Ігор Михайлин. Книжка для кмітливих людей. Про повість Віктора Бурмаки «Мир і війна»

28.12.2015, Переглядів: 366

Ігор Михайлин

Книжка для кмітливих людей

Про повість Віктора Бурмаки «Мир і війна»

Недарма існує народна приказка: правда гірка — брехня солодка. І от я думаю: чому правда не може бути солодкою? І відповідаю сам собі: тому, що людина схильна до марнославства, вона здається сама собі досконалою, самодостатньою, уявляється центром Всесвіту. І спробуйте їй сказати, що вона обмежена, користолюбна, егоїстична, лінива.

Давньогрецький філософ Біант (є й таке написання його імені — Біас) Приєнтський (625–540 до н. е.) увійшов у число семи мудреців стародавнього світу за висловлювання, які перекладаються приблизно так: «Більшість людей — дурні» і «Більшість людей — погані» або «Гірших скрізь більшість», а ще «Друзів слід любити так, ніби вони дадуть тобі відповідь ненавистю, оскільки більшість людей злі». Розповідають, що ці висловлювання були викарбувані на стінах Дельфійського храму, саме того, де пророкувала Піфія і куди довідатися про свою долю стікалися юрби людей з усього стародавнього світу.

Отож спробуйте людині сказати правду про неї ж. Правда буде гіркою. Зрозуміло, не тільки для об’єкта (можливо, спочатку для об’єкта), але й для суб’єкта (якщо й не негайно, то дещо згодом, але однаково невідворотно) висловлювання. Тому віддавна суб’єкти, тобто автори, які наважувалися говорити людям правду, винайшли спосіб захищати себе від гніву обурених правдою споживачів їхніх творів. Вони розповідали історії не про людей, а про тварин, використовуючи при цьому прийом алегорії, інакомовлення, ховаючи справжній зміст у підтекст, а на позір удаючи, що нібито вони ніякої такої правди й не говорять. Розумний слухач швидко здогадувався, про що йдеться, в образах тварин бачив людей, розшифровував підтексти. Дурень і справді думав, що йому розповіли казку про Вовка та Ягня або про самовпевнену Синицю.

Сучасник Біанта Приєнтського Езоп (620–564 до н. е.) став засновником жанру байки — невеличкої епічної розповіді про тварин, у якій зображувалися й висміювалися людські вади. Приблизно в цей же час у стародавній Індії формуються тексти, які пізніше були зібрані у видатну санскритську пам’ятку — книгу «Пантачантра». Дійшла вона до нас у ще пізніших списках. Самому Гомеру якийсь час приписувалася поема «Батріоміомахія». Пізніше було встановлено, що її автором найбільш імовірно міг бути Пігрет — давньогрецький поет з Карії, який жив в кінці VІ — на початку V століття до н. е. Цю поему дотепно переклав українською мовою Костянтин Думитрашко (1914–1886), давши їй назву «Жабомишодраківка, з гречеського лиця на козацький виворот нашвидку нитку перештопана» (1859). Цю книжку високо цінував Тарас Шевченко.

У Середні віки відбувся розквіт тваринного епосу. Найвидатнішим досягненням тут стала анонімна поема «Роман про Ренара», відома у Франції з ХІІ століття. Твір залюбки запозичили й переклали по-своєму сусідні народи — фламандці, голландці, німці, англійці. Три століття поспіль ця книга була предметом улюбленого читання середньовічних інтелектуалів. Цю книжку переклав українською мовою й пристосував для дитячого читання наш видатний письменник-енциклопедист Іван Франко (1856–1916); свою поему він назва «Лис Микита» (1890). За мотивами «Пантачантри» Іван Франко склав для дітей книжку «Коли ще звірі говорили», включивши до неї й казку «Фарбований Лис». А ще написав поему «Звірячий парламент», де Лис Микита вже виступав у ролі тогочасного політичного діяча.

У нові часи ховати людей під образами тварин особливо полюбили сатирики. І це зрозуміло: сатира — то нещадна критика через висміювання вад людини й суспільства, критика не добродушна, а викривальна. Сатирик закликав людей до зміни їх становища, до пробудження й захисту своїх прав. Сміх перетворювався на страшну силу, і Микола Гоголь висловився влучно, коли сказав: «Сміху боїться навіть той, хто вже нічого не боїться». Отже, сатирикам було чого остерігатися.

Джонатан Свіфт у «Мандрах Гуллівера» (1727) показав не тільки його подорож до країн ліліпутів і велетнів, але й у країну гуїнгнмів — розумних і доброчесних коней. Людей, яких вони називають єгу, вони зневажають за неохайність, тупість, брехливість. Ця частина залишається й на сьогодні найменш відомою серед читачів, яким, зазвичай, пропонуються дитячі, полегшені версії цього роману, які подорож у країну гуїнгнмів не включають.

У поліцейській Росії Михайло Салтиков-Щедрін мав обмежені можливості відображати російську дійсність. Але він знайшов спосіб відгукуватися на болючі питання суспільного життя. Він став писати казки. Але призначивши їх «для детей изрядного возраста». Кмітливий читач, розумів: вони для дорослих. Особливо гостро письменник відчув потребу в казках після закриття його журналу «Отечественные записки» у 1884 році, в добу реакції. Після цієї події й були написані в переважній більшості його твори в цьому жанрі. Книжку «Казки» (1887) він видав за два роки до смерті. Загальними іменами стали влучні назви його казкових творів: «Премудрый пескарь», «Самоотверженный заяц», «Бедный волк», «Медведь на воеводстве» та ін.

Анатоль Франс у романі «Острів пінгвінів» (1908) створив сатиричну пародію на історію людства і Франції. Він зобразив виключно умовну ситуацію (а сатира найбільш умовний напрямок літератури): короткозорий абат помилково прийняв пінгвінів за людей і охрестив їх. На небі вирішено було дати хід новому племені. Письменник описав далі виникнення приватної власності, держави, церкви, королівської династії. У розповіді він дійшов до своєї сучасності, щедро висвітливши в алегоричній формі головні політичні події того часу.

Англієць Джордж Орвелл у романі «Звіроферма» (1945) дотепно виклав історію радянської держави, від демократичної революції до встановлення диктатури, жахливого тоталітарного режиму, під час якого не передбачалося ні свобода слова, ні навіть вільна думка. Роман він мріяв написати простою мовою, щоб він легко перекладався іншими мовами, зокрема й російською. Він сподівався, що його роман буде твором прямої дії. Сатира — це переважно й справді твори прямої дії, як і публіцистика, з якою вони мають багато спільного.

Після цього в розвитку жанру тваринного епосу на довгі роки настала перерва. Хоча… наше невеличке дослідження свідчить про те, що така інтелектуальна література, література для втаємничених писалася далеко не щодня й навіть не щороку. Для появи таких творів необхідне нагромадження потужних культурних сил, поява значного творчого потенціалу. І от такий момент настав. Він прийшов з появою повісті Віктора Бурмаки «Мир і війна».

Повість наскрізь інтертекстуальна. У сенсі літературних і в сенсі суспільно-політичних алюзій. Події в повісті легко упізнаються, бо ми, читачі, — їхні сучасники. Ми все це пережили тільки вчора, і воно з болем відбивається в наших серцях. Для нащадків уже будуть потрібні коментарі, їм уже не так просто буде впізнати відображені в повісті історичні події. Такі твори відзначаються гострою актуальністю, навіть злободенністю. Але що ж у них залишається, коли ця сама актуальність минає? Залишаються естетичні чари, загальнолюдський зміст, ідеї, які живуть потім своїм життям, не дуже зважаючи на те, що ситуація, яка їх викликала, відійшла в минуле.

Не беруся говорити від імені нащадків, але від імені сучасників скажу: такої повісті ще не було в нашому літературному процесі; повість потрібна сучасникам як повітря; от я уявляю цю книжку в руках бійця в зоні бойових дій — скільки втіхи принесе воякам її читання, скільки енергії додасть, як зміцнить їх бойовий дух, утвердить у розумінні справедливості тієї справи, якій вони служать!

У сучасній науці про літературу модно говорити про всілякі прикордонні смуги, території. От і ця повість створена на прикордонній території літератури і журналістики. Від літератури в ній — образна форма відображення дійсності; від журналістики, як уже мовилося, — пекуча політична злободенність і, як не дивно це сказати, документальна точність у відображенні подій.

Погляньте на перший абзац, з якого починається повість:

«Якось восени (щоправда, в останній день осені) в хатинці слоненятка Спиридона зчинилася буча. «Ах, ви ж хозари! Ах, ви ж хозари кляті!» — ревів його тато Соломон (він був учителем історії). З мамою Соломією (вона теж викладала, але природничі науки) вони дізналися від сусідів, що на нічліг зовсім молодих слоників напала зграя гієн. І побила їх дрючками. За заклики до дружби країн Укропія та Антилопія».

Що відбулося в Україні 30 листопада 2013 року, пам?ятає кожний українець. Тоді на студентів, які протестували на майдані Незалежності проти відмови уряду підписати угоду про асоціацію з Європейським Союзом, напали добре оснащені й організовані загони спецпризначенців. На наступний день на цей же майдан Незалежності на знак солідарності із студентами вийшли тисячі громадян. Розпочалася Революція Гідності.

Далі автор старанно викладає обставини всенародного обурення:

«На біду слоненяток, в їхній країні володарював виходець із диких свиней кабан Янек. Безграмотний, жадібний і злий. До свого палацу він натягав багато золотих жолудів та й грошей. Вірними слугами в нього були панда Азар, гієна Захар і мавпа Табар. Вони багатьох не любили, особливо літніх, бідних і хворих. Азар, наприклад, казав про літніх: «Скільки там того кефіру їм треба». Слонів та інших він дратував тим, що перекривлював їхні мови. Отож і збиралися слоники та зеброчки з носорожиками і жирафиками й кричали: «Панду геть! Панду геть! Панду геть!»

Я не знаю, що тут потрібно коментувати для сучасного читача, який добре пам’ятає блюзнірські мовні покручі Азарова, «перла» безграмотності в промовах невігласа-президента, які розкочувалися в медіа та й досі ще висять як сатиричні прикраси на деяких сайтах, гасло «Банду геть!», яке стало програмою Революції Гідності.

Так можна «пройтися» по всьому текстові повісті. Але чи потрібно? Адже читач відчуває психічну насолоду від упізнавання зашифрованого змісту, він утаємничується в процесі читання, приєднується до великої таємниці авторської творчості, бо може сказати: «А я тебе, авторе, зрозумів, хоч ти й замаскував події та ще й переніс їх у казковий тваринний світ!» І це розуміння робить читача (та й автора) щасливим, бо щастя — це коли тебе розуміють.

Головні герої повісті слоник Спиридон (або просто — Спиро) і бегемотик Лампумпончик (або просто — Лямпо). Вони мешкають у країні Укропії. І йдуть боротися за її антилопський вибір. А коли на їхню батьківщину напали хижаки, вони наперекір батькам, пішли на фронт захищати рідну землю. Хижаки мешкають на Крокофермі (виразна алюзія на «Звіроферму» Дж. Орвелла). Царем Крокоферми був крокодил Водя, у якого все було, а от рубінової калини та смарагдового укропу не вистачало. Тож і напав він на Укропію.

Наші герої направляються на війну. Вони воюють. А в проміжках між відбиттям атак хижаків (гієн, вовків) розмовляють між собою. Комусь може здатися, що через ці розмови слабнуть сюжетні м?язи повісті. А я скажу, що вони, ці розмови, органічно вплетені в сюжет і становлять у ньому самоцінність. Як уже мовилося, в повісті багато літературних алюзій. Понад те, вона вся побудована як велика макро-алюзія.

От візьмімо її заголовок — «Мир і війна». На поверхні лежить пародійний перегук з чотиритомним романом-епопеєю Л. Толстого «Війна і мир». Але на цьому зіставлення не вичерпуються. Твір Л. Толстого, крім усіх інших його чеснот, ще й інтелектуальний, діалогічний, у тому сенсі, що в ньому багато героїв розмовляють між собою, обговорюють важливі філософські й світові проблеми. У повісті В. Бурмаки так само багато розмов: діалогів, а то й полілогів. Попри весь їх іронічний, вишуканий у своїй дотепності характер, це розмови не легковажні, а глибоко змістовні, пояснювальні. Їх мета не тільки відіграти роль ретардації, але й обґрунтувати поведінку героїв, прищепити читачам важливі ідеї.

Алюзивними є не тільки назва твору, але й заголовки його розділів: «Воскресіння» (це ж так називався останній роман Л. Толстого), «Над урвищем в укропі» (це алюзія на роман Дж. Селінджера «Над прірвою у житі», початок якого можна подати й у формі «Над урвищем»), «На східному фронті без змін» (виразна алюзія на роман Е. М. Ремарка «На західному фронті без змін»), «Так гартувалася криця» (алюзія на культовий роман радянських часів Миколи Островського «Як гартувалася сталь»), «Їхні університети» (нагадування про повість Максима Горького «Мої університети»), «Так казав Спиридон (і не мовчав Лямпумпон)» (пародійне наслідування так само культової книжки Ф. Ніцше «Так казав Заратустра»). Хтось скаже: вінегрет. А я скажу: доречне охоплення знакових творів світової культури, переважно ХХ століття. Для чого взагалі потрібні алюзії? Певна річ, не для того, щоб похизуватися своїми знаннями. А для того, що включити наявні в людства знання, оцінки та цінності в структуру нового твору та його художнього мислення.

Ми зовсім забули про ще одну дуже важливу річ: коли мова заходить про тварин, які діють, як люди, розмовляють між собою, здійснюють вчинки, то в першу чергу спливають у пам?яті стародавні наші казки, засвоєні читачами ще з дитинства: «Пан Коцький», «Коза-дереза», «Рукавичка» та інші. А казка — це що? Це розповідний жанр, який сформувався ще тоді, коли панувала стихія усної комунікації. В основі назви жанру — вказівка на те, що твір «казався». Тому він і казка.

Віктор Бурмака також розповідає нам свій твір, він його каже. І свідчать про це численні формальні ознаки, звертання до читачів: «…Ось слухайте, що далі було», «Питайте, не соромтеся», «Не гадайте, зайченятка, любі хлопчики й дівчатка…», «Та чую, чую! Кінець вам подавай!». Народний епос наслідується не тільки у формі звертання до читачів, але й у народнопоетичних зачинах. Розділ «Їхні університети» розпочинається словами: «Гей, то не орли клекочуть, не лебеді ячать!» І це теж алюзія на епос героїчний, історичний, а разом з тим і на «Слово о полку Ігоревім».

У середині розповіді автор спохопився: «Ет! Зовсім забув розпочати оповідь словами «Одного разу». Отож… Що ж ви думаєте сталося того «одного разу»? А от що: «Одного разу наші друзі прочитали добре знану в нас чудову книгу дідуся Проппа «Історичні корені чарівних казок». І почали до себе приміряти складену ним модель чарівної казки. За їхніми міркуваннями виходило, що все, що передбачив дослідник казки, з ними саме й трапилося, а чого ще не сталося, то відбудеться незабаром. Розглянуто всі сім елементів казки й усім їм знайдено відповідники у власній долі.

Слоник і бегемотик служать у сотні «Грім і блискавка», їх призначено кухарями. Цей мотив втягнув у повість цілий перелік народних страв, які подаються за «Енеїдою» І. Котляревського та іншими творами української літератури. Сотня зусиллями наших героїв завжди нагодована й готова до бою. Гасло сотні: «Не допустимо погань до наших святинь!»

Чого б не торкнувся автор-оповідач, дідусь Вихтір, як він назвав себе одного разу, усе перетворюється на чисте золото алюзій, високої літератури. Його читач повинен мати неабияку загальнокультурну підготовку, щоб сприйняти усі багатства інтертекстуального плану повісті. Тут потрібні знання. знання і ще раз знання. Тоді текст «заграє» для читача множиною смислів, художніх відкриттів, проявляться підтексти, неминучі тоді, коли маємо справу з алегорією.

А яка ж філософія твору? Про що ведуться в ньому розмови, які є її домінуючим структурним складником? — запитаєте ви. Та все про те ж саме: про цінність рідної землі й необхідність захищати її від загарбників; про цінність і красу рідної культури, стародавньої, різноманітної, високої; про те, що «усі ми мусимо бути гідними тієї краси, яку Бог посіяв у природу, тобто і в нас, як її частину»; що незручно й важко буває бути таким, але потрібно, потрібно долати опір внутрішній і зовнішній, бо мета життя — осягнути промисел Божий і виконати призначення своє на землі. Хтось скаже: та це ж так просто. А я скажу, що найпростіші істини й потребують найчастіше свого захисту, їх потрібно щодня повторювати, щоб вони утвердилися в свідомості усіх громадян як органічна підстава їхнього життя. Зрештою, кожна людина відкриває ці істини по-своєму, іноді опановує їх у зрілому віці. І книжка В. Бурмаки «Мир і війна» допоможе їй це зробити.

На останок дозволю собі мемуарний етюд. Чомусь із студентських років мені запам’яталася лекція одного з моїх учителів Михайла Лук?яновича Гомона (доцента, хоча у професійному сенсі він був вищий за багатьох професорів) з історії російської літератури другої половини ХІХ століття — про М. Є. Салтикова-Щедріна. Михайло Гомон говорив про те, що важко зустріти людину, яка б сказала: «Мій улюблений письменник — Салтиков-Щедрін». А чому? Тому, що творчість його була занурена в сучасність. А для нас вона вже — тогочасність. Багатьох деталей і подробиць у ній ми не розуміємо. Публіцистична гострота має властивість затуплюватися з роками. Як і всяка зброя. Але ж як ці твори були потрібні сучасникам! Можливо, більше, ніж якісь інші романи чи ліричні вірші. Чому мені пригадався цей епізод? Тому, що така доля сатири: вона найбільше потрібна сучасникам, вона пишеться для них, а не для нащадків. Сатири для вічності не буває. Сатира завжди для сучасників. Для сучасників — і повість Віктора Бурмаки «Мир і війна». А чи читатимуть її нащадки, то вже інше питання, неістотне сьогодні.

 

Уперше опубліковано:

Михайлин І. Л. Книжка для кмітливих людей. Про повість Віктора Бурмаки «Мир і війна» / Ігор Михайлин // Бурмака В. П. Мир і війна /Віктор Бурмака. — Х. : Планета-Прінт, 2015. — С. 47–50.





Друк цієї статті Друк цієї статті