нарису, але відмінних його внутрішньожанрових типів: портретного і подорожнього. Портретний нарис має назву «Богом даний». У ньому в центрі оповіді — Богдан Гончаренко, племінник і похресник автора, який загинув 13 травня 2015 року під Донецьком, захищаючи Україну від російських окупантів. Портретний нарис, таким чином, перетворився на некролог. У ньому багато документів: листів, автентичних спогадів друзів, однополчан. На повний зріст виростає герой, оборонець України, для якого цей вибір (знову вибір!) — іти захищати Україну — був питомим результатом його попереднього життя.

Подорожній нарис про поїздку групи українських журналістів і волонтерів у військову частину, розташовану в Маріуполі, дивовижно, але оформлений як сповідь чотирнадцята. Тут діють реальні персонажі, розказано про реальні зустрічі, бесіди, розмови. Але й уміщено багато віршів Олега Гончаренка. Є у фольклорних творах такий прийом — ретардація — навмисна затримка розвитку сюжету шляхом повторення описів дій героїв. Роль такої змістової ретардації виконують вірші, які автор вмонтовує в текст при кожній нагоді. Зрештою, іде він у цю поїздку як український письменник презентувати бійцям книжку «Український Порідник» і читати воякам свої вірші, тож цілком логічно вмістити їх хоча б частину в цей подорожній нарис.

Особливість версифікації Олега Гончаренка — вишукане уміння будувати складені рими. Рими до слова «серце» вже всі на обліку. Нового тут нічого не придумаєш. Так, це стосується усіх поетів, тільки не Олега Гончаренка. Він пише у вірші «Новітнє кредо»: «Сніг на землі, в повітрі і на серці!», — / єдиний карб од слухання дурні… / «Вставайте, не для вас терзання, сер, ці! / в історії передвесняні дні!».

А до імені Редьярд [Кіплінг] рими взагалі не існує. Так само: для всіх, крім Олега Гончаренка. Він пише у вірші «Солдат»: «А знаєте, братця, що тему торкав оцю ледь я б, / якби не війна, от, їй-богу, якби не війна… / Ще Кіплінг помітив, той, що собі Джозеф і Редьярд: / «У різні часи і солдатові різна ціна».

У такий спосіб автор показав нам своє вміння ліпити зі слова потрібні змісти. Але найбільшу ефективність у запропонованому жанрі роману-щоденника виявляють вірші, які відзначаються невишуканою простотою. Вони підтримують ту загострену прямолінійність, яка є провідною ознакою публіцистичної оптики. Я візьму для прикладу вірш «Співає українка». До цього сюжету варто взяти епіграфом слова, сказані в іншому місці книжки і з іншого приводу: «Кожна Українка — маленька Україна». І от така українка на сцені — «співає для бійців АТО». Далі: «Бійці не дихають, либонь, / у мислях — десь між рідних квітів… / Вона така — Єдина В Світі! / Земна Краса! Земна Любов! / Бійці долають пам?ять вплав… / Дурня їм все, що «буде після»: / вона звучить, сама — як пісня, / котру б, як воду пив, співав».

В одному сенсі між лірикою й публіцистикою немає різниці — у способах оприявнення авторського Я. Публіцистика — це неримована лірика, а лірика — це римована публіцистика. Я знаю, що в цього погляду на творчість буде багато ворогів, особливо між поетів, які образяться через їх прирівняння до публіцистів. Але щодо конкретного випадку — книжки Олега Гончаренка — це судження цілком справедливе.

А відтак ми доходимо до третього складника книжки — «хроніки славного міста Світайгорода та прилеглої провінції Трої». Можна поміркувати над тим. що то за місто таке Світайгород для автора, чия книжка вийшла в світ у Мелітополі. Але то безплідне заняття. Бо з цього місця в книзі починається її художня частина. Художня в тому сенсі, що його проголосив свого часу ще Людвіг Фейєрбах: «Мистецтво не вимагає визнання своїх творів за дійсність». Нагадаємо: досі йшлося про журналістику, яка, навпаки, такого визнання вимагає.

Хроніка — то, як відомо, так само літературний жанр, який передбачає лінійне розташування подій у сюжеті. Як правило, такий твір співвідноситься з історією; тобто, не описуючи реальні події й реальних героїв, дає чіткі уявлення про перебіг історії. Сила таких творів саме в узагальнюючій репрезентації людини й світу. Людська свідомість потрапляє в пастку парадоксу: документальне (невигадане) відображення дійсності поступається місцем художньому (вигаданому) відображенню. Узагальнення дає вищий рівень пізнання. Тому література працює на вічність, а журналістика — на сучасність.

Хроніка міста Світайгорода й його провінції Трої розміщена між двома сюжетними точками — розділами «Наслухане з тиші» і «Наслухане з далечі». Автор дистанціюється від зображеного і свідчить нам, що розповідає почуте, наслухане. Він не був свідком описаних подій, а відтак він не може спертися на власний життєвий досвід. В обох «заслуханих» розділах один герой, узятий у різні періоди його життя, — Сашко Шокар.

У першій новелі він хлопчиком переживає Голодомор 1932–1933 років, чудом лишається жити. У другій новелі він помирає. Але як? І де? Війна закинула його в Канаду, де він став вождем племені таки на ім’я Січневий Буревій. За поетикою ця новела побудована у двох хронологічних планах: помираючий вождь у мареннях пригадує все своє життя. Важко переказувати цей пригодницький сюжет. Але варто обов’язково відзначити, що причиною поневірянь героя була його українська сутність, небажання, а певною мірою, і моральна неможливість відмовитися від рідного першокореня.

Усі інші репрезентанти художньої частини роману — то новели з цього сюжету, з сюжету родини Шокарів, тих родичів, які лишилися мешкати в Україні, у славному місті Світайгороді. А як не родичів, то сусідів. У кількох розділах тут зустрічається Тетяна Когай, з роду Шокарів, вона ж Ранкова Роса, бо сама так намислив називати її вождь Січневий Буревій. Тут і Федот Самчук, і Люська Савенчиха, і Микола та Сашко Горові. Та інші, хочеться додати услід за класиком пролетарської літератури. Проте усіх цих різноманітних героїв об’єднує авторська концепція людини — про неї дещо докладніше.

У сучасній українській прозі чимало творів, які відображають порожнечу людської душі, відсутність мети в житті. Адже не можна ж за мету вважати прагнення вискочити заміж за заможного нелюба? З прочитаних на цю тему останнім часом творів — роман Люко Дашвар «На запах м’яса», не так давно виданий у видавництві «Клуб сімейного дозвілля». Гасло роману: людина — це звір, хижак, з тією хіба що різницею, що хижак іде на запах м’яса, а людина — на запах грошей. Це і є справжня мета героїв. Для її досягнення зраджується дружба, родина, кохання. Відкидається все.

А герої Олега Гончаренка — інші. Один з розділів свого роману він назвав «Мріяни». Від слова «мріяти». Мріяни — ті, що мріють. І розділ «Миряни» в романі так само є. Але миряни Світайгорода мріють. А ще кохають і впадають у розпач від втрати коханого, саджають картоплю, прагнуть підтримати одне одного в обставинах сучасного життя. Новела «Мріяни», можливо, найбільше скаже нам про концепцію людини Олега Гончаренка. Будівельна бригада Сашка Горового, нарешті, отримала підряд — вивести цоколь під громадський туалет у парку. Копати довелося вручну, бо техніку між дерев не загнати. Під час земельних робіт раптом відкопано людські останки. З’ясувалося, що тут були поховані німці під час минулої війни, окупанти. Здавалося б, чи варто звертати на це увагу. Але Сашко Горовий і його робітники, акуратно складають людські кістки і влаштовують їх перепоховання на кладовищі. Бо то також люди. У художньо-філософській концепції багато про що говорять деталі: Сашко відмовляється класти останки в багажник, то ж таки люди, і мішок з кістками відправляється на заднє сидіння легковички. Це симпатичні герої, і Олег Гончаренко є одним з них.

У підсумку: що ж за твір створив Олег Гончаренко? Безумовно, це роман, який розміщається в прикордонній смузі між літературою і журналістикою. Журналістика причому наявна тут не у вигляді публіцистичності (що є більш-менш традиційним), а як пряма присутність авторського публіцистичного щоденника й усталених публіцистичних жанрів портретного й подорожнього нарису. Публіцистика — то твори прямої дії, у яких авторська позиція не підлягає розшифровці за допомогою інтерпретації, а висловлена в безпосередньому авторському мовленні.

До такого прямого авторського мовлення належить заголовок роману. Він вистражданий, концептуальний, свіжий за синтаксичною формулою — являє собою наказове речення. Це речення звучить у багатьох новелах і сповідях. Це заклинання, яке автор проголошує на адресу своїх героїв-мріян, українців, які вимріяли свою українську Україну, а зараз будують її, попри всі перешкоди і лють засліплених імперською свідомістю брехливих наполеончиків. Мрія наших ворогів — знову винищити українську еліту. Щоб масова людина, яка залишиться, не змогла вчинити їм опору. Мета ж українського світу  зберегти й примножити свою національну еліту. Це добре розуміє Олег Гончаренко. І тому звертається до своїх героїв із замовлянням: «Я прошу вас — живіть!»

Кожна людина повинна сумлінно робити свою справу. Розповідають: якось Д. Д. Селінджер на зустрічі з радянськими письменниками, де багато говорилося про обов?язок письменників брати участь у громадському житті, боротьбі за мир тощо, сказав у відповідь речення всього з трьох слів: «Письменник мусить писати». Розумілося: твори — то його вчинки, то вияв його громадянської позиції. Таке пригадалося з приводу роману Олега Гончаренка. Він сіє свої зерна. І з цих зерен його та інших письменників сходи — це та українська Україна, яка сьогодні виростає навколо.

 

Уперше опубліковано: Михайлин І. Л, І тому сію свої зерна / Ігор Михайлин // Жінка Україні, 28 червня 2016 року. Електронний ресурс: http://ukrainka.org.ua/node/7098

 





Друк цієї статті Друк цієї статті