ЧИ Є ПУБЛІЦИСТИКА ЖУРНАЛІСТИКОЮ?
Ігор Михайлин
Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна
Майдан Свободи, 4, 61022, Харків, Україна
E-mail: mykhailyn@ukr.net
Спростовано концепцію «Публіцистика — це не журналістика» у чотирьох аспектах: онтологічному, гносеологічному, історичному й політичному. Встановлено, що публіцистика виконує гносеологічну функцію — пізнавати дійсність у світлі авторського ідеалу. Суб’єктивне забарвлення, висловлення в ній оцінок і думок не перешкоджає їй надавати споживачам адекватний образ суспільного життя. Публіцистику не слід плутати з пропагандою. Українська публіцистична традиція має глибокі історичні корені. Прибічники лжеконцепції роззброюють українську журналістику в інформаційній війні, яку веде проти нас Росія.
Ключові слова: публіцистика, журналістика, інформаційна війна, українська публіцистична традиція.
Питання, висунуте в заголовок цієї розвідки, прозвучало б дивно в радянський час. І справді воно тоді просто не стояло, належало до аксіом теорії журналістики. Так, звичайно, а як же інакше. Бібліографія з цього питання величезна; і головні праці створені саме в радянський час. З українських авторів першість тут належить класичним надбанням В. Здоровеги, але його авторитет підпирають праці Д. Прилюка, Ю. Лазебника, М. Гурладі, М. Нечиталюка, В. Качкана. У російській науці про журналістику — це праці Є. П. Прохорова, В. В. Учонової, М. І. Стюфляєвої, М С. Черепахова. Але й сучасна українська наука про журналістику не особливо й відстала від своїх попередників, якщо врахувати праці Й. Лося, В. Буряка, В. Галич, Л. Василик, О. Глушка, О. Аленсандрова, Н. Поплавської. В осяжному минулому бачимо кандидатські дисертації Лесі Лисенко про публіцистику Євгена Сверстюка, Г. Синичич (Яценко) про публіцистику І. Франка, Андрія Борця про публіцистику Петра Стебницького.
Це, зрозуміло ж, далеко не повний перелік. Бібліографічний покажчик з теорії та історії публіцистики, якби його хтось узявся укласти, нараховував би не один десяток сторінок.
І от у цій ситуації лунають голоси: публіцистика — то не журналістика!
Для невтаємниченого розуму здається, яка різниця: журналістика чи не журналістика, аби текст був гарний. Насправді ж це засадниче, методологічне питання, від якого залежить доля мас-медіа. По-перше, для кожного журналіста, а ще важливіше, редактора, виникає питання: навіщо я буду публікувати й розвивати в своєму медіа публіцистику, якщо вона не журналістика; чи не краще обійтися без неї? По-друге, це найважливіше питання для журналістської освіти. Кожний декан факультету журналістики чи завідувач кафедри журналістики постане перед питанням: навіщо мені навчальні дисципліни, пов?язані з публіцистикою чи з художньо-публіцистичними жанрами, якщо це не журналістика? Краще зняти ці курси, а з ним заодно й усі розвиткові світоглядні предмети як непотрібні для журналістської професії. По-третє, таке ж питання, як і щодо журналістської освіти, виникне й щодо науки про журналістику. Якщо публіцистика до неї не входить, то з якого дива цю публіцистику вивчати? А по-четверте, від розв?язання цього питання залежить публіцистична присутність у зображальній журналістиці, радіо- й тележурналістиці, у журналістиці мережевій.
Отже, питання все ж виявляється не схоластичне, а глобальне.
Воно розщеплюється на два аспекти.
У першому аспекті нам пояснюють, що журналістика збирає і описує факти, а публіцистика пояснює їх. Я не буду репрезентувати позиції ліквідаторів публіцистики науковими працями, а покажу, як вона втілилася в медіа-текстах.
От, наприклад, стаття Тетяни Безкоровайної «Давайте не путать… В чем раз ница между публицистикой и журналистикой?» на порталі «Четверта влада». Хід думок авторки такий: публіцистика — це історія відгуків на ті чи інші події, факти, явища, а журналістика — це самі факти, безперервна їх фіксація, регулярне висвітлення подій, міні-літопис. Журналістика повідомляє про предмет, публіцистика говорить про його смисл. Журналістика — «добірка новин», публіцистика — «колонка аналітичного оглядача». Журналістика дає уявлення, публіцистика — оцінку. Завдання журналіста в тому, щоб оперативно й достовірно донести інформацію. Завдання публіциста — уміти донести думку. А передусім, мати цю думку [1].
Отже, публіцистика — це не журналістика.
Зауважу: авторка ще й запропонувала полегшений варіант. Вона заявила, що автор, який пише публіцистику для медіа, повинен мати свою думку. Здебільшого ж справу виставляють так, що публіцистика — то взагалі не справа для журналіста. Журналіст — це труба, через яку качається інформація від ньюзмейкера до споживача. Сам він не повинен мати ні своєї позиції, ні своєї думки щодо перекачуваної інформації. Якщо йому потрібна оцінка — то він повинен звернутися до ньюзмейкера, незалежного експерта, але ні в якому разі не давати оцінку самостійно.
Дуже цікаво, що виступ, який ми розглянули, опублікований на українському мережевому ресурсі російською мовою. Це ніби виступ для українців від імені «русскаго міра». Зрозуміло, не без певної мотивації. Та про неї дещо згодом.
Другий аспект цього питання звучить так: в Україні немає публіцистики, бо немає публіцистичної традиції, в українському медіа-просторі відсутнє інтелектуальне середовище, журналісти ігнорують гострі проблеми, а якщо на ці теми й з?являються тексти, то вони не приводять до дискусії, не породжують відгуків, діалогів.
Я викладаю цей аспект за статтею Вікторії Скуби «Українська та російська публіцистики: чи варто ставити питання «хто кого?» (газета «День», 31 січня 2013), де розглянуто позицію одеської журналістки Зої Казанджі, яка в дописі на Фейсбуці висловила таку позицію. У чому її сутність? В Україні публіцистика — це не журналістика; не вистачає інтелектуальної потужності, бо публіцистика — то все-таки справа для розумних людей, а де ж їх узяти в Україні? Для чого говоряться такі нісенітниці? Догадайтеся з трьох разів… Правильно: щоб у наступній фразі запевнити довірливого читача: «В медіа-просторі Росії є певний сегмент журналістів, які завжди готові долучитися до інтелектуальної, якісної дискусії на болючі для суспільства теми» [4]. Тобто, в Росії публіцистика є, і функціонує вона, зрозуміло ж, як журналістика. А от в Україні публіцистики немає. Журналістика є, але без публіцистики.
До честі українських медіа слід сказати. що виступ Зої Казанджі не залишився без відповіді. Дана вона й у тій статті В. Скуби, яку я щойно цитував.
Розгляньмо ці дві позиції з метою дати відповідь на запитання: чи є публіцистика журналістикою. Їх, відповідей, може бути не одна, а кілька.
Відповідь перша — онтологічна.
Що таке журналістика? Кожне явище можна сприймати у феноменальній і функціональній площині.
У феноменальній площині журналістика — це соціальний інститут для всебічного інформування всіх суб’єктів суспільного життя про соціальну дійсність.
У функціональній площині журналістика — це громадська та літературна діяльність із збирання, обробки та поширення інформації каналами масової комунікації.
Отже, головна категорія в обох визначеннях — інформація. Її повинна збирати, виготовляти й постачати споживачам журналістика. Інформація може бути різноманітною: повідомлення про факт — це інформація, але й витлумачення факту — це так само інформація. Для журналістики актуалізується категорія повідомлення. Не повідомлена подія — відсутня подія. Повідомлена подія — новина. Але й повідомлена думка — так само новина. Так само коментар, оцінка, роз?яснення, зіставлення можуть бути повідомленнями й відігравати функцію новини. І вони не менш потрібні й запортебувані споживачами, ніж факт. Та й що таке факт? Це зрозумілий фрагмент дійсності, опанований нами фрагмент дійсності, який може стати предметом повідомлення. Таким чином у самому понятті факту вже міститься необхідність його 1) виокремлення з хаосу дійсності; 2) набуття ним статусу зрозумілості для суб?єкта. Лише ці дві оціночні розумові операцію уможливлюють перетворення факту на повідомлення. Таким чином, уже в самій категорії факту закладена його оціночна сутність.
Друга відповідь — гносеологічна.
В основі твердження: «публіцистика — то не журналістика» лежить ілюзія, що про факт можна повідомити об’єктивно. Насправді ж суб?єкти, якими є журналісти, нічого об’єктивного створити не можуть. Засадничо, за визначенням, як говорять філософи [докладніше про це див: 2].
Об?єктивність, у вигляді псевдооб?єктивності можлива тільки в тоталітарних суспільствах завдяки витісненню альтернативних позицій. Насправді ж навіть найбільш переконливі й стійкі дискурси ніколи не можуть вважатися сформованими остаточно й перебувають у полі інтерпретацій. У журналістиці під об?єктивністю розуміють робочий термін, який передбачає такі засади подання інформації: 1) незаангажованість, 2) точність, достовірність, 3) повнота, 4) соціальна відповідальність, 5) збалансованість.
Щодо журналістики краще вживати термін не об?єктивність, а правда, бо правда протистоїть кривді, це не тільки пізнавальна, але й моральна категорія, невіддільна від справедливості. Правда єднає журналіста з найбільшою осяжною для особи спільнотою — нацією. Про все це я писав у різних статтях і промовляв у доповідях, у тому числі й виголошених у Львівському національному університеті імені Івана Франка [Найповніший варіант цієї теми див. у праці: 3].
Журналістика повинна служити суспільству правдою. Правда протистоїть брехні. Брехня лежить в основі маніпуляції, інформаційних технологій, які вживаються для обробки населення в потрібному для політиків напрямкові. Але хіба для маніпуляції потрібна публіцистика, оцінки, думки, витлумачення? Ні, вже давно маніпуляції здійснюються в оптиці факту. «В Украине власть захватила фашистская хунта, свергшаю законного президента Януковича. Это же факт». «Захватив Славянск, бандеровцы распяли ребенка. Это же факт». Такі приклади звичайні для російських медіа. Журналістикою це краще не називати.
Таким чином, те, чого ми боялися найбільше — що за допомогою публіцистики здійснюватиметься маніпуляції, виявилося фантомом. Найбільш грубі, безпардонні маніпуляції здійснюються як подача фактів. Вони тим і страшні, що журналістика передбачає їх правдивість, документальність. На це й розраховують російські медіа в інформаційній війні.
Прихильники гасла «Публіцистика — не журналістика» потрапляють у гносеологічну пастку, яка полягає у визнанні того, що публіцистика не може містити правдивих, справедливих оцінок, адекватних інтерпретацій, тобто торувати споживачеві шлях до правильного розуміння подій, явищ, у цілому — сучасності, формувати на підставі публіцистичних інтерпретацій виправдані поведінкові моделі, приймати правильні рішення.
Але це не так. Публіцистика не тільки може, але й реально виконує функцію правдивого інформування, формування читачів у свідому етнічну групу — націю. Візьмімо «Листи з хутора» Пантелеймона Куліша чи «Две русские народности» Миколи Костомарова. Це твори опубліковані в 1861 році в журналі «Основа». В обох працях, хоча й різними шляхами, публіцисти формували уявлення про окремішність української нації, її право на самостійне життя, висвітлювали історичні корені цієї самостійності, спростовували російську великодержавницьку ідеологію, яка відмовляла українцям у праві на існування.
Прихильники гасла «Публіцистика — не журналістика» сплутали публіцистику з пропагандою, яка справді з журналістикою не має нічого спільного. Але публіцистика — це не пропаганда, а осмислення дійсності в площині авторського ідеалу. І через те, що процес такого пізнання має суб’єктивну оптику, неможливо відмовити йому називатися журналістикою. Це і є справжнісінька журналістика в світлі феноменального й функціонального її розуміння.
Історія знає лише три шляхи виникнення журналістики, три джерела, три мотиви. Помічено, що потім журналістика носить у собі свій плід, залишаючись у зрілості з виразними елементами свого походження.
Перший шлях — економічний, комерційний. Його головна ідея: новини — це товар, який продається тим краще, чим ці новини правдивіші. Сенсація, інфотенмейт — то додаток до головного. Журналістика, яка подає спотворену картину дійсності нікому не потрібна, крім, певна річ, її замовників і творців. Головна категорія цього типу журналістики — правдива інформація.
Другий шлях — політичний. Його головна ідея — за допомогою журналістики можна формувати громадську думку. Цим скористалися політичні режими в країнах абсолютизму вже тоді, коли журналістика існувала як комерційний проект і читацька спільнота сприймала журналістське слово як правду. Головна категорія цього типу журналістики — пропаганда, здійснювана на всіх рівнях журналістської праці — інформаційному, аналітичному, публіцистичному.
Третій шлях — це культурно-просвітницька журналістика. Вона виникла в пресових проектах залежних народів. Її головна ідея — за допомогою журналістики можна здобути національне визволення, зібрати під його прапорами прихильників, освідомити народ, навчити його любити «свою хату, де своя правда, і сила, і воля. Головна категорія цього типу — публіцистика, яка несе народові правду про його походження, показує, як він потрапив у рабство, викриває кривди сучасного стану.
Перший тип реалізовано в країнах Реформації з її гаслом: «Збагачуйтесь. Чесна праця і чесна винагорода за неї прикрашає християнина». Другий тип знайшов своє втілення в суворо централізованих країнах, абсолютних монархіях, як-от: у Росії. Третій тип — у численних народів, які змагалися за свою національну незалежність. До них належав і український народ. Його журналістика — то справа героїв, які не шукали прибутку від своєї праці, не задовольняли інтереси державних замовників у справі пропаганди, а всупереч обставинам, долаючи переслідування, приниження, злидні, а то й тортури, творили свідомість українського народу.
Нехай тепер кожний сам побачить відстань, а можливо, і прірву між російською пропагандою і українською публіцистикою.
Відповідь третя — історична.
Чи є ж в Україні публіцистична традиція? Для росіян, які засилалися в українські газети й журнали з університетів Москви, Петербурга, Саратова, Ростова-на-Дону і навіть Благовіщенська, ніякої української публіцистики не існувало. Як і української літератури, театру, малярства, музики, кіно. Вони виростали поза цим і приїжджали в Україну як завойовники. Вони цього не просто не знали, а нехотіли знати. Тому для цієї Зої Казанджі українська публіцистична традиція — категорія відсутня.
А що ж насправді? Українська публіцистична класика — то тексти потужної національно-визвольної дії, які утверджували українську національну ідею й тотожність, а перед тим ще й формували, артикулювали її, а далі шукали шляхи для її втілення. Ідея української державності — то в кінцевому підсумку зміст української публіцистики. Для російської влади — то була змія з двадцятьма жалами. Уся українська публіцистика старанно знищувалась, ховалась у спецсхови, спалювалася, автори розстрілювалися, підступно вбивалися з-за рогу, а її читачі, якщо таких вдавалося спіймати, саджалися в тюрми й табори.
Українська публіцистична традиція — це Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Грушевський, Іван Франко, Володимир Винниченко, Олена Пчілка, Симон Петлюра, Петро Стебницький, Сергій Єфремов, Микола Міхновський, Микола Хвильовий, Дмитро Донцов, Іван Липа, Іван Багряний, Юрій Шевельов, Олесь Гончар, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, В?ячеслав Чорновіл. Я навмисне вклався у двадцятку. А скільки ще майстрів публіцистичного слова працювало в українській журналістиці? Менш помітних, але класиків як не першого, то другого ряду: Данило Тянячкевич, Федір Матушевський, Сергій Подолинський, Володимир Науменко, Дмитро Яворницький, Сергій Плачинда. І несть їм числа. Але для російського зайди українська публіцистична традиція завжди буде відсутня, і він переконуватиме в цьому себе і світ.
Публіцистичну традицію гідно продовжують сучасні автори: Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Віталій Портников, Сергій Жадан, Мирослав Маринович, Ярослав Грицак, Юрій Макаров, Олег Романчук, Сергій Рахманин, плеяда публіцистів газети «День»: Петро Кралюк, Ігор Сюндюков, Сергій Грабовський, Юрій Шаповал, Сергій Кримський.
Я зупинюся лише на двох історичних прикладах.
Перший з них — це книжка Івана Багряного «Публіцистика», упорядкована Олексієм Коновалом. Перше її видання вийшло 1996 року. Розійшлося. 2011 року вийшло друге видання. Це книжка на 856 сторінок формату А 4, загальним обсягом 82 друкованих аркуші.
Другий приклад — книжка під скромною назвою «Вибрані твори» Петра Стебницького, упорядкована Іриною Старовойтенко. Обсяг книжки 632 сторінки формату А 4, обсягом 51,2 друковані аркуші. Що відомо про Петра Стебницького для так званого читацького загалу? Нічого. А виявляється це наше українське національне надбання в публіцистиці. Нагадаю, щойно я назвав: учень професора Наталії Сидоренко — Андрій Борець — захистив про його публіцистику кандидатську дисертацію. Отже, справа не в тому, що в нас немає публіцистичної традиції, а в тому, що в неукраїнській і псевдоукраїнській державі ці твори ігнорувалися. Тоді як українська держава зобов’язана була б видати всю нашу публіцистику у гарних прокоментованих виданнях з передмовами, із назвами, тисненими золотими літерами, бо то справді золотий фонд нашої духовності. Але ця справа й досі лишається в руках аматорів, волонтерів, які діють з власної ініціативи.
Третій приклад варто навести з сучасності. Класика тут — видатний проект «Бібліотека газети «День». Між двома першими книжками «Україна incognita» та «Дві Русі» й двома останніми — «Підривна література» та «Бронебійна публіцистика», які є збірниками, розмістилися й авторські книжки «Апокрифи Клари Ґудзик», «Мої університети» Лариси Івшиної, «Ваші мертві вибрали мене» Джеймса Мейса. Як після такого можна говорити, що українська публіцистична традиція не існує? У кого повернеться язик?
Нарешті, що вивчає історія журналістики? Назвіть мені хоч одну працю, у якій вивчалися б не коментовані інформаційні повідомлення, які залишаються предметом журналістики для прихильників концепції, яку ми розглядаємо. Нема таких. Усі праці присвячені саме думкам і оцінкам, тобто тому, що, за цією концепцією журналістикою не є. Як же можна, питається в задачі, написати історію журналістики, не висвітлюючи самої журналістики, а висвітлюючи щось інше, а саме: публіцистику? Відповідь дуже проста: публіцистика — то і є найвищий щабель журналістики, саме тому він і підлягає якнайактивнішому висвітленню в працях з історії журналістики.
Четверта відповідь — політична.
Кому це вигідно? Кому вигідно, щоб українські журналісти думали, що журналістика — це не коментовані повідомлення? Кому вигідно, щоб українські журналісти думали, що публіцистика — то не журналістика і ніколи її не писали? Кому вигідно, щоб українські освітяни виховували індиферентних (читай — байдужих) інформаторів, а не патріотів?
Питання мало не риторичні.
Тим, хто прагне роззброїти українську журналістику в інформаційній війні, яку ведуть проти неї й українського народу російські медіа за наказом свого політичного господаря.
Сподіваюся, я довів свою думку: публіцистика — то є вершина журналістики, найвищий її щабель, рівень найвищої майстерності журналіста, де реалізується націєтворча й державобудівна функція українських медіа.
На завершення — слова Лютера: «На тім стою й не можу інакше!»
Література
________________________
- Бескоровайная Т. «Давайте не путать… В чем раз ница между публицистикой и журналистикой?» / Татьяна Бескоровайная // Електронний ресурс: http://4vlada.net/smi/davaite-ne-putat-v-chem-raznitsa-mezhdu-publitsistikoi-i-zhurnalistikoi
- Михайлин І. Л. Природа факту в площині журналістики / Ігор Михайлин // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. — Х., 2011. — Т. 14. — С. 120–138.
- Михайлин І. Л. У пошуках сутності журналістики / Ігор Михайлин // Від бароко до постмодерну: Збірник праць кафедри української та світової літератури [Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди] — Х. : Майдан, 2007. –Т. V: До ювілею доцента Валентини Пантеліївни Андрусенко. – С. 377–392.
- Скуба В. Українська та російська публіцистики: чи варто ставити питання «хто кого?» / Вікторія Скуба // День. — 2013. — 31 січня.
ЯВЛЯЕТСЯ ЛИ ПУБЛИЦИСТИКА ЖУРНАЛИСТИКОЙ?
Игорь Михайлин
Харьковский национальный университет имени В. Н. Каразина
Пл. Свободы, 4, 61022, Харьков, Украина
E-mail: mykhailyn@ukr.net
Опровергнута концепцию «Публицистика — это не журналистика» в четырех аспектах: онтологическом, гносеологическом, историческом и политическом. Установлено, что публицистика выполняет гносеологическую функцию — познания действительности в свете авторского идеала. Субъективная оптика, высказывание оценок и мнений не препятствует ей предоставлять пользователям адекватный образ общественной жизни. Публицистику не следует путать с пропагандой. Украинская публицистическая традиция имеет глубокие исторические корни. Сторонники лжеконцепции разоружают украинскую журналистику в информационной войне, которую ведет против нас Россия.
Ключевые слова: публицистика, журналистика, информационная война, украинская публицистическая традиция.
COULD NON-FICTION BE JORNALISM?
Ihor Mykhailyn
Karazin Kharkiv National University
Sq. Svobody, 4, 61022, Kharkiv, Ukraine
E-mail: mykhailyn@ukr.net
The article refutes “non-fiction is not journalism” theory in four aspects: ontological, epistemological, historical, and political; affirms that non-fiction performs epistemological function – to investigate reality in the light of an author’s ideal. Non-fiction’s subjective coloring, assessments and opinions given in such texts do not prevent non-fiction from providing consumers with adequate image of the society. Non-fiction should not be confused with propaganda. Ukrainian non-fiction tradition has deep historical roots. Supporters of “non-fiction is not journalism” false theory disarm Ukrainian journalism in the information war which Russia wages against us.
Key words: non-fiction, journalism, information war, Ukrainian non-fiction tradition.
Уперше оприлюднено як доповідь на пленарному засіданні Міжнародної науково-практичної конференції «Стандарти журналістики та професійної освіти в період суспільних трансформацій (до 60-річчя факультету журналістики Львівського університету)», м. Львів, 23 квітня 2015 року
Уперше опубліковано: Чи є публіцистика журналістикою / Ігор Михайлин // Універсум. — 2015. — № 5-6. — С. 27–29.