Максим Балаклицький. Відгук на автореферат дисертації Філоненка Данила Валерійовича “Науково-популярна періодика в Україні: традиції та інновації”

Відгук на автореферат дисертації Філоненка Данила Валерійовича “Науково-популярна періодика в Україні: традиції та інновації” (Київ, 2015), поданої на здобуття наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій зі спеціальності 27.00.04 — теорія та історія журналістики

Актуальність дисертаційної теми пана Філоненка не підлягає сумніву. Країни “першого світу” вже протягом декількох поколінь роблять ставку на розвиток не аграрної чи індустріальної, а інтелектуальної економіки, де обертаються й монетизуються мізки, винаходи, технології, відкриття. У створенні й розвитку такого ринку ідей, інтелектів, патентів, знань, дослідницьких проектів незамінну роль відіграють ЗМІ, зокрема, науково-популярні.
За своєю сутністю будь-яка публікація є популяризацією (того чи іншого ґатунку). Публіка — ніби той самий популіс, тобто люди. Щоправда, публіка має й відмінні од натовпу характеристики, є (вже) не лише збіговиськом, присутністю, а відсіяним, окультуреним, організованим колективом, спільнотою.
На пострадянському просторі завжди існував дефіцит якісної популяризації. Тутешні суспільства потерпають од розриву, дистанції між дешевою пропагандою на па?ру з комерційною бульварщиною — та сухими, написаними вузькоспеціальним сленгом “таємних лож”, не зацікавленими в читацькій реакції звітами наукових працівників про свої й чужі дослідження. А новітня історія тих же слов’янських народів невіддільна од просвітницької діяльності, яку коштом бджолиної праці здійснювала національна інтелігенція для народних мас. В основі цієї місії лежить популяризація: уприступнення знань, освіти, інтелектуальної творчості.
Наявна українська криза доводить, що передоручити таку популяризацію не можна нікому. Державне будівництво, пропаганда, національна свідомість, суспільний поступ немислимі без просвіти населення. Хто учить, той і веде за собою. Хто веде, той і панує. Розподіл знань у сучасному світі дедалі більше дорівнює розподілу влади.
Дисертант слушно підкреслює роль науково-популярних друкованих та інтернет-ЗМІ, таврує явище псевдонауковості в мас-медіа, показує, що саме текст традиційно домінує у представленні наукових даних, підкреслюючи, однак, роль ілюстративних засобів журналістики, висвітлює науково-популярний контент сайтів і мережних спільнот, змальовує портрет споживача такої інформації.
Серед багатьох висновків студії відмітимо тезу, що “географічні журнали єдині з усього сегменту якісно і повно виконують функцію популяризації науки, не обмежуючись вузькою тематичною спрямованістю” (с. 5). У нетривалій історії популярної науки на пострадянському просторі географічні товариства відігравали тут потужну роль у притягненні порівняно масової уваги до наукових відкриттів. Найміцнішими журнальними брендами серед перелічених автором є часописи, створені державними географічними товариствами США й Російської імперії — “National Geographic” (виходить з 1880 року, теперішній наклад 8 млн. прим.) і “Вокруг света” (з перервами виходить з 1860 року, теперішній наклад 250 тис. прим.). Географія є не надто абстрактною наукою, міцно пов’язана з фольклорними уявленнями про дивовижні краї, обіцяє зиск від торгівлі, завоювань і експлуатації природних і людських ресурсів.
Свою тезу “Науково-популярна журналістика висвітлюється як своєрідний метод комунікації між науковцями (науковими інститутами, колективами, окремими особистостями та ін.) і аудиторією медіа (в перспективі – суспільством у цілому)” (с. 8) автор, на щастя, нижче уточнює: “Більшість журналів публікують матеріали для читачів, що отримали чи здобувають вищу технічну освіту” (с. 9). Не з усім суспільством одразу прагнуть комунікувати науковці, а з навколонауковими колами — своїми “двоюрідними” колегами. Науковець байдуже минає всі ці гіпертиражні “Сільські вісті”, “Бабушкины советы”, “Оракул” тощо й адресує повідомлення про перебіг наукового пошуку схожим на себе громадянам своєї та інших країн. У більшості своїй це чоловіки, мешканці столиці й найбільших міст, які мають вищу освіту й інтелектуальні професії, займають активну життєву позицію: мають хобі, ведуть суспільну діяльність, мандрують, їхня робота оплачується вище від середніх показників галузі. Від таких, як він сам, цей публікатор наукових відомостей очікує визнання й співробітництва, законодавчого й інвестиційного клімату для своєї діяльності.
Для дискусії зазначимо, що в авторефераті присутній деякий перекіс на користь сподіваної інноваційності інтернет-видань на противагу паперовим мас-медіа. Дисертація з назвою “…традиції та інновації” мала б приділити не меншу увагу походженню наявного стану речей.
Автор постулює завдання: “Визначити особливості комунікації в традиційних і електронних медіа” (с. 4). Що дозволяє називати паперові видання традиційними (а пізніше навіть класичними — с. 13)? Чи існує в Україні (бодай єдиний) науково-популярний журналістський бренд з історією? А чи існував колись, якщо зауважити, що 70% етнічних українців (а це були переважно селяни) на початку 1920-х були неписьменними, а за 2013 рік 42% українців не прочитали жодної книжки? Дисертант коректно твердить, що суспільний статус науково-популярних видань залежить від уваги соціуму до технічних і природничих наук. В уяві населення гуманітарна інформація належить не до наукової сфери, а становить зміст культури як такої: індустрії споживання, зокрема розваг, державної ідеології, соціального досвіду, етикету, неофольклору… По суті традиційними в українському контексті є лише усні форми інформаційного обміну, в тому числі в освіті: величезна частка українських студентів зводить навчання до усного відтворення на іспиті того, що почули на лекціях.
Здається, є перебільшенням функціональне ледь не протиставлення мережних і друкованих ЗМІ: “інтернет-медіа мають принципові відмінності від преси, а саме: мультимедійність, гіпертекстуальність, інтерактивність” (с. 8).
Маршалл Маклюен у “Галактиці Гутенберга” показав, що сутність і стиль новітньої комунікації породжено й розвинуто друком. Будь-який ілюстрований текст уже є мультимедійним (літери й картинки, форматування, дизайн) повідомленням. Сюди ж відносяться практики читання вголос (слухове сприйняття плюс роздивляння тексту й ілюстрацій), книжкові публікації пресових видань і книжкові серії під патронатом пресового бренду (бібліотека газети “День”), книжкова публіцистика, радійні й телевізійні огляди преси й книжкових новинок, платівки й диски в журналах.
Згадаймо гіпертекст біблійного канону, безкінечне само- (“по слідах публікацій”) та стороннє цитування сучасної якісної преси, аналітична роль якої стає по суті відгуком, коментуванням, реакцією на інші повідомлення: закони, заяви впливових осіб, укладені угоди, ті ж нові дослідження. Левова частка інформприводів у ЗМІ є дописуванням сировинних повідомлень провідних інформагентств.
Друк є набагато інтерактивнішим від потокових, ефірних медіа — радіо й телебачення. Книжку, як і мережну текстову сторінку, не можна просто “ввімкнути, щоб грало”, як щодня робить з радіо й телеприймачами мільйони землян. Друкований і мережний текст вимагає постійної інтеракції читача — грамотності, уваги, уяви й реакції: гортати сторінки, скролити екран.
Інтернет (і комп’ютер як технічний носій) радше є платформою для розміщення попередніх форм запису інформації: факсиміле, друку, звуку, статичного й кінематичного зображення. Конвергенція, об’єднання, асиміляція медій (а не протиставлення їх) визнається багатьма аналітиками визначальною тенденцією сьогодення.
Зауважена дисертантом інфографіка (с. 10) як перевага мережних ЗМІ так само народжується із аналогової, друкованої візуалізації даних: малюнків, карикатур, ескізів, мап, схем, креслень, фотографій.
До речі, саме в оцінці можливостей мережних видань презентувати якісний фотоконтент автор відчуває обмеження інтернет-медій: “Наголошено на низькій роздільній здатності фотографій та неможливості їх масштабування” (с. 12).
Так воно і є. Дотепер якісні паперові видання скупчують ексклюзивні відомості, поліграфічні дива на крейдованому папері, незрівнянно більші можливості захистити авторське право, фаховий дизайн — і закономірно збирають більші рекламні надходження, ніж їхні інтернет-версії, ще й продають наклад. Папір набагато ближчий до інсайдерського духу закритого клубу, цінованого сучасними інтелектуалами, ніж безкоштовний і прозорий інтернет. Вище цитоване визнання автора дисертації підважує іншу його тезу про те, що “Електронне науково-популярне видання може виконувати всі функції аналогічного паперового варіанту” (с. 14). Молода, бідна й мобільна аудиторія інтернету не тотожна літньому, респектабельному й консервативному читацтву паперових ЗМІ.
Нарешті, обнадійливу тезу, що “аудиторія потребує якісних україномовних науково-популярних видань, як друкованих, так і електронних” (с. 6) хотілося б примирити з прикрим фактом закриття не просто української, а україномовної версії журналу “National Geographic”. У нас світовий флагман популяризації географічних знань виходив усього з квітня 2013 по грудень 2014 року. Виходить, мільйони українців з університетськими дипломами не готові платити за доступ до цього пресового шедевра.
Однак висловлені зауваження не впливають на загальну високу оцінку роботи, що є самостійним та завершеним науковим дослідженням, повністю відповідає вимогам п. 13, 14 „Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника”, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 07.03.2007 р. №423 зі змінами, внесеними згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 11.11.2009 р. №1197, від 12.09.2011 р. №955, які висуваються до кандидатських дисертацій, а її автор Д. В. Філоненко заслуговує на присвоєння наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій за спеціальністю 27.00.04 — теорія та історія журналістики.

  1. Jack Lule. Understanding Media and Culture: An Introduction to Mass Communication. — Saylor : 2012. — 452 p.

Доктор наук із соціальних комунікацій,

доцент М. А. Балаклицький