Як виявилося, навчання в університеті стало початком продовження навчання. За десять років, що вихором промчали після вручення деканом філфаку Юрієм Безхутрим журналістського диплому, здобуто фах адміністративного менеджера у політехнічному університеті, а також подолана магістратура державного управління у профільному вузі.
Наразі пильно приглядаюся до фотографічної майстерності з метою поцупити щось до закапелків пам’яті та вражень.
Єдине, що можна назвати стабільним, непорушним і незмінним у цьому десятиріччі — місце роботи. Спробувавши себе за період навчання у газетах, іміджевому журналі та інформаційній агенції, на виході з Каразінського вже мала певний багаж за плечима.
Тож, отримавши пропозицію бути прес-секретарем голови Харківської обласної ради, звісно, не вагалася. Бо це був виклик, це була можливість самореалізації, це було щось невідоме.
І я не помилилася. Робота справді феєрична. Сьогодні зустріч з доярками чи фізиками, послом чи президентом, завтра — відкриття лікарні, спортивного комплексу чи дитячого садка, наступного дня у тижневому плані — прес-тур районами області, телеміст з регіонами чи пленарне засідання. [1]
Найскладніше було навчитися тримати баланс. Бо, з одного боку, ти журналіст і маєш висвітлювати вади влади та бути неупередженим. З іншого, ти не можеш бути неупередженим, адже ти прес-секретар і покликаний формувати позитивний імідж тієї ж таки владної персони, структури. Та й сам ти, власне, управлінець, чиї рішення впливають на суспільні процеси.
І ось пошук правильної та врівноваженої формули, яка дасть змогу дотримуватися журналістських стандартів, та вимог, що висуваються до посадовців місцевого самоврядування, триває до сьогодні.
…А найбільшим своїм досягненням вважаю русяві кіски і променисті оченята моєї доньки.
Наталія Вербова (Меланіна),
заступник начальника прес-служби Харківської обласної ради