1. Постава проблеми

Наше суспільство переживає стан кризи правди. І не тільки українське –світова спільнота так само. У добу постмодернізму будь-яка константа може бути оголошена релятивною, ба й спростованою. Чи змирилося з цим люд-ство? Чи погодилося жити в ситуації, коли бракує однозначних моральних засад, можливості сприймати інформаційні повідомлення як правду, мати сталі уявлення про історичні факти? Думається, що ні.

Саме це доводять численні ухвали парламентів різних країн і поважних міжнародних організацій у справі ствердження історичних фактів. Так, Вер-ховна Рада України постановила вважати голодомор 1932–33 рр. геноцидом проти українського народу. Цей закон був прийнятий 2006 р. попри затятий опір проросійськи налаштованих фракцій, які розуміли, що визнання факту поставить на порядок денний (нехай із часом) і питання про суб’єкта його вчинення. Україна була в цьому далеко не перша. Півтора десятка держав світу зробили те саме раніше під впливом української діаспори. А 2009 р. Парламентська Асамблея Організації з безпеки і співробітництва в Європі своєю резолюцією визнала ще один факт: тотожність гітлерівського наци-зму та сталінського комунізму. Годі й говорити про зовсім недавні ухвали Польського сейму, які стосуються до подій ІІ?ої світової війни.

Чи не означають ці ухвали, що людство стомилося жити в ситуації брехні та довільних маніпуляцій, коли будь-хто може сказати: голоду в Україні (або голокосту) не було, – впливаючи тим на масову свідомість? Звідси – теза величезної ваги: найактуальнішим у сучасній журналістиці є питання прав-ди або істини. Мабуть, воно було актуальним в усі часи, адже ефективність журналістики залежить від того, наскільки створюваний нею інформацій-ний образ відповідає реальній дійсності. Та утвердження постмодерної кон-цепції світу на зламі ХХ–ХХІ ст., загострило цю проблему максимально.

Хоч як прикро це визнавати, але в теорії журналістики чи – ширше – соціальних комунікацій названа тема залишалася поза дужками. Пояснюєть-ся це почасти її очевидним, у побутовому сенсі, розв’язанням. Пересічний споживач новин не сумнівається в тому, що медіа подають (чи мають подавати) адекватний, достовірний інформаційний образ реального, поза ними сущого світу. У радянській теорії журналістики ключове місце відво-дилося категорії об’єктивності, яку розглядали як засаду діяльності ЗМІ. Падіння радянського режиму (а разом із ним і “залізної завіси”) виявило, що об’єктивність радянської журналістики – фантом. Насправді ця “об’єктив-ність” досягалася насильницьким усуванням альтернативних точок зору з поля журналістики [пор. 13]. Не можна заперечувати істотного впливу ра-дянської ідеології, що ставила журналістику в цілковиту залежність від пра-влячого режиму, на поширення постмодерної концепції світу. Філософська думка відреагувала на світ брехні та інформаційних маніпуляцій тезою про про релятивність, а то й цілковиту відсутність істини, перенісши її з поля онтології в поле аксіології, зробивши предметом інтерпретації.

Скомпрометованість понять об’єктивності, правди, істини в радянській гуманітарній думці породжує ілюзію, ніби й світова спільнота цих термінів стосовно до журналістики вже й не вживає. Це зовсім не так. Наприклад, один з найвизначніших сучасних дослідників журналістики німець Нікляс Люман переконаний у тому, що покликання професії журналіста – “служити суспільству правдою” [10, с. 47]. Журналістику він розглядає як “послідов-ність спостережень або, точніше сказати, послідовність спостережницьких операцій” [10, с. 13]. За Н. Люманом, розглядаючи медіа як спостережні си-стеми, слід розрізняти самореференцію (нім. Selbstreferenz), тобто самоспо-стереження) та, як він висловився, – інореференцію  (нім. Fremdrefe-renz), тобто спостереження за дійсністю, зовні покладеним світом. Його головна теза полягає в тому, що журналістика – це інореферентна система. Іншими словами, вона спостерігає не сама за собою, а за зовнішнім світом, за соціальною дійсністю, що на них і спрямована її коґнітивна практика.

На комунікативістику інтенсивно впливає філософська перспектива, поза якою годі зрозуміти сутність багатьох питань всередині цієї системи наук. Можливо, в сучасну епоху вплив філософського знання поширюється на різноманітні аспекти соціального життя загалом, але для сфери медіа воно має особливе значення. Тому перед дослідником проблем комунікації постає важливе завдання – бачити проблеми своєї науки в ширшому полі філософських шукань доби. Особливо це стосується до того випадку, коли мова йде про засадничі для журналістики категорії правди й істини.

Філософія класична головну цінність убачає в категоріях адекватності, правди й істини, а теорія пізнання виходить з того, що суб’єктивні уявлення розуміються як відтворення зовнішньої об’єктивної реальності. Класична філософська традиція передбачає лінійний рух до істини, яка має субстан-ційну природу. Істина – фінальна величина, завершений продукт, мета пі-знавальної діяльності людини зокрема й людства в цілому.

У постмодерній філософській парадигмі категорії правди й істини по-збавлені свого давнішого онтологічного статусу й корелюють радше з пси-хічним станом особистості. Правда не є продуктом коґнітивного наближен-ня до об’єкта чи адекватного осягнення його сутності; вона взагалі не є на-слідком особистих дискурсивних практик. Пізнання вже не розглядається як процес експлікації іманентного смислу світу речей і явищ. Істина реалізує себе виключно в мовній діяльності: головною коґнітивною одиницею висту-пає текст, який править за самодостатню реальність і через те не потребує звірення з реальністю зовнішньою. Відтак істина постає як процес вольо-вого коґнітивного зусилля, що не оминає й процедури фальсифікації на шляху до свого утвердження. Продукування істини пов’язане не з набли-женням до чогось об’єктивно даного, а з примусовим її запровадженням. Істина залежить від влади, бо саме влада задіює механізм примусу.

У цьому сенсі йменування журналістики четвертою владою втрачає своє метафоричне забарвлення й набуває цілком очевидного прямого змісту. Ад-же журналістика за допомогою масового впливу здійснює примусове приве-дення цілої спільноти до певних опіній, що стають панівними. Суспільство вже давно дійшло висновку, що немає ніякої іншої, могутнішої сили впливу, ніж сила громадської думки. У певному розумінні вона дужча за силу зброї.

Дотепер наш виклад залишав осторонь визначальну для журналістики категорії  факту –  найважливішого способу верифікації істини й пошуку правди [пор. 11]. Побутове, буденне, загальномовне розуміння факту цілком прозоре. «Словник української мови» дає цьому поняттю таке визначення: “1. Дійсна, не вигадана подія, дійсне явище; те, що відбулося насправді. _[…_] 2. Реальність, дійсність; те, що об’єктивно існує” [19, с. 552]. Звернімо увагу на присутність ключових слів:  дійсність, реальність,  подія, яви-ще; те, що відбулося насправді, і те, що об’єктивно існує.

На відміну від цього прозорого словникового визначення, сучасному науковому світові далеко до одностайності в потрактуванні поняття факту. Притому в журналістиці, яка є способом відтворювати й пізнавати світ (до того ж способом ужитковим, від якого залежить формування поведінкових комплексів і моделей сучасної людини і людських спільнот) розв’язання проблеми факту – обов’язкова передумова для усвідомлення власної коґні-тивної природи та гносеологічної функції. Серед українських теоретиків жур-налістики найпосутніші думки з приводу факту, як він постає в цій сфері, знаходимо в  працях Володимира Здоровеги [9, с. 74–83] та Володимира Рі-зуна [17, с. 175–185; 18, с. 55–56]. Утім, множинність наявних інтерпретацій утруднює використання категорії факту як журналістами-практиками, так і дослідниками соціальних комунікацій. Чи не найбільше до створення си-туації невизначеності причинилася новочасна мовознавча наука, що розми-ває межу між світом і текстом, висуваючи ідею цілковитої релятивності людського сприйняття, неможливості адекватного відтворення, а відтак і пі-знання світу. Одна найвпливовіших таких теорій належить Ніні Арутюновій, що з неї й варто розпочати огляд теперішнього інтелектуального тла.

2. Концепція факту в лінґвістиці

Уперше свою концепцію факту Н. Арутюнова подала в книзі «Типи мов-них значень: Оцінка. Подія. Факт» (1988). Центральний розділ – «Речення та похідні від нього значення» передруковано у збірці її вибраного «Мова і світ людини» (1999). Ця остання книжка, містячи авторчині праці, писані в різні роки, поєднує в собі чимало й суперечливих міркувань.

Параграф «Факт» Н. Арутюнова розпочинає твердженням, що говорити-ме про “іменник факт” [1, c. 488]. Зрозуміти це можна так, що за предмет її розважань править не онтологічний, буттєвий факт, а лише поняття факту, пов’язане з ситуацією, в якій про щось можна сказати: “Це факт”.

Така позиція відразу надає іменникові факт оцінного значення, перево-дить його з розряду онтологічних у розряд аксіологічних понять. І сказане авторкою про факт з аксіологічного погляду заслуговує на увагу. Та от вона вторгається на чужий терен – дійсності, – запевняючи нас, що в ній ніяких фактів насправді немає: “Факт корелятивний із міркуванням, а не з безпо-середнім станом справ у світі” [1, с. 489]. У полеміці з Бертраном Расселом (який залишав для факту місце в дійсності) вона безапеляційно заявила: “Уявлення про те, що факти первинні, а судження, зроблені про них, вто-ринні, помилкове” [1, с. 491]. За Н. Арутюновою, факти не існують неза-лежно від суджень, судження створюють факти, а не факти – судження. Цей свій умовивід вона обґрунтувала в такий спосіб: реальність існує незалежно від людини, а факт – ні. Людина, сприймаючи світ, виокремлює з нього певний фраґмент чи аспект, концептуалізує його в оперті на модель суджень, верифікує й тільки тоді отримує факт. Отже, факт, за Н. Арутюновою, – виокремлений людською свідомістю і верифікований фраґмент чи аспект дійсності ^{[1] [1]}. Відтак, нібито цілком виправданим є висновок про відсутність фактів у самій дійсності. Дійсність є, а фактів у ній немає. Таким чином, Н. Арутюнова співвідносить факт із судженням, міркуванням, мовним вира-женням, він містить у собі суб’єктивність сприймача. “Факти не дескрип-тивні”, – наголошує дослідниця; їх не можна описати, їх можна тільки ви-класти. Факти – не процеси, вони не відбуваються, як події. Але факт “кон-ституйований значенням істини”, – твердить вона тут-таки, й “_[…_] ключа до розуміння “факту” слід шукати не в незалежній від мови дійсності, не в станах справ чи подій, а в  судженні  про дійсність” [1, с. 494]. Мір-кування, судження передують фактам, без суджень не може бути здійснена операція виокремлення й верифікації, відтак факти вторинні щодо суджень.

Певною альтернативою до факту в Н. Арутюнової є поняття події. Якщо ім’я факт для дослідниці зорієнтоване на світ знання, то ім’я подія – на потік процесів у реальному просторі й часі. Проте емпіричні спостереження привели її до таких висновків: у сучасному світі ці концепти, які раніше стосувалися до різних сфер життя, переживають процес зближення і взаємо-заміщення: “ “Подія” зблизилась з “фактом”, що належить до галузі знання. Біографічна анкета завиграшки перетворює події на факти, хроніка легко робить історичну подію фактом історії” [1, с. 537].

Будучи дитям судження, факт істотно відрізняється від нього. Судження може бути істинним і хибним, але факт “викладає” та пропозиція, яка по-значена вартістю істини, правди. І тут Н. Арутюнова потрапляє в пастку: верифікація фраґмента дійсності для перетворення його на факт у людській свідомості можлива лише в тому випадку, коли є змога зіставити судження з … тією ж об’єктивною дійсністю, яку авторка поклала собі старанно оми-нати. Факт (установлений, достовірний) протистоїть вимислові, припущен-ню, жарту, фантазії. Він завжди в минулому, бо припущення про майбутнє (хоч би й найімовірніше) не є дійсним (чи здійсненим) фактом. Узятий як судження, факт виключає навіть вставні слова, що виражають модальність припущення, невпевненості, як-от: здається, напевне, можливо та ін.

Тож Н. Арутюнова мусить визнати: факт, “будучи величиною об’єктив-ною”, має виключати все, що “вносить побічні суб’єктно-предикатні зв’яз-ки” [1, с. 495–496]. Далі – більше: авторка роз’яснює: теорії слід розуміти, а факти – знати. “Факти в цьому сенсі постають у вигляді одиниць конкрет-ного (емпіричного) знання, отриманого внаслідок спостережень або досвід-них даних” [1, с. 496].

Дещо раніше в тій самій праці 1988 р., а саме в розділах першому («При-рода оцінки») та другому («Загальна й часткова оцінка») Н. Арутюнова зав-важила: “Аксіологічні концепти (вартості) одночасно залежать від зовніш-нього світу і незалежні від нього. У цьому полягає парадокс оцінки. Оцінне значення спричинене фактичними властивостями предмета настільки, на-скільки воно ними мотивується. Мотив оцінки завжди має об’єктивний ха-рактер” [1, с. 180]. І дещо згодом вона повернулася до цієї, очевидно, важ-ливої для неї ідеї: “В оцінному повідомленні передусім шукають фактичної інформації, а не оцінки. Фактична інформація пов’язана із знанням, а не з думкою” [1, с. 207]. Отже, в авторки можна знайти слушні міркування щодо об’єктивного змісту висловлювання не тільки номінативного чи де-скриптивного, а й аксіологічного – та  вся попередня концепція розвалюєть-ся, наче хатка з карт: факти знову повернуті туди, звідки їх старанно ви-пхала була авторка, – в реальність, у дійсність, поза мовою сущу.

Секрет парадоксу, можливо, полягає ось у чому. Сама авторка в одному місці своєї праці говорить: про факт існує велика література, концепт факту зринає у філософських, логічних і лінґвістичних працях. У філософії йдеть-ся про реальність факту, тобто його віднесеність до онтології й гносеології. Логіці передусім залежить на структурі атомарного факту та способах її ре-презентації. У лінґвістиці ж на першому плані проблема пресупозицій, тоб-то тієї інформації, яка в складі висловлювання береться за істинну [див. 1, с. 503]. Н. Арутюнова, як лінґвістка, підходила до факту саме з цієї третьої позиції, її цікавило передусім  ім’я  факт, можливість його застосування в  різного роду висловлюваннях. Натомість філософський зміст концепту “факт” і пов’язана з ним проблематика не були актуальними для неї.

Підсумовуючи потрактування факту Н. Арутюновою, маємо зазначити: її концепція непослідовна й заплутана, з багатьма навзаєм суперечливими твердженнями. Авторка хитається, надаючи перевагу то суб’єктивній, то об’єктивній складовій; інколи вона тлумачить факт як наслідок і одиницю пізнавальної діяльності людини, інколи визнає його розміщення в просторі реальної дійсності. Примітно, що практично нід? у своїй чималій за обсягом книзі вона не торкається мови журналістики. Навіть тоді, коли вона прагне спеціально простежити певне явище в різних мовних пластах, то виокрем-лює сферу літератури, науки й побуту, іґноруючи мас-медійну присутність мови в нашому житті. Принаймні одне з аналізу її поглядів випливає певно: дослідники журналістики й соціальних комунікацій мусять іти власним шля-хом у справі осмислення факту, пропонувати підходи, узгоджені з предме-том своєї науки, її феноменологічними й функціональними особливостями.

3. Філософія про феномен факту

Загальником у сучасних спробах осмислити світ і місце людини в ньому є переміщення проблеми мови з марґіналій у центр філософських студій. Популярною стала теза Мартіна Гайдеґґера про мову як “оселю буття” [див. 7, с. 84, 101–104, 106, 140, 226], збудована на думці про те, що мова – це самостійна смислотвірна сила та єдиний простір, де мешкає істина. На філо-софській концепції М. Гайдеґґера заґрунтоване постмодерністичне розумін-ня світу як тексту, який містить безконечне число смислів і надається до множинного тлумачення в різноманітних напрямках і аспектах.

Утім, іще задовго до появи основних Гайдеґґерових праць коло пробле-ми мови заходився думати австрійський філософ Людвіґ Вітґенштайн. Був-ши ровесником М. Гайдеґґера, Л. Вітґенштайн значно раніше пройшов шлях власного філософського становлення й віднайдення “своєї” теми ^{[2] [2]}.

Зі славнозвісного «Логіко-філософського трактату» Л. Вітґенштайна (на-писаного 1918 р. й оприлюдненого німецькою мовою 1921 р. та англійською 1922 р.) ми візьмемо тільки те, що стосується до розуміння факту.

Л. Вітґенштайнові належить думка про те, що межі світу окреслені для людини її мовою, світ для людини – це те, про що вона здатна мислити та говорити зрозумілою мовою. “Межі мови … визначають межі мого світу”, – так афористично зрезюмував це в передмові до книжки Б. Рассел [15, c. 17]. Цей висновок, яким підсумовано твір Л. Вітґенштайна, багатьох розчарував своєю простотою, та саме з нього, як із струмочка, точиться повноводий потік сучасних рефлексій над філософією мови.

У Вітґенштайновому розгляді питання про стосунки між мовою та дій-сністю (світом) на перший план виходить поняття факту. За Л. Вітґен-штайном, до факту зводиться реальна дійсність. “Світ є сукупністю фактів, а не речей, – так почав свої міркування філософ. – Світ визначають факти і визначають тим, що це всі факти. _[…_] Світ розпадається на факти” [5, с. 24; тут і далі в цитатах письмівка Л. Вітґенштайна. – І. М.]. Іншими словами, сукупність фактів визначає й вичерпує собою світ; факт – будівельний мате-ріал для світу та його структурних компонентів. Одним із таких компо-нентів для Л. Вітґенштайна є подія, про яку він каже: “… сукупність фактів визначає, що є подією, а що не є нею” [5, c. 24].

У процесі пізнання зовні покладеного світу людина з фактів реальної дій-сності творить у своїй свідомості образи: “Ми творимо собі образи з фактів. _[…_] Образ є фактом” [5, c. 27]. Образ (як уявлення про факт) людина мате-ріалізує в слові, із слів складає ви-слов-лювання, навчається ректи, тобто говорити реч-еннями. “Речення є образом дійсності” [5, с. 37], – ствердив Л. Вітґенштайн, роз’яснивши далі: “Речення є моделлю дійсності такої, якою ми собі її уявляємо” [5, с. 37]. Таким чином, за Л. Вітґенштайном, факт існує в трьох площинах: факт у реальній  дійсності, відображений факт як  образ  у свідомості людини і висловлений за допомогою мови об-раз факту у вигляді  речення.  Такою є головна Вітґенштайнова тріада: дійсність – образ – речення.

Так постає людська мова, в основі якої лежать образні уявлення людини про факти. Кожне осмислене в реченні уявлення відображає певну логічну властивість Всесвіту. Значення речення – це співвідносний із ним факт. Фі-лософ наполягає: елементарні речення відображають стан справ у світі. Во-ни повинні цілком описувати дійсність. На центральне місце тут виходить критерій правдивості: “Розуміти речення, – писав Л. Вітґенштайн, – означає знати, як стоять справи, коли воно правдиве” [5, c. 38].

У розглянутих нами міркуваннях уже наявна підстава для зняття пара-доксу, який ми спостерегли в концепції Н. Арутюнової. Для Л. Вітґен-штайна факт перебуває одночасно в трьох площинах: реальної дійсності, людської свідомості, яка цю дійсність сприймає, та мови, якою виражається сприйняття дійсності. Окрім явища реальної дійсності, фактом є й образ у свідомості людини, що підлягає висловленню ^{[3] [3]}. Людина постійно випро-бовує усвідомлений факт на правдивість, верифікує його. Робить вона це в дуже простий спосіб. “Щоб дізнатися, чи образ правдивий, чи хибний, – пише Л. Вітґенштайн, – треба порівняти його з дійсністю. _[…_] Немає образу правдивого апріорі” [5, c. 29]. Без досвіду, без зіставлення з реальною дій-сністю не існує уявлення про образ як модель факту.

Посмертно (1969 р.) були опубліковані нотатки Л. Вітґенштайна, серед яких нас особливо приваблює текст під назвою «Про достовірність», де він повернувся до проблеми верифікації в оперті вже на поняття “мовної гри”, запроваджене в його пізній творчості [див. 5, с. 95] й відтак усталене в не-класичній філософії мови.

“Хто не має певності щодо жодного факту, той не може мати певності й щодо змісту своїх слів” ^{[4] [4]}, – зазначив філософ [п. 114]. – Той, хто надумав би сумніватися в усьому, навіть до сумніву не дійшов би. Гра в сумнів уже наперед закладає певність” [п. 115; пор. 4, c. 145], – і притому, на думку Л. Вітґенштайна, вона має характер гри  мовної: “_[…_] сумніви щодо існування мають силу тільки в певній мовній грі” [п. 24, пор. 4, c. 143]. На погляд філософа, перевірити правдивість тверджень особи можна тоді, коли є розуміння цих тверджень.

Для журналістики ця концепція цікава тим, що вільна від плутанини, наявної в розважаннях Н. Арутюнової. Л. Вітґенштайн недвозначно кваліфі-кує факт як явище дійсності, але водночас надає аналогічного статусу й об-разові факту в людській свідомості, й висловлюванню про нього (реч-енню) суб’єкта. Спосіб перевірки висловлювання на істинність – зіставлення його з первісним фактом дійсності, модельованим у слові, а також однакове розу-міння висловлювання одночасно багатьма особами (спільнотою).

Можливо, приклад Л. Вітґенштайна спонукав ближче підступитися до проблем людського пізнання старшого за нього англійського філософа Б. Рассела. Саме до нього звернувся свого часу Л. Вітґенштайн з проханням написати передмову до свого «Логіко-філософського трактату». А 1948 р. з’явилася вже велика книжка самого Б. Рассела «Людське пізнання, його сфера і межі» [20], яка стала бестселером на Заході ^{[5] [5]}.

Б. Рассела турбує питання про те, як узгодити множинність сприйняття світу різними людьми з однозначним знанням, що його людство має отри-мати внаслідок пізнавальної діяльності. Він проголошує: в процесі пізнання людина прагне до однієї мети – “усунути суб’єктивність відчуття і запрова-дити натомість знання, яке може бути одним і тим самим для всіх сприйма-чів” [16, c. 43]. Усяке емпіричне спостереження належить, звісно, комусь од-ному. Та часто між спостереженнями різних людей буває така велика подіб-ність, що на незначні відмінності у їхньому сприйнятті можна в багатьох випадках не зважати. Тоді можна твердити, що ці люди сприймають одне й  те саме явище. “Таким чином, – підбив підсумки Б. Рассел, – дві особи цілком можуть мати одне й те саме “це”, якщо воно береться не в цілковитій конкретності, а в дещо абстрактному вигляді” [16, c. 127].

Аналізуючи природу людського пізнання, Б. Рассел звернув увагу на те, що воно збудоване в значній мірі на модусі віри й довіри. Емпіричний до-свід кожної людини надзвичайно вузький, переважна більшість її знань отримана не особисто, а через мову на засадах довіри з різноманітних авто-ритетних джерел: від учителів у школі, викладачів в університеті, з підруч-ників і книжок, з газет і журналів. Ніхто з людей не бував на Марсі, однак жодна освічена людина не сумнівається в його існуванні. Ніхто з нинішніх людей не бачив Наполеона (Сократа, Юлія Цезаря тощо), але ніхто не сум-нівається в тому, що вони жили в минулому. Звідки сучасна людина взяла знання про них? З підручників історії, з інших письмових джерел.

Та загалом в основі людського пізнання лежить спостереження й осми-слення фактів. “Те, що править за пізнання, – стверджує філософ, – буває двох різновидів: по-перше, пізнання фактів, по-друге, пізнання загальних зв’язків між фактами” [16, c. 455]. Перше – зі сфери первісного емпіричного чуттєвого спостереження; друге – зі сфери аналітичної діяльності розуму.

Під фактом Б. Рассел розумів усе, що є у Всесвіті, а саме: Сонце – це факт; перехід Цезаря через Рубікон був фактом; чийсь зубний біль – це теж факт. Факти дійсності роблять твердження правдивими або хибними. “Якщо я роблю якесь твердження, – зазначав Б. Рассел, – то ця моя дія є фактом, і  якщо воно правдиве, то існує дальший факт, що завдяки ньому воно є правдивим, і навпаки, якщо воно хибне” [16, c. 177].

Знання про факти для людини є первісним, почерпнутим з самої дійсно-сті, не виведеним за допомогою міркувань, тому є лише два способи їх фі-ксування: відчуття та пам’ять. Пізнання відштовхується від очевидності. Найвищу очевидність дають факти сприйняття та неспростовність дуже простих доказів. Наближається до цього очевидність живих спогадів.

Свої знання про факти людина виражає в словах. Притому Б. Рассел від-нотував одну цікаву рису: індивідуальне знання, будучи вираженим у мові, неминуче втрачає елементи специфіки того досвіду, який ми прагнемо опи-сати. “_[…_] найбільш особисте в досвіді кожного індивіда поривається випа-руватися при переказуванні мовою” [16, c. 39]. Інакше кажучи, сама мова, за Б. Расселом, допомагає людині класифікувати й узагальнювати індивідуаль-ний досвід та емпіричні спостереження.

Отже, факт є підмурком пізнання. “Можна сказати, – зазначав Б. Рассел, – що пізнання має за мету описати світ, а те, що робить судження про сприйняття правдивим (або хибним) є назагал чимось таким, що залишало-ся б фактом і тоді, коли б у світі зовсім не було суджень” [16, c. 156].

Як бачимо, в Б. Рассела факти – це предмети, явища й події реальної дій-сності, що лежать поза свідомістю. Людина, пізнаючи їх та зв’язки між ни-ми, створює часткові теорії та загальне світобачення. Ніяких мотивів щодо суб’єктивного характеру фактів і розміщення їх у полі людської свідомості Расселова філософія пізнання взагалі не містить.

У наших розважаннях варто зупинитися й на праці американця Зіно Вендлера «Омовлення фактів» ^{[6] [6]}, у якій він категорично заявив: “Факти, при-чини і под. нікому не належать, ніхто їх не продукує й не формує. То є речі, дані об’єктивно, що ми їх можемо лише виявити або не виявити, відкрити або не відкрити” [3, с. 302]. Отже, факти не походять від людської мовної чи розумової діяльності. Можуть існувати хибні думки та твердження, але не може бути хибних фактів чи приблизних причин. Подібно й якесь зобра-ження може бути точним або неточним – на відміну від об’єкта, який воно має репрезентувати. Факти є об’єктами знання; суб’єкт знання повинен мати уявлення, спричинене цим фактом. Позиція З. Вендлера найрадикальніша: ми можемо – щонайбільше – встановити певний факт чи повідомити про нього, але ці наші дії самі по собі фактом не є.

Праця З. Вендлера завершується міркуваннями щодо факту, істотними, зокрема, й для журналістики: знання важливіші за думку; мова дана людині передусім для того, щоб говорити правду.

Огляд філософських концепцій приводить нас до висновку про те, що навіть постмодерністичним течіям не до снаги витіснити факт із реальної дійсності в сферу суб’єктивного людського пізнання. Це поняття все одно залишається головним чинником у справі верифікації суджень і думок лю-дини, її світобачення. На жаль, у жодній з оглянутих концепцій не приділе-но уваги проблематиці мас-медіа. Це не може не дивувати, адже йдеться про одну з найважливіших галузей суспільного буття людини, на яку покладені виразні гносеологічні функції. Відтак перед наукою про журналістику стоїть актуальне завдання – створення власної теорії факту.

4. Поняття факту в журналістиці

Безсумнівно, саме за посередництвом журналістики пересічна людина нашого сьогодення на дуже велику міру пізнає світ і, зокрема, власне со-ціальне довкілля. Мова тут іде про ті найближчі, найактуальніші й найпеку-чіші проблеми суспільного життя, від яких залежить поведінкова практика кожної окремої особи і різноманітних людських спільнот. Говорячи про журналістику, найчастіше наголошують на її комунікативній стороні – та притому забувають, що передати інформацію можна лише після того, як її створено або звідкілясь узято. Тож коґнітивна функція журналістики посут-ньо передує комунікативній, адже журналістика не лише передає, а перед-усім створює інформацію. Предметом комунікації можуть бути лише здобу-ті знання, що постають у журналістиці як інформація.

Удосконалення інформаційних і комунікативних технологій із плином часу призвело до того, що саме журналістика вибудовує (зрозуміло, мовни-ми засобами) оселю буття людини й людства, виявляючи дедалі виразніше свою пізнавальну сутність. Щоправда, цю обставину переважно лише кон-статують підручники з теорії журналістики, натомість поважних студій над цією проблематикою дотепер бракує. Та, безумовно, в майбутній гносеоло-гічній теорії журналістики проблемі факту неодмінно належатиме чільна роль. Наразі ми можемо лише шкіцово окреслити її головні лінії для по-дальшого докладнішого дослідження.

Недарма в практиці журналістики віддавна існує стале переконання в неперевершеній вартості факту і як самодостатньої цінності для інформа-ційних повідомлень, і як найвагомішого арґументу в обґрунтуванні суджень і концепцій. Примітно, що найуспішніша газета в Радянському Союзі часів пізньої перебудови мала назву «Аргументы и факты». Цей щотижневик у 1989–91 рр. мав наклад 32–33 млн. прим., за що й потрапив до книги Ґіне-са як абсолютний рекордсмен. Величезну популярність виданню принесла саме концепція подачі факту, який оголювався в своїй первісній суті, слу-жив не для якихось публіцистичних чи маніпулятивних побудов, а відігра-вав роль прямого, безпосереднього арґументу. Ознайомившися з фактами, читач не потребував їх авторського тлумачення, а самотужки доходив ви-сновків. Саме тому газета й набула безпрецедентної популярності ^{[7] [7]}.

Підкреслімо ще раз: кожний досвідчений журналіст твердо знає, що без факту він не зможе створити жодного матеріалу в будь-якому жанрі (від інформаційної замітки до есе).

На підставі викладеного запропонуємо своє бачення факту.

Безперечно, журналістика не може прийняти концепцію факту як одини-ці, корелятивної лише з судженням, міркуванням, а не з реальною дійсністю. Визнавши слушним твердження про те, що факт належить не об’єктивній реальності, а свідомості, ми наділили б його (факт) позадосвідним змістом і виставили б журналістику пустою забавкою. Між реальним світом і жур-налістикою постав би непрохідний мур, і ми мусили б визнати, що журна-лістика не годна дати людині й суспільству достовірного знання про дій-сність. Тоді вона не мала б рації існування, бо, замість бути відображальною діяльністю, зводилася б до самодостатньої “гри в бісер”. Але людство (як і природа) нічого не створює марно. Очевидне призначення журналістики – давати людям (суспільству) достовірні знання про факти реального життя.

Цікаві міркування про об’єктивну природу факту знаходимо ще в Оле-ксандра Потебні, який у виданій посмертно книзі «Із записок з теорії сло-весності» (1905) відзначав поступове зростання в мові прозаїчних стихій. Під прозою він розумів такий стан мови, коли слова втрачають внутрішню форму й перетворюються на “значки” з прямим зв’язком зовнішньої форми та значення. Однією з “прозаїчних стихій” стала журналістика, яку О. По-тебня назвав “газетною літературою” [14, с. 153]. Для неї, як і для прози в цілому, категорія факту є основоположною. Про це О. Потебня писав так:

Встановлення факту передбачає у межах всеохоплюючої суб’єктивності люд-ської думки розмежування, що відбулося, сфер об’єктивного й суб’єктивного; воно є результатом критики, тобто сумніву, який завершився свідомим відне-сенням мисленого до першої з цих сфер [14, с. 121].

Інакше кажучи, встановлення факту означає наявність у людській свідомо-сті уявлення про сферу об’єктивної дійсності та її суб’єктивного сприйняття зі свідомим віднесенням факту як категорії до об’єктивного, реального сві-ту. Наукове мислення полягає в прямуванні від мінливих, рухомих, невизна-чених фактів до постійних, нерухомих, визначених законів.

Можна сміливо твердити: не існує мотивів, через які журналістика ма-ла б відмовитися від загальноприйнятого розуміння   факту,  віддзеркале-ного в українському слововжиткові (й зафіксованого вищенаведеним лекси-кографічним визначенням). Саме на ньому заґрунтував своє потрактування факту В. Здоровега, завваживши: “Факт означає, як відомо, дійсну подію, те, що реально відбулося” [9, с. 76].

На думку З. Вендлера, онтологія світу обіймає три найважливіші понят-тя: предмет, факт і подію [21, c. 255]. Предмет, як одиниця фізичного світу, журналістику не цікавить, бо вона спрямована на пізнання дійсності соціаль-ної. Натомість із її перспективи інтерес становлять досить поширені спроби визначити факт через поняття події, зокрема, коли йдеться про  факт соціальний. Один із сучасних енциклопедичних словників розтлумачує цей термін так: “одинична суспільно значуща подія або певна сукупність однорідних подій ^{[8] [8]}, типових для тієї чи тієї сфери суспільного життя або характерних для певних соціальних процесів” [2, с. 860].

Слід мати на увазі, що  подія  (принаймні, за З. Вендлером), – термін родовий: під цю категорію потрапляють такі поняття, як процес, дія, умови, ситуація, зміна, стан справ. Подія – це процес, вона обов’язково має початок і кінець, має хронологію, перебіг у часі. Завершена подія, переміщена з су-часності в минуле, стає фактом. Подія може бути прогнозованою, передба-чуваною, очікуваною. Факт пов’язаний із минулим, із тим, що вже відбу-лося, здійснилося; у мові для повідомляння про факт є  дійсний спосіб.

Зрозуміло, далеко не всі повідомлення в журналістиці інформують про факти. Якщо ми читаємо: “Кабінет міністрів виділив з резервного фонду 2 млн. грн. для ліквідації повені на Закарпатті”, – то ми сприймаємо це як факт. Та якщо читаємо: “Кабінет міністрів перебуває напередодні розко-лу”, – то ми сприймаємо це повідомлення не як факт, а як оцінку. Слово напередодні вказує, що подія, про яку йдеться, ще не відбулася, перебуває в площині прогнозу, ймовірного майбутнього, а відтак вона не може бути фактом. На це треба завжди зважати, аналізуючи контент журналістики.

Беручи широко, факт – поняття обсяжніше, ніж подія; окрім подій, воно може стосуватися й до предметів, станів, наукових тверджень. Недарма ж Б. Рассел казав, що вважає фактом усе, що є у Всесвіті, а Л. Вітґенштайн трактував світ як сукупність фактів. Вітгенштайнова позиція може бути викладена так: “Факт (Tatsache) є існування певних станів справ. Факти завжди складні, оскільки стани справ, які входять у них, є комбінаціями комбінацій об’єктів, що вже не можуть бути розчленовані на інші комбіна-ції” [8, с. 74]. Натомість речення, що їх сукупність становить мову, є обра-зом і моделлю дійсності; вони виявляють властивості та взаємозв’язки, при-таманні предметам і станам справ [див. 5, с. 36, 37, 43]. Із цим корелює твердження Н. Люмана: “Не існує таких фактів, сутність яких перешкоджа-ла б їх висвітленню в засобах масової комунікації” [10, с. 43]. Іншими сло-вами, будь-які події, явища, ситуації, процеси, соціальні інститути, особи, конфлікти, наукові відкриття, книжки, твори мистецтва, висловлювання про особи й події, а в цілому – усе, що є у Всесвіті, може бути відображене журналістикою. І все це буде для неї фактом. Категорія факту відобра-жає реальне  існування, присутність  у світі певних осіб, подій, ситуацій, процесів тощо, характеризуючи їх в аспекті  конкретності, усталеності, постійності, завершеності, цілісності, закономірності.

Тому запропонуємо таке визначення:

Факт у журналістиці –  достовірний (тобто конґруентний із дійсним ста-ном справ у реальному світі) тип емпіричного знання, який полягає у виокрем-ленні з багатогранної дійсності завершеного її фраґмента.

Журналістика інформує людство про соціально вагомі й значущі факти. Повідомлення про нові факти стає новиною ^{[9] [9]}. У журналістиці новина – це повідомлений факт. “Тільки комунікація (або, точніше, система мас-медіа), – наголосив Н. Люман, – надає фактам їхнього значення” [10, с. 58]. Без жур-налістики факти об’єктивно існують, але залишаються для людства мертвою матерією. Щоб факти запрацювали, вони мають стати об’єктом повідомлен-ня. Новина (повідомлений факт) спрямована на ознайомлення людини з дій-сним станом справ у світі.

Факт належить не до сфери віри, припущення, гіпотези, а достеменного знання. Л. Вітґенштайн пізнього періоду сформулював вимогу: “ “Я знаю” повинно виражати стосунок не між мною та смислом якогось речення (по-дібно до “я вірю”), а між мною та якимось фактом” [4, с. 144 (п. 90)].

Для журналістики особливо важливо розмежувати, з одного боку, факти дійсності і, з другого боку, інтерпретацію дійсності, яка зазвичай виступає у формі суджень, міркувань, думок, оцінок. Можемо категорично стверди-ти: в журналістиці факти важать більше, ніж судження. Факти щодо суджень є первісна субстанція. Факт виступає верифікатором суджень, а правиль-ність (істинність) судження верифікується тільки фактом.

Із цього погляду принципово важливою є наведена вище думка Б. Рас-села про те, що критерієм правдивості людських суджень є факти, які цим судженням передують. Ось один промовистий приклад цього: “Існування електронів і протонів _[…_] не залежить від того, сприйняті вони, чи ні” [16, с. 43]. Вони є фактом і без сприйняття і без судження про них людини. Саме на постачання фактів, що існують як такі й поза сприйняттям, спрямована журналістика як тип діяльності людини.

Знання про факти, за Б. Расселом, людина черпає лише з двох джерел: відчуттів і пам’яті [див. 16, с. 456]. Це написано неначе спеціально для працівників мас-медіа. Як працює журналіст? Він приходить на певну подію і сприймає її відчуттями; потім повертається в редакцію чи додому (для нас важливо: за свій робочий стіл) і з пам’яті реставрує свої емпіричні знання, відтворює образ цієї події, моделює її в інформаційному слові. Тисячі чита-чів, які не були на події, але хочуть знати про неї, знайомляться з нею через газетний репортаж і отримують ті уявлення, які виніс із неї журналіст.

Телебачення нібито дозволило усунути не лише пам’ять як джерело пі-знання фактів, але й самого журналіста як посередника (медіума) – воно постачає глядачам через об’єктив прямі картини подій. Таким чином ві-зуальний образ факту (а в ньому  важко не добачити аналогії з другою – за Л. Вітґенштайном – формою буття факту) став одночасно доступний вели-чезній кількості споживачів новин. Проте транслювання в ефір безпосеред-ніх картинок подій під рубрикою «Без коментарів» не посіло провідного мі-сця в телевізійних передачах. Виявилося, що сприйняття образу споживачем вимагає омовлення факту (як його розумів З. Вендлер). Інакше глядач гу-биться в деталях показуваного й не може збагнути його суті. Йому потрібен професійний інформатор, посередник, журналіст. Не обійтися без нього на-віть у жанрі репортажу наживо. Хіба ми можемо уявити мовчазну транс-ляцію футбольного матчу, якого не коментував би досвідчений спортивний журналіст?

Щойно журналіст, як творча індивідуальність, приступає до складніших (аніж, приміром, репортаж наживо) публіцистичних побудов, то без пам’яті, з якої він черпає вже наявні в нього знання про факти, йому не обійтися й поготів. Таким чином, можна говорити, що й сьогодні формула Б. Рассела залишається чинною.

Обстоюючи думку про об’єктивну природу факту, не можна заперечува-ти й того, що відображений у слові факт так само є фактом (згадаймо, зо-крема, характеристику Л. Вітґенштайном образу факту та знаку речення як фактів). Тому й в енциклопедичному словнику факт кваліфіковано як “по-няття, що має виражену суб’єкт-об’єктну природу” [2, с. 859].

Спираючись на Вітґенштайнові філософські взагальнення, можна доба-чити в журналістиці чотири площини буття факту. У першій з них журналі-стика має справу з фактом реальної  дійсності;  у другій  – з  образом  факту, який склався у свідомості журналіста внаслідок сприйняття реальної дійсності; у третій площині відбувається  матеріалізація  образу, його репрезентація у вигляді нерухомого документального зображення у фото-журналістиці, рухомої картинки в телевізійній журналістиці, омовлення усним словом у теле- та радіожурналістиці й отекстовлення ^{[10] [10]} в газетній (паперовій чи електронній) журналістиці. Процес отекстовлення вимагає уречевлення  образу події, що склався в уяві журналіста, у вигляді сукупності  речень, змістовно пов’язаних між собою, що й становлять текст. Для журналістики важливо зважати й на четверту площину буття факту – на  читацький  факт, який постає у свідомості споживача новин після сприйняття зматеріалізованого (в зображенні, звукові чи слові) журна-лістом образу. Притому факт реальної дійсності слід уважати первинним, а решту – вторинними. Серед цих останніх особливе місце належить інфор-маційному образові як суто журналістському матеріальному втіленню уяв-лень про дійсність  [див. 12].

Якщо відтворення факту – це завжди коґнітивний процес, то й сприйнят-тя фактів споживачами новин – акт творчості. Та в усякому разі вторинний факт співвідноситься з описом, повідомленням, а не з оцінкою чи осми-сленням. Журналістика – це механізм репрезентації й виявлення дійсного, а не його концептуалізації. Звичайно, розум людини не зупиняється лише на процедурі опису й повідомлення; для сукупності фактів людина будує певні пояснення, виробляючи у свідомості систему теорій, похідних від емпірич-них фактів. Такі теорії для журналістики так само мають статус зовнішніх емпіричних фактів, про які слід повідомити аудиторію. У цьому сенсі по-яснення зв’язку між фактами так само є факт. Унутрішніми фактами в жур-налістиці є теорії й концепції, створювані самими журналістами в межах аналітичних і художньо-публіцистичних жанрів задля пояснення явищ со-ціального життя. Решта інформації для журналіста має статус емпіричної.

Нам здається, що розв’язати екзистенційну суперечність між фактом як елементом дійсності і фактом як елементом знання про дійсність чи її відтворення можна за допомогою запропонованої Роляном Бартом категорії мерехтіння. Факт мерехтить між самою дійсністю та знанням про дійсність. Журналіст спостерігає у дійсності первинний факт і тут же у своїй свідомо-сті створює уявлення про нього (вторинний факт). Потім матеріалізує свої уявлення в інформаційному образі. І тут же верифікує свій інформаційний образ (вторинний факт), зіставляючи його з дійсністю (первинним фактом).

Споживачі новин, сприйнявши факт через інформаційний образ, створе-ний журналістом (вторинний факт), так само верифікують його (оцінюють відповідність первинному фактові) з використанням доступних їм джерел: власних знань про дійсність, спостережень, розповідей присутніх на події, повідомлень інших журналістів і органів масової інформації.

Таким чином відбувається безперервне мерехтіння факту в журналісти-ці. Ось він існує в реальному житті, а ось він уже перетворений на новину в інформаційному образі й переданий комунікаційними засобами, став знан-ням про факт, ось це знання перевіряється на достовірність через зіставлен-ня з реальним фактом і т. д.

В ідеалі журналістика (в демократичному суспільстві, орієнтована на ка-тегорію правди) прагне усунути суб’єктивний фактор з процесу відображен-ня життя, домогтися якомога більшої автентичності, достовірності отрима-ного вторинним способом знання. Здійснюється це через прямі трансляції засідань парламенту, прес-конференцій, спортивних змагань, демонстрацій, мітинґів. Разом із тим не можна не розуміти складності журналістського фаху у процесі створення адекватної інформаційної картини світу, бо най-частіше журналісти збирають відомості шляхом усного опитування джерел, а відтак мають справу не безпосередньо з первинними фактами, а вже з чиїмись знаннями про факти (вторинними фактами).

У конкурентній боротьбі за симпатії аудиторії перемагає той засіб ма-сової інформації, який пропонує найбільш точний, повний, достовірний, неупереджений опис первинних фактів, тобто найліпше виконує місію жур-налістики, правдиво інформуючи про реальну дійсність.

Ми не схильні вважати, що внаслідок такого підходу сам факт релятиві-зується. Він не перходить зі сфери онтології в сферу аксіології, зі сфери дій-сності в простір суджень. Він залишається між ними, мерехтить між дійсні-стю та знанням. Для журналістики розмістити його лише в одній площині: або дійсності, або знання, означало б закрити шлях до розуміння природи інформаційного пізнання. Тут має місце ефект дублювання: сприйнятий і відображений факт так само наділяється значенням факту.

У журналістській практиці процедура використання вторинного факту засвідчується дуже часто посиланням на джерело повідомлення про факт: “за даними сайту Харківської міської Ради …”, “як повідомляє інформацій-не агентство УНІАН …”, “відповідне звернення поширила президія Ради суддів України …” і под.

У французькій концепції журналістики терміном факт називають най-менший інформаційний жанр, суть якого – в поданні “стислої інформації за фактом”. У ньому передбачено відповіді на запитання: головні (хто? що? коли? де?) та, можливо, додаткові (як? чому?). Посібник із практичної жур-налістики наводить такі його жанрові ознаки: відсутність заголовка (його замінюють перші слова, добирані з особливою старанністю й виокремлюва-ні засобами шрифту; кожен факт відділяють від іншого особливою поміт-кою; обсяг факту не повинен перевищувати п’яти-шести рядків тексту, які подаються одним уступом [6, с. 28–29].

Варто лише замислитися над тим, скільки читачів сприйме подію з га-зетної шпальти через журналістське повідомлення. У цьому місія газети – уприступнювати факти, подавати інформацію про них десяткам і сотням тисяч своїх читачів. Серед осіб, які знають про подію, реально були при-сутні на ній 0,01–0,001 %. Решта отримали інформацію з повідомлення про факт у ЗМІ. Такою є специфіка сучасного суспільства.

І зринає й ще одне запитання: якщо взяти наші знання про світ за 100 %, то скільки з нього отримано емпіричним шляхом, тобто завдяки нашому безпосередньому контактові з дійсністю? На жаль, таких обрахунків ніхто професійно не проводив, але я не здивуюся, якщо вони покажуть, що емпі-ричне знання становить 1 % з того, що має сучасна пересічна особа. Звід-ки ж береться решта 99 %? Із книжок, зі шкільних та вишівських підручни-ків. Але можна сміливо твердити, що головна їх частина з’являється в лю-дини завдяки журналістиці. І тому її пізнавальну функцію важко переоці-нити.

ЛІТЕРАТУРА

1. Арутюнова Н. Д.  Язык и мир человека. – Москва, 1999.
2. Большой энциклопедический словарь: Философия, социология, религия, эзоте-ризм, политэкономия. – Минск, 2002.
3. Вендлер З.  Факты в языке // Философия, логика, язык. – Москва, 1987. – С. 289–306.
4. Витгенштейн Л.  О достоверности // Вопросы философии. – 1984. – № 8. – С. 135–155.
5. Вітгенштайн Л.  Tractatus Logico-Philosophіcus; Філософські дослідження. – Київ, 1995.
6. Вуароль М.  Гід газетяра. – Київ, 2002.
7. Гайдеґґер М.  Дорогою до мови. – Львів, 2007.
8. Грязнов А. Ф.  Эволюция философских взглядов Л. Витгенштейна. – Москва, 1985.
9. Здоровега В. Й.  Теорія і методика журналістської творчості: Підручник. – Львів, 2004.
10. Луман Н.  Реальность масс-медиа. – Москва, 2005.
11. Михайлин І. Л.  До розуміння в теорії масової комунікації категорії факту // Жур-налістика, філологія та медіаосвіта. – Полтава, 2009. – Т. 1. – С. 201–205.
12. Михайлин І.  Інформаційний образ як комунікативна категорія // Збірник Харків-ського історико-філологічного товариства. Нова серія. – Харків, 2009. – Т. 13. – С. 117–136.
13. Михайлин І. Л.  У пошуках сутності журналістики // Від бароко до постмодерну: Збірник праць кафедри української та світової літератури [Харківського націо-нального педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди]. – Харків, 2007. – Т. V: До ювілею доцента Валентини Пантеліївни Андрусенко. – С. 377–392.
14. Потебня О.  Естетика і поетика слова: Збірник. – Київ, 1985.
15. Рассел Б.  Вступ // Вітгенштайн Л.  Tractatus Logico-Philosophіcus; Філософські дослідження. – Київ, 1995. – С. 3–20.
16. Рассел Б.  Человеческое познане: его сфера и границы. – Москва, 1957.
17. Різун В. В.  Літературне редагування: підручник. – Київ, 1996.
18. Різун В. В.  Основи журналістики у відповідях і заувагах. – Київ, 2004.
19. Словник української мови. – Київ, 1979. – Т. 10.
20. Russell B.  Human Knowledge: Its Scope and Limits. – London, 1948.
21. Vendler Z.  Causal Relations // The Logic of Grammar. – Encino (Calif.), 1975. – P. 255–261.
22. Vendler Z.  Telling the Facts // Contemporary Perspectives in the Philosophy of Language. – Minneapolis, 1979. – P. 220–232.
23. Wittgenstein L.  On Certainty. ?ber Gewissheit. – Oxford, 1969.

Ihor Mykhailyn

 

THE NATURE OF FACT FROM THE STANDPOINT OF JOURNALISM

The conception of fact in linguistics, as laid down in the works of Nina Arutiunova, is set against the philosophical approach to that category in the theories of Ludwig Wittgen-stein, Bertrand Russell, Zeno Vendler. From this, it follows that journalism, as a kind of cognitive activity, only is justified if it considers primary facts to be part of the objective reality, and not of the human conscience. The specific feature of journalism is that it puts greater value on facts and description of facts than on judgments about facts. Anyway, verifiable judgments only are possible on the basis of facts. In the journalistic practices, primary facts are represented by means of informational images, the latter constituting secondary facts. The disparity between the primary facts, belonging to the reality, and the secondary facts, belonging to the representational sphere, can be dealt with making use of Roland Barthes’ category of twinkling: the secondary fact is verified against its primary counterpart in the reality both in the course of its production by the journalist and of its reception by the audience. This is how journalism accomplishes its mission of providing truth to the society.

Уперше опубліковано:

Михайлин І. Л. Природа факту в площині журналістики / Ігор Михайлин // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. — Х., 2011. — Т. 14. — С. 120–138.

[1] ^[11] Ідеї Н. Арутюнової позначилися й на концепції В. Різуна, який запропонував таке визначення: “Факт – це відображене у свідомості явище, про яке є знання і яке певним чином оцінюється” [18, с. 55]. Зрештою, це визначення “примандрувало” в теорію журналістики з підручника «Літературне редагування», де воно вперше запропоноване в дещо іншій вербальній формулі: “Фактом ми називаємо відображені у свідомості сторони дійсності різного рівня узагальнен-ня і різного предметного змісту” [17, с. 176]. Для літературного редактора, який має справу виключно з текстами, а не з реальною дійсністю (звідки черпає факти журналіст, щоб їх описати), і справді справа може виглядати так, ніби факт розміщується всередині свідомості, реалізується лише в тексті. Позиція літературного редактора зближується з позицією мово-знавця, який теж сприймає світ не безпосередньо, але тільки відображеним у мові.

[2] ^[12] Цікаве з цього погляду спостереження одного радянського історика філософії ХХ ст., який, відчувши спільність у поглядах М. Гайдеґґера та Л. Вітґенштайна, закинув їх обом – цілком у дусі діалектичного матеріалізму – “фетишизацію мови” [8, с. 69].

[3] ^[13] Цілком слушно В. Здоровега пропонував розрізняти в журналістиці факт  реальний  і факт   відображений, вказуючи на двозначність самого поняття і плутанину, до якої ця дво-значність приводить [див. 9, c. 76].

[4] ^[14] Посилання подано на значно приступніший у нас російський переклад Вітґенштайнових но-таток [4], однак цитати допасовано до їх звучання в німецькому ориґіналі [пор. 23].

[5] ^[15] Перекладена 1957 р. російською мовою, вона набула популярності й у Радянському Союзі та, зокрема, в Україні. Цитати з цього видання [16] подекуди наближено до їх ориґінальної форми.

[6] ^[16] В ориґіналі – «Telling the Facts» [22]. У нас вона відома передусім у російському перекладі [3], який занадто вільно віддає її назву («Факты в языке»).

[7] ^[17] У пострадянському інформаційному просторі ця газета не зникла, хоча її наклад істотно зменшився, – далися взнаки спочатку економічна криза, а потім і втрата довіри людей до друкованого слова.

[8] ^[18] Очевидно, “певна сукупність однорідних подій”, радше корелює з  явищем  як предметом відображення в журналістиці.

[9] ^[19] Пор. у Л. Вітґенштайна: “Речення має властивість подавати нам новий зміст” [5, с. 38].

[10] ^[20] Термін отекстовлення (та відповідне поняття) пропонуємо на доповнення Вендлерової кон-цепції “омовлення” фактів.