14 березня 2016 року в аудиторії імені Синельникова Головного корпусу ХНУ імені В. Н. Каразіна відбувся показ документального фільму «Українські записники», що поєднує в собі чотири історії. Як розказав режисер фільму Еммануїл Граф, у ньому розповідається про людей, котрі мігрують між Францією, Швейцарією та Україною. Зйомки проводились у Лотарингії, Бан Сан-Жані, Лозанні, Києві та Харкові.
Однією з чотирьох тем фільму була доля українських військовополонених часів Другої світової, які опинились у Франції. Тут розповідалося про людей, яких викрали задля якоїсь роботи (чи то інтимна сфера послуг, чи то жебрацтво), а також про людей та організації, які займаються реабілітацією громадян, повертаючи їх з полону додому, таких як Яна Шарун та її «Шлях до життя». Потім фільм плавно перейшов до теми України у Франції, зокрема було показано українську молодь у Франції, заклики до припинення бойових дій на Сході України, акцентовано на актуальності української мови у Франції, зокрема показано, як дехто з корінних українців відмовлявся говорити французькою – лише українською.
Життя показували через звичайних людей та знайомі всім ситуації. Зокрема, участь у фільмі взяли дружина режисера, яка родом із Харкова, її маленький син, її мати та двоюрідний брат. Переважна частина фільму була присвячена їй і зображувала, як жінка після кількох років навідалася до України, побачила Майдан власними очима (зйомки проводились у кінці 2013 – початку 2014 рр.), заринулася в ту атмосферу. З-поміж інших жінка відмітила медгрупи, які залишались у тіні, але завжди були поруч і допомагали за потреби. Також відмітила палатки Донецького регіону, але із західними поглядами.
Далі йшлося про матір жінки, оповідь торкнулася теми голодомору, мовляв, це питання підняли тільки при В. Ющенкові, раніше в школах такого не проходили. Деяка частина населення знала, але ніхто про це не розмовляв. Брат жінки також торкнувся цієї теми, крім того, сказав, що усі, хто хоче поїхати з країни, дещо ідеалізують умови проживання в західних країнах, не усвідомлюючи, що є культурний та мовний бар’єр. Наприкінці фільму прозвучало декілька українських пісень, серед яких була «Калина».
Після перегляду деякі глядачі, у числі яких був директор центру Краєзнавства професор С. Куделко, ділилися переважно позитивними враженнями та ставили питання. Відповідаючи на них, мсьє Граф сказав, що питання еміграції його цікавить, тим більше, його дружина сама мігрувала до Франції, але питання еміграції під час війни – це особлива тема.
Коли один із присутніх історик спитав, чи не ставляться до українських мігрантів на тому ж рівні, як до біженців із Сирії, і яке загалом зараз ставлення до України серед французів, режисер відповів так: «У Західній Європі був страх, що станеться велика хвиля польських емігрантів, яких навіть прозвали «польськими сантехніками», але ніколи не було вислову «українські сантехніки». Про Україну відомо мало що, якщо тільки нема безпосереднього контакту з українською діаспорою. Суспільство дуже багатошарове та різноманітне, складно відповісти, яке ставлення у французів до українців. Коли в Україні виникло бажання стати частиною ЄС, у французів виникло скептичне ставлення до ЄС. Є дві антимайданівські течії, але разом із тим більшість французів підтримують Україну».
Альбіна ФЕДОТОВА,
студентка 3 курсу відділення журналістики