Чорносотенна журналістика як чужорідне тіло у ментальному просторі Харкова

24.12.2014, Переглядів: 473

У світлі подій останнього року амбівалентність і контрастність стала чи не найпомітнішою характеристикою культурного й політичного простору Харківщини. А деякі факти в людини, не знайомої з місцевими реаліями, можуть викликати справжній когнітивний дисонанс. Адже тут одночасно можуть відбуватися численні проукраїнські мітинги і терористичні акти так званих «харківських партизанів», тут потужний волонтерський рух на підтримку української армії нашаровується на діяльність відверто антиукраїнських, шовіністичних організацій на кшталт «Русь триединая». Остання, до того ж, навіть має свою газету, яка відповідає найгіршим традиціям чорносотенної журналістики. Утім, навіть попри щедрі фінансові потоки з-за кордону на випуск подібної продукції, вона є абсолютно провальною на харківському ринку — нецікава широкому загалу, витіснена на інформаційний маргінес. Самі собою напрошуються паралелі з долею чорносотенних видань, які існували в Харкові на початку ХХ століття, та їхніх ідейних натхненників. З-поміж них чи не найпомітнішою є фігура Андрія Сергійовича Вязігіна.
Народився А. С. Вязігін у дворянській родині на хуторі Федорівка Вовчанського повіту Харківської губернії. Навчався у Третій харківській гімназії. У 1887 році отримав атестат зрілості й вступив на історико-філологічний факультет Імператорського Харківського університету. У 1891 році склав державний іспит з дипломом першого ступеня й був залишений стипендіатом для здобуття професорського звання на кафедрі всесвітньої історії. За три роки, у 1894 році, склав випробування, необхідні для здобуття ступеня магістра загальної історії, отримав звання приват-доцента на кафедрі загальної історії, читав лекції із Середньовіччя. У 1898 році захистив дисертацію «Нариси з історії папства в XI столітті». З 1901 року почав читати ще й обов’язковий курс з історії Риму. А з 1901 року був призначений виконувачем посади екстраординарного професора кафедри загальної історії.
З 1902 року почався новий етап у житті А. С. Вязігіна — політичний. На цей же рік припадає й початок видання ним власного часопису «Мирный труд». Він виходив у однойменній друкарні — одній з найбільших у всьому Харкові, де також друкувалися й «Харьковские ведомости». Журнал «Мирный труд» являв собою «товстий» журнал і мав науково-літературне й громадське спрямування. Упродовж перших двох років він виходив п?ять разів на рік, пізніше — щомісяця. У першому ж числі видання була надрукована програмова стаття «От редакции». У ній А. С. Вязігін висловлював думки, що ріднили його із слов’янофілами. Крім того, у статті давалося пояснення назві журналу. Він підносив «скромних трудівників», що роблять свою «маленьку справу», а так званий «мирный труд» оголошував «єдиною будівничою силою, що витримує вікові випробування». Така «теорія маленький справ» мала бути привабливою для тогочасної інтелігенції. І справді активним співробітником журналу став О. В. Ветухів — професор Харківського університету, філолог, фольклорист та етнограф. Утім, невдовзі журнал набув відверто реакційного спрямування, у ньому почила друкувати відверто антисемітські статті. Він став своєрідним центром тяжіння для чорносотенних діячів, таких як В. Пуришкевич, В. Замисловський, Г. Шечков, В. Шульгін. Заклики до розправи з демократичним рухом, очищення університетів від вільнодумства, пропаганда формули «Православ’я – Самодержав’я — Народність» — такими були тематичні домінанти контенту «Мирного труда».
Що ж до національного питання, то в уявленні редактора українська мова була лише наріччям російської, і ні про яку українську суб’єктність тут просто не йшлося. Ідея світової гегемонії Росії також неодноразово «вигулькувала» на сторінках часопису. Причому задля досягнення цієї мети автори вважали цілком виправданим, ба навіть необхідним, використання зброї. Така реакційна редакційна політика змусила багатьох прогресивних харків’ян відмовитися від співпраці з журналом. Водночас він перетворився на своєрідний майданчик, що об’єднав прибічників «чорносотенної» філософії. У 1903 році А. С. Вязігін заснував Харківський відділ «Російського зібрання», однієї з найстаріших монархічних організацій. Також він став ініціатором створення Харківського відділу загальноросійської політичної організації СНР — «Союзу руського народу», установчі збори якої відбулися в січні 1906 року. Вже влітку цього року в місті налічувалось 1100 членів цієї політичної організації, а в березні наступного — 3900. Загалом у губернії діяли 29 місцевих осередків, які об’єднували майже 12 тисяч членів. Це було найчисленніше політичне угруповання в Росії.
У друкарні А. С. Вязігіна утворився цілий конвеєр з виготовлення низки чорносотенних видань: перша чорносотенна газета «Правда» (листопад 1906 року), газета «Глас народа», пізніше перейменована на «Чорну сотню» (листопад 1906 — грудень 1907). Тут також друкувалися і «Харківські відомості», редактором яких з часом стала дружина А. С. Вязігіна — Тетяна Іванівна Вягініна.
Проте навіть попри таку матеріальну, поліграфічну базу, попри активну діяльність самого А. С. Вязігіна, корпус чорносотенних видань не зміг здобути в Харкові скільки-небудь тривких позицій. Найголовніша причина цього полягала в тому, що ідеї, які пропагували ці газети й журнали, не були близькими ані пересічним мешканцям Харкова, ані, тим більше, представникам «здорової» інтелігенції. Програми чорносотенців були популістськими, не мали реального підґрунтя, не містили жодних конкретних кроків державних реформ. Авторитет ідейних натхненників руху стрімко падав: так, у вересні 1912 року послухати депутатський звіт А. С. Вязігіна зібралося не більше ста осіб. Коли ж почалася Перша світова війна, російський уряд припинив фінансувати чорносотенний рух. У таких умовах журнал «Мирный труд» виявився цілковито нежиттєздатний і, відірваний від урядової годівниці, припинив своє існування.
Після більшовицької революції 1917 року А. С. Вязігін залишився в Харкові. Мешкав тут до 1919 року. У травні 1919 року перед відступом з Харкова більшовики взяли в заручники велику групу представників місцевих промисловців, торговців, інтелігенції, з-поміж яких опинився й колишній редактор «Мирного труда». Всі заручники були розстріляні ЧК в липні того ж таки 1919 року.
Уявлення про природу й характер тих ідей, що їх пропагував А. С. Вязігін, можна отримати, погортавши збірник його виступів і статей під вельми промовистою назвою «Манифест созидательного национализма» (М., 2008). Коли я вперше ознайомилася із змістом цієї книжки, то була вражена просто таки феноменальною схожістю її риторики з риторикою сучасної російської пропаганди. Так, сама ідея парламентаризму, що є невід’ємною частиною європейської політичної думки, викликає у А. С. Вязігіна агресивний опір. Водночас для «потоплення» прибічників її прищеплення на російських політичних теренах, які дозволяють собі критику Російської держави (зокрема, М. О. Меньшикова, колеги по Держдумі), засновник «Мирного труда» апелює до розмитого «народу», який засуджує таких «зрадників» прислів’ям «Поганий той птах, що гніздо своє бруднить» [1; 140]. Таке апелювання до розмитого народу, який, нібито, сам визначає і відплачує по заслугах «неправильним» членам суспільства, дуже нагадує сучасне цькування «націоналзрадників» у Росії, на кшталт істеричної кампанії проти Андрія Макаревича. Століття тому Російська імперія також перебувала у стані перманентної війни (на тлі кричущої нерозв’язаності внутрішніх проблем). А інтелігентами на кшталт А. С. Вязігіна активно конструювався образ Росії, звідусіль оточеної ворогами. Він пише: «Останні події показали наочно, що в нас немає вірних друзів і надійних союзників. Ми залишилися самотніми, адже ворожнеча до православної імперії скрізь активно насаджувалася шляхом різноманітних наклепів і нахабних вигадок». Рецепт же виживання у такій ситуації автор вбачає у згуртуванні довкола свого «природженого і Богом вінчаного Вождя» [1; 174]. Ця ідеологія виявилася напрочуд живучою, і своєрідну її реінкарнацію бачимо сьогодні, коли підтримка В. Путіна в Росії перевищує 80 %.
А. С. Вязігін активно обстоював трискладову формулу державної ідеології Російської імперії, автором якої був С. С. Уваров — антитезу девізу Великої французької революції «Свобода, рівність, братерство». Відтак, цілком зрозуміло, що така постать, як Т. Шевченко, чия творчість і була наснажена цими ідеалами свободи, рівності, братерства, викликала відповідну реакцію чорносотенців. Великому українському поетові А. С. Вязігін присвятив цілу статтю в журналі «Мирный труд» під назвою «Особое мнение о чествовании Т. Г. Шевченко». Формальним приводом для її написання стало сторіччя з дня народження митця. А. С. Вязігін «вибухає» обуренням з приводу можливих вшанувань Т. Шевченка, майбутні святкові заходи він окреслює, як «образу в обличчя віруючій і вірнопідданій Росії» [1; 328]. Важко уявити дві більш взаємовиключні світоглядні концепції, ніж Шевченківська та Вязігінська. Коли перший писав «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь…», другий радив юнацтву «звільнитися від ярма іноземщини» [1; 334] і прагнув «Росії для росіян».
Втім, ця чорносотенна філософія і журналістика, яка її сповідудувала, не прижилися у Харкові, були відторгнені культурною і громадсько-політичною спільнотою на початку ХХ століття, навіть за умов бездержавного існування України. Тим більше, немає шансів подібним чорносотенним реінкарнаціям зараз, століття потому.

Список використаної літератури
1. Вязигин А. С. Манифест созидательного национализма/ Составление и комментарии А. Каплина и А. Степанова; Отв. ред. О. Платонов. — М.: Институт русской цивилизации, 2008. — 400 с.
2. Михайлин І. Л. Нарис історії журналістики Харківської губернії. — Х. : Колорит, 2007.
3. Черная сотня. Историческая энциклопедия 1900–1917. / Отв. ред. О. А. Платонов. — М. : Крафт +, Институт русской цивилизации, 2008.
4. Чорний Д. М. Харків початку ХХ століття: історія міста, долі людей. — Х., 1995.

Олена Сорока

Модульна робота з навчальної дисципліни

«Історія журналістики Харківської губернії»,

який викладає для магістрів професор Ігор Михайлин.





Друк цієї статті Друк цієї статті